Ставлення до війни патріархів Константинополя і Москви: паралелі через віки

В інтерв'ю СПЖ грецький богослов і священник Анастасій Гоцопулос, відповідаючи на запитання про спроби влади України заборонити УПЦ через канонічний та євхаристійний зв'язок із РПЦ, звернувся до історичного прикладу – взаємин Константинопольського патріархату та Елладської Православної Церкви.

Він розповів, що «подібне ми мали і в Греції після звільнення країни від османського ярма, коли країна отримала незалежність».

«З 1830 року, коли було визнано національну грецьку державу, знайшлися деякі грецькі архімандрити й професори, які казали: "Який стосунок ми маємо до Вселенського патріарха, який є громадянином ворожої держави, загарбника, країни-агресора?" І прихильники такої позиції відкололись від Вселенського патріархату й проголосили автокефалію Елладської Церкви. Це призвело до розколу. Було перервано молитовне спілкування. І тільки через приблизно 30 років Вселенський патріархат визнав автокефалію Грецької Церкви», – сказав богослов.

За його словами, «в Церкві цілком може бути, що якийсь предстоятель, патріарх може перебувати на території ворожої держави, і водночас ми зберігаємо з ним молитовне і духовне спілкування».

«Грецька Церква канонічно підпорядковувалась Вселенському Патріарху, хоча він і перебував у ворожій нам країні, в Османській імперії. Але ж ми, греки, стільки гонінь зазнали від турків! Але якщо патріарх в Туреччині, а ми – в Греції, це не означає, що ми повинні відокремитися від Вселенського патріархату. Я гадаю, щось подібне зараз відбувається у відносинах Української та Руської Церков», – наголосив о. Анастасіос.

Історія повторюється?

Якщо звести слова отця Анастасія до якоїсь схеми, то виходить таке:

• Греція боролась за незалежність від Туреччини, на території якої перебував глава Грецької Церкви – Константинопольський патріарх;
• Одразу після здобуття незалежності з'явилися люди, які почали вимагати автокефалію через те, що патріарх перебував у ворожій країні;
• Зрештою частина Грецької Церкви цю автокефалію підтримала, виник розкол, який через 30 років був вилікуваний.

Ми спеціально навели таку розлогу цитату з інтерв'ю отця Анастасія, а тепер ще й коротко переказали її основні тези, тому що слова шановного богослова потребують деяких доповнень та уточнень.

По-перше, він цілковито правий в тому, що сьогодні УПЦ у відносинах з РПЦ переживає дуже схожу ситуацію.

По-друге, ми ще раз нагадали про слова отця Анастасія з тієї причини, що згодні з ним щодо необхідності зберігати євхаристійний і канонічний зв'язок Церкви навіть (і особливо) в умовах війни.

По-третє, і найголовніше, богослов не розповів про події, які передували появі самої ідеї автокефалії, а також про контекст її самочинного проголошення, а потім і дарування. Цю прогалину ми й маємо намір заповнити.

Отже.

Фанар під пануванням турків

1453 року війська османського султана Мехмеда взяли Константинополь. Практично відразу після цього, бажаючи отримати підтримку у завойованого ним народу, султан видає указ, згідно з яким він запросив усіх греків повернутися на Батьківщину, пообіцявши їм релігійну свободу. Мехмед дотримав свого слова. Ба більше, наділив греків такими правами та свободами, про які навряд чи могли мріяти підкорені народи.

Але найголовніше – це влада, яку з легкої руки султана отримали Константинопольські патріархи, що стали для греків не тільки духовними, а й політичними лідерами. Патріарх у прямому сенсі мав своїх «підданих» в особі православних вірян Туреччини. Він вершив суди, відправляв до в'язниць або на заслання, збирав (через своїх представників чи навіть архієреїв) харадж (подушну подать, яку мали сплачувати до скарбниці Османської імперії всі немусульмани), був посередником між султаном і греками. Саме з цієї причини стародавній історик, описуючи сходження на престол одного з патріархів, каже: «Він сів на трон... Архієреї ж вклонилися йому як своєму володарю – і як своєму цареві, і як патріархові».

Ба більше, ієрархи Константинопольського патріархату товаришували з яничарами, цими ворогами християнства, і навіть вписували свої імена до списків того чи іншого загону яничар. Дійшло до того, що фанаріотську ієрархію називали «кара-казан» (чорний котел) – так само, як називали яничарів. Інакше кажучи, патріархам та ієрархам Фанара в Туреччині жилося чудово. Настільки, що вони писали панегірики султанам, в яких називали того самого Мехмеда «сліпучим світочем», а знаменитий патріарх Кирил Лукаріс говорив: «Ми ні в чому не маємо утисків від влади, живемо в добрі, перебуваємо в мирі та дякуємо султану».

