«Об'єднувачі українського православ'я» на службі держави
ДЕСС провела чергову «зустріч єднання» ПЦУ та УПЦ. Розповідаємо, чому вона не потрібна конфесіям, але потрібна владі.
6 лютого 2024 року в Софії Київській Держетнополітики організувала чергову «зустріч діалогу» між кліриками ПЦУ та УПЦ.
На сайті ДЕСС публікація про захід вийшла з цитатою з Євангелія у заголовку: «Щоб усі були єдине». Зустріч розпочалася спільним молебнем, де клірики канонічної Церкви помолилися разом із представниками іншої конфесії за справедливий мир і «єднання та діалог між Православними Церквами України».
Віктор Єленський заявив, що «держава зацікавлена у діалозі між релігіями і всередині релігій, бо це зміцнює основи суспільства і сприяє його консолідації». Також він закликав «до діалогу без передумов, без переможених і переможців, а на основі християнських цінностей».
Які християнські цінності сповідують підопічні Думенка, які ламають щелепи священникам УПЦ, ми не знаємо. Але зараз про інше.
Інформація про «зустріч діалогу» широко рекламується і в релігійних, і в світських українських ЗМІ. А тим часом і цей захід, і всі попередні зустрічі під егідою ДЕСС являли собою «міжсобойчик» двох десятків людей. Чи можуть вони (навіть із натяжкою) дати привід до розмов про діалог між цілими конфесіями? І головне, чи хочуть там цього діалогу?
Згадаймо, що на Соборі УПЦ у Феофанії однією з умов відносин із ПЦУ була вимога припинити захоплення. Що зробили в ПЦУ? Вони ці захоплення лише багаторазово посилили, градус насильства й цинізму з боку думенківців лише зростає. Чи є тут бажання діалогу? Звісно, ні. Та й сам Думенко відкритим текстом заявив, що бачить вирішення церковної ситуації в Україні лише в розгромі УПЦ.
Тобто сенсу зустрічей «діалогівців» з різних причин не бачать ані в УПЦ, ані в ПЦУ.
Тоді кому вони потрібні? І що за люди тут збираються? Хоча скрізь і повідомляється, що в Софії перебували «представники УПЦ», але в реальності це не зовсім так, оскільки благословення священноначалля на участь у заході у них не було, вони тут представляли тільки себе. Утім, не вперше.
«Підписанти», вони ж – «діалогівці», вони ж – «Софійське братство»
«Діалогівці», попри свою нечисленність, за два останні роки встигли наробити багато галасу в медіапросторі.
Їхня діяльність розпочалася з активності лідера – нинішнього заштатного клірика Дніпропетровської єпархії Андрія Пінчука, який у квітні 2022 року звернувся до предстоятелів «стародавніх Церков» із закликом позбавити Патріарха РПЦ Кирила права займати патріарший престол. Його заяву підписало кілька священників, завдяки чому ця група стала неофіційно називатися «підписантами».
Спочатку вони вітали рішення Собору УПЦ у Феофанії, але потім їхня риторика змінилася. Сталося це не відразу, а після контактів і спільних заходів із владою.
Наприклад, 30 травня 2022 року вони взяли участь у слуханнях Комітету Ради з інформполітики на тему «Про загрози нацбезпеці України, пов'язані з діяльністю релігійних організацій, що мають керівні центри на території держави-агресора».
Тема наче говорить сама за себе. Влада вже тоді задекларувала, що бачить в УПЦ (а йдеться саме про неї, цього ніхто не приховує) «загрозу нацбезпеці». А подальші заяви та кроки голови комітету Микити Потураєва, його членів Миколи Княжицького, Володимира В'ятровича, Ростислава Павленка та інших ворогів УПЦ підтвердили – те засідання було лише початком боротьби проти Церкви. Що там робили її священники – не зовсім зрозуміло. Утім, чому незрозуміло? Вони чесно заявили, що на зустрічі «налагодили зв'язки з Держетнополітики».
І 5 липня 2022 року «підписанти» перетворилися вже на «діалогівців», коли прийшли на організовану ДЕСС і Мінкультом першу зустріч у Софії з кліриками ПЦУ. Після зустрічі вони пишуть, що «на жаль, єпископат практично ігнорує цю подію, знехтувавши можливістю підтримати рух до діалогу».