Однак простий народ, а особливо греки, «дякувати султану» не поспішали. Причин тому – безліч: і згадуваний вище харадж, і десятина з синів для яничар (коли турки забирали кожного десятого хлопчика в селищі для служби султану), і багато інших. Тому, щойно 1768 року розпочалась війна між Росією і Туреччиною, греки визнали цей час зручним для завоювання своєї незалежності.

Приєднавшись до російських моряків під командуванням графа Орлова, греки Мореї та Архіпелагу повстали проти турків. Через якийсь час росіяни пішли, а турки вкрай жорстоко розправилися з повсталими. І ось тут – важливе питання: а якою ж була реакція Константинопольського патріархату на повстання пригноблених греків проти турків?

Боротьба греків за свободу та реакція Фанара

Здавалося б, ієрархія Константинопольського патріархату, що суцільно складалася з греків, зобов'язана була підтримати своїх єдинокровних і єдиновірних братів. І справді, патріарх Серафим II, який перебував на спокої, щойно дізнався про спроби греків отримати свободу від турецького ярма, звернувся до них із закликом підтримати визвольний рух. Але зовсім інакше відреагували на ситуацію архієреї, які перебували не на спокої.

Так, деякі послання Серафима були перехоплені Єврипським митрополитом Гедеоном і доставлені тодішньому правлячому патріарху Феодосію II. Зауважимо, що листи Серафима перехопили не турки, а греки. І потрапили до рук вони не турків, а греків. То як же вони вчинили?

Патріарх Феодосій Серафима «здав». Через великого логофета він передав до Високої Порти (орган управління Османською державою) послання із засудженням патріарха Серафима і, скликавши Синод, позбавив того всякого священного достоїнства. Далі Феодосій звернувся до грецького народу із закликом залишатися вірними султанській владі. Зрозуміло, що в цій ситуації авторитет Константинопольського патріархату серед простого народу дуже сильно похитнувся. Але абсолютно не вплинув на його прагнення до свободи.

Вже ближче до кінця ХVIII століття грецька молодь під впливом тих самих «професорів», про яких згадав отець Анастасій Гоцопулос, почала вголос мріяти про звільнення від ісламського ярма. А вплив був серйозним, адже найвідоміші з них, як-от Кораіс, Євгеній Булгаріс та інші, здобули освіту в Парижі, Відні, Лейпцигу, Мюнхені та були визнаними інтелектуалами того часу.

Так от, їхні промови про свободу дуже сильно стривожили султана, і він наказав патріарху Константинопольському Григорію V анафематствувати «безбожних французів», що той і виконав. 1820 року той самий патріарх анафематствував Олександра Іпсілантіса та всіх етеристів (греків, які боролися за незалежність від турецького ярма). Трохи раніше, 1803 року, ієрархи Фанара піддали анафемі грецького священника Самуїла – як «зрадника законного государя».

Крім того, султан звернувся до Єрусалимського патріарха Анфіма (який увесь час жив у Стамбулі) з вимогою анафематствувати повсталих греків. Патріарх, якого дуже сильно поважали та навіть звеличували в Елладі, написав для греків книжку під назвою «Батьківська настанова», у якій заявив про свої патріотичні почуття щодо Туреччини. У цій книзі він писав, що імператори Візантії відпали в західні єресі. І ось для того, щоб захистити народ від помилок Заходу, Божественний промисел затвердив на території колишньої Візантійської імперії владу турків-османів. Прагнення до свободи від турецького ярма він називає «диявольським», вважає його «повстанням на благочестя». За його словами, той, хто «захоплюється свободою», не успадковує життя вічного.

Також, у бажанні догодити й прислужитися туркам, інший патріарх Константинопольський Євгеній II (наступний за Григорієм) займався тим, що кидав у в'язниці всіх християн-греків, яких підозрював у бажанні здобути свободу від ісламського ярма.

Природно, що така позиція патріархів Константинополя не могла залишитися без реакції з боку ієрархів і вірян Греції. То як же вони відреагували?