А проте до цього часу вже набрала потужності хвиля захоплень храмів УПЦ з боку милих хлопців із ПЦУ. Але наші «діалогівці» цього не помічають. Вони бачать загрозу для Церкви лише від кількох священників та ієрархів, викритих у колаборації. І у вересні 2022 року «діалогівці» пишуть бумагу на адресу Синоду із закликом «рішуче відмежуватися від таких священнослужителів, засудивши їхні дії, і після детального вивчення всіх обставин застосувати до них відповідні форми канонічних заборон». У яких саме канонах Церкви є «колаборація» як аргумент для заборони, вони не уточнили. Чи треба казати, що такі вимоги «діалогівців» до священноначалля УПЦ чудово гармоніювали з аналогічними вимогами Держетнополітики та інших держорганів влади, які вже встигли зліпити з УПЦ образ ворога.
На початку січня 2023 року «діалогівці» записують на адресу Синоду відеозвернення, де вимагають довести самостійність УПЦ. А після такого «прогріву» медіапростору Єленський організовує їм у Софії нову зустріч із кліриками ПЦУ. У цей час СБУ провела надмасштабні набіги на єпархії, проти ієрархів запроваджують санкції, у ЗМІ розгортається кампанія ненависті, а захоплення стають ще запеклішими. Але клірики із Єленським наполегливо обговорюють «діалог». На зустрічі наголошується, що «єдність» має відбутися «через об'єднання і приналежність до Вселенського православ'я».
А в липні 2023 року «діалогівці» вимагають від Блаженнішого «повернення до молитовної єдності зі Вселенським патріархом і Церквами, що визнали ПЦУ», а також скликання нового Собору, який оголосив би самовільну автокефалію. Єпископів і священників, які з цим не згодні, вони оголошують «одіозними».
Ну а в листопаді «діалогівці», які раніше були «підписантами», перетворюються на громадську організацію «Софійське братство». У них з'являється свій сайт, далекосяжні плани й, очевидно, серйозне фінансування. Але хто зацікавлений у розкручуванні цієї групи людей?
Захід, дай гроші та зброю, у нас із віросповіданням повна свобода
У грудні 2022 року Зеленський оголосив УПЦ війну. Але тоді підтримка Заходом України була беззастережною, що пояснювалося і військовими успіхами. Тоді й голоси на підтримку Церкви були на Заході майже не чутні. Але у 2023 ситуація почала змінюватись. Військова та фінансова підтримка міжнародних партнерів стала суттєво нижчою. А в США вона взагалі була поставлена на паузу.
Одним з аргументів у призупиненні допомоги стали звинувачення у недотриманні українською владою демократії. Зокрема – у переслідуваннях УПЦ. Восени 2023 року Такер Карлсон випустив в ефір інтерв'ю з американським адвокатом УПЦ Робертом Амстердамом, де той докладно розповів про все беззаконня влади та ПЦУ щодо Української Православної Церкви. Той ефір подивилося загалом понад 100 млн осіб. Нашій владі терміново треба було вмикати «антикриз». Оперативно до США було послано делегацію ВРЦіРО, яка запевняла американців, що жодних переслідувань немає, а УПЦ заслужила жорстке ставлення влади.
Зоря закликав американців не слухати, що говорять Карлсон і Амстердам, а головний рабин Києва Яків Дов Блайх заявив «Голосу Америки», що закон про заборону УПЦ «має сенс». Те саме відбувалося і 2024 року. Директор українського Інституту релігійної свободи Максим Васін, виступаючи у Вашингтоні на засіданні круглого столу з міжнародної релігійної свободи, заявив, що інформація про переслідування вірян в Україні та спроби влади заборонити УПЦ є «російською пропагандою». Тоді ж працівники Мінкульту розповіли американцям, буцімто «Лавра відкрита для міжрелігійного та міжкультурного діалогу», а Єленський прямо сказав, що для забезпечення релігійної свободи Україні потрібні від США гроші та зброя.
Така от нехитра стратегія – запевняти Захід, що у нас жодних переслідувань віросповідання немає, у нас лише «діалог та єднання».
Ну добре, скажете ви, бенефіціар «зустрічей діалогу» в Софії визначився – це українська влада. Але навіщо це потрібно самим учасникам?
Навіщо «діалогівцям» потрібен «діалог»?
Хтось прагне відчути себе причетним до чогось масштабного, як, наприклад, ексклірик УПЦ Микола Варивода, до якого на «служби» в його селі під Черкасами ходить кілька бабусь. Ексклірик УПЦ Георгій Коваленко намагається зберегти до себе інтерес як до великої фігури у відносинах релігії та держави. Але ці «діалогівці» пішли в ПЦУ кілька років тому. Є й «свіжа хвиля», коли клірики УПЦ на зустрічах у Софії стали впізнаваними постатями та перейшли до ПЦУ вже з певним медійним статусом, як, наприклад, Анатолій Слинько або Ілля Істратов. Цікаво, що Слинько, який підсидів настоятеля в Зазим'ї, вже на зустрічах у Софії не з'являється. Мабуть, він своїх цілей щодо «діалогу» вже досяг.
Але є й інші. Наприклад, ексархімандрит УПЦ Серафим (Панкратов) пішов у ПЦУ, бо, за його ж висловом, йому «зробили пропозицію, від якої він не зміг відмовитися». Панкратов став співробітником Мінкульту, точніше – заповідника «Києво-Печерська лавра». Тепер він отримує там зарплату і проводить екскурсії для «1+1».
Ще цікавіша ситуація з лідером «діалогівців» протоієреєм УПЦ Андрієм Пінчуком. Його публікації на адресу священноначалля УПЦ в тг-каналі «Веселий піп» виглядали настільки образливими, а мовчання з приводу злочинів думенківців – таким красномовним, що ніхто ніяк не міг зрозуміти, чому він досі в УПЦ. Навесні 2023 року він потрапив під заборону, але в ПЦУ, як його колеги, так і не пішов, хоча пускав до свого храму у Волоському думенківських кліриків проводити богослужіння. Пінчук неодноразово просив зняти з нього заборону та навіть зустрічався для цього з Митрополитом Онуфрієм. І ось 5 лютого 2024 року з Пінчука заборону зняли, проте одразу вивели за штат. У цей самий момент священник написав, що припиняє вести свій скандальний канал «Веселий піп» і повідомляє, що на його парафії у Волоському буде новий настоятель.
«Це ніяк не пов'язано з моїм виведенням із заборони. Жодних умов для виведення із заборони мені ніхто не ставив», – написав Пінчук. Але навіщо було так домагатися зняття заборони, щоб одразу піти за штат? Можливо, відповідь у наступній його фразі: «У мене відбуваються суттєві зміни в моєму житті. І я починаю працювати в нових проєктах, які потребують моєї уваги і часу».
Давайте ще раз зіставимо факти: майже рік громада Пінчука служить «мирянським чином» без священника, він усіляко наголошує, що це несправедливо і треба повернути йому можливість служити. Він звертається і до митрополита Іринея, і до Блаженнішого Онуфрія. І щойно сан повертають, він іде за штат «працювати в нових проєктах». Так збіглося, що в цей самий момент »діалогівців» переформатують у ГО «Софійське братство», яке, вочевидь, діє за підтримки (а можливо, й фінансування) влади.
Звісно, є ймовірність збігу, але якщо це не так, виходить, що зняття заборони потрібне було о. Андрію саме для участі в «Софійському братстві». Навіщо? Для того, що він – очевидний лідер цього проєкту, а тому – повинен мати не тільки медійну «вагу», а й офіційний статус приналежності до УПЦ. Інакше він буде просто не цікавий кураторам «діалогу». Адже який може бути «процес єднання», якщо з боку УПЦ – з півдесятка нікому не відомих людей?
Висновки
Підійшовши до фіналу статті, читач може вирішити, що її автор проти об'єднання православ'я в Україні. Чи так це? Абсолютно не так. Українське православ'я глибоко розколоте і дуже потребує діалогу. Але як він має відбуватися?
Будь-який діалог передбачає свободу його сторін, бажання почути опонента. І вже точно не передбачає насильства. Уявімо, що ООН завтра звернеться до української та російської влади із закликом до такого діалогу «без передумов, без переможених і переможців», «заради єдності слов'янських народів». Що б сказав на таку пропозицію особисто Єленський? Що вона цинічна. Що РФ повинна вивести свої війська або хоча б припинити обстріли і захоплення нових територій. Але чому він на тлі побиття священників і вірян УПЦ думенківськими прихильниками, на тлі масових захоплень храмів і цькування Церкви в суспільстві «на блакитному оці» закликає саме до такого ж «діалогу»? Де тут взагалі присутній діалог? Тут монолог – кулака, лома та болгарки.
І очільник ДЕСС це прекрасно розуміє – за всіх особливостей його моралі він не схожий на дурну людину. А тому «діалогівці», перейменовані на «Софійське братство», дуже нагадують «потьомкінське село» влади для зовнішньої аудиторії. «Село», покликане довести, що Україна – демократична країна, яка дбає про віросповідання та єдність своїх конфесій. І для влади це дуже важливий і актуальний проєкт, особливо зараз, коли критика Заходу за репресії проти УПЦ може всерйоз позначитися на допомозі нашій країні.
Є вигода й для ПЦУ. Таким чином Думенко постає перед міжнародними партнерами не як командир бандитів і рейдерів, а як миротворець, який, попри війну, благородно шукає діалогу з «московською церквою».
Єдине, що нам незрозуміло – що там роблять клірики УПЦ, нехай і дуже нечисленні.