Автокефалія Грецької Церкви

Якщо ви відкриєте підручники з історії Помісних Церков, виданих у РПЦ, то побачите, що автокефалія Грецької Церкви виникла начебто нізвідки. Професор Скурат пише: «Природним наслідком політичного відродження Греції було виникнення самостійної Елладської Церкви... Під час воєнних дій зносини єпископів Еллади з Константинопольським патріархом, природно, припинилися».

Тобто проголошення незалежності Грецької Церкви – це «природний наслідок» і результат «припинення зносин» із Фанаром. Але що може бути «природного» в розриві греків зі своїм патріархом? Нехай і під час воєнних дій? Якщо врахувати позицію Константинопольського патріархату, який підтримував Високу Порту та анафематствував греків, то можна стверджувати, що саме ця позиція й призвела до повного розриву між Церквами. Натяк на це дає і Скурат, який пише, що грамоти фанаріотів, «як суто політичні й до того ж неприйнятні для греків, мали найменше коло читачів», і «вони не тільки не сприяли справі спілкування, а навпаки, вели до більшого роз'єднання».

Ще раз: Фанар відверто займався прислуговуванням владі Туреччини, а його спроби схилити греків і далі бути рабами турків тільки «вели до ще більшого роз'єднання». Тобто можна сказати, що вина за розкол Елладської Церкви лежить на Константинопольському патріархаті, першоієрархи якого увійшли в симфонію з мусульманськими правителями.

Йдемо далі. У своєму інтерв'ю отець Анастасій не згадав того факту, що грецькі ієрархи були не згодні з позицією Константинопольських патріархів і задовго до проголошення автокефалії перестали їх поминати. Ось як про це пише дореволюційний історик І. Соколов: «Грецькі єпископи і клірики поминали за богослужінням "всяку православну єпископію", або просто – "всяку єпископію"». Такий стан справ тривав аж до 1830 року, коли й було проголошено автокефалію Грецької Церкви, яку Фанар визнав через 17 років – у 1850 році.

Висновки

Хочемо наголосити, що ми аж ніяк не закликаємо УПЦ до проголошення автокефалії. Бо автокефалія зовсім не є гарантією «нормального» існування Церкви. Це завжди болюче рішення, кінцевий результат якого є важко передбачуваним. Наше завдання інше – показати, як нерозумні та пристосувальні дії вищої церковної ієрархії провокують розділення та розколи. Автокефалія – це практично завжди результат політиканства, відходу від суті й покликання Церкви, завдання Якої – проповідувати Євангеліє, а не займатися політичними питаннями.

І в період грецького повстання проти турків неправі були як фанаріоти, так і священство Греції. Не справа Церкви кликати людей на барикади, але не Її справа й анафематствувати тих, хто на ці барикади пішов. Справа Церкви – закликати до миру та говорити про Христа Воскреслого.

Саме тому ми вважаємо, що в ситуації з Україною та УПЦ позиція керівництва РПЦ веде до розділення Церкви. Хоч би як комусь хотілося думати, що тільки єресь є єдиним виправданням для розриву стосунків із патріархом, історія та життя свідчить про інше – такою причиною може стати біль за свій народ, розірвані снарядами тіла дітей, сльози та нестерпний біль їхніх матерів. Нехай навіть цей біль у канонах не прописаний. У цьому сенсі запитання, чому УПЦ припинила поминати Патріарха Кирила, треба ставити не Собору у Феофанії, а главі Руської Православної Церкви.

Зате ми знаємо, чому греки припинили поминати главу Константинопольської Церкви. Греки припинили поминати свого патріарха, коли той забув, що його паства – це не Висока Порта, а прості віряни. Коли забув, що служить не султану, а Христу. Коли інтереси свого особистого добробуту поставив вище за інтереси своєї пастви. Коли перестав бути пастирем. Кораїс, лідер греків, які боролися за свободу, коли прочитав послання патріарха Анфіма про вірність Туреччині, сказав, що «Його Святість або збожеволів, або з пастиря став вовком».

Можливо, в РПЦ обуряться, але, читаючи промови Константинопольських патріархів про владу Османської імперії, складно не погодитися, що вони дуже нагадують висловлювання Патріарха Кирила про владу сучасної Росії. Наприклад, що за всю історію Руської Православної Церкви ніколи не було такої «гармонії щодо світського й церковного», як зараз.

Так от, така «гармонія» вже була. Щоправда, не в Росії, а в Туреччині. І навряд чи Патріарху Кирилу хотілося б, щоб його ім'я звучало в такому контексті. Повірте, нам теж цього б не хотілося. Але, на жаль, нашої думки ніхто не питає.