Чому ми вперто тримаємося старого календаря
Вперше в Україні офіційні різдвяні урочистості «відгриміли» 25 грудня. Попереду – новорічне застілля. Але православні вперто тримаються за 7 січня. Чому?
«Україна сьогодні відзначає Різдво разом, як одна велика родина, як одна нація – в одну дату», – сказав Президент України, вітаючи жителів країни з Різдвом Христовим.
У поліції запевнили, ніби на новостильне Різдво в 7 000 храмах України молилися 10 мільйонів людей (у середньому по 1 500 осіб на храм). Але в реальності ніхто такого й близько не бачив. Здається, цифра завищена навіть не в десятки, а в сотні разів. Урочистості 25 грудня виявилися досить ріденькими, народ не надто активно відгукнувся на перенесення дати свята.
Хтось скаже, що, мовляв, це тільки перший рік, далі піде краще, народ перевиховається тощо. Але перевихованням своїх народів займаються здебільшого авторитарні країни, а Україна ніби як країна демократична. Принаймні влада про це заявляє. Але є досить велика частина українського народу, мінімум 5–6 мільйонів громадян, яка не сприйняла перенесення дати Різдва. І не просто тому, що звикла до 7 січня, а тому, що Українська Православна Церква живе за юліанським календарем і не збирається його змінювати за розпорядженням держави. Чому ми так упираємося, адже більшість Помісних Православних Церков (9 проти 6) перейшли на новий стиль?
Історія питання
Саме по собі календарне питання не має сакрального значення, це не предмет віри та не догматичне твердження. Християни не вигадували ніякого свого особливого календаря, а жили за тим, який існував у Римській імперії на той час. А існував на той час календар, названий юліанським. Свою назву він отримав на честь імператора Юлія Цезаря, указом якого його було запроваджено в Римській імперії з 1 січня 45 року до н. е.
Сучасний церковний календар рясніє святами, щодня ми відзначаємо пам'ять якоїсь події або святого. Але в перші століття християнства це було не так. Свят, які сьогодні називаються неперехідними, майже не було. Перші згадки про святкування Різдва Христового датуються кінцем II – початком III століть, та й то це свято до початку IV століття поєднувалося з Хрещенням Господнім і називалося Богоявленням. Але Великдень святкували завжди. А також і всі події, пов'язані з ним: Страсна Седмиця, Вознесіння. П'ятидесятниця тощо, тобто все те, що зараз називається перехідними святами.
До початку II століття в різних Помісних (як би ми зараз сказали) Церквах склалися дві різні традиції святкування Великодня. Малоазійські Церкви (Ефес, Смірна, Пергам тощо) за свідченням церковного історика Євсевія Кесарійського «завжди святкували Великдень того дня, коли народ (іудейський) відкладав квасний хліб», тобто 14 нісана (березень-квітень по-нашому), незалежно від того, на який день тижня випадає це число. Вони стверджували, що таким є передання від апостолів Іоанна Богослова і Филипа. Усі інші Церкви святкували Великдень у недільний день, після 14 нісана, посилаючись на передання апостолів Петра і Павла. Спір між цими традиціями був настільки гострим, що доходив до відлучень від Церкви.
Невідомо, як би розвивалась ця ситуація далі, але до кінця III століття іудеї самі заплуталися у визначенні дати 14 нісана. На той час Іудеї як держави вже давно не існувало, а іудейські громади, що жили в різних містах, стали по-різному визначати дату своєї іудейської пасхи. Але головна проблема була в тому, що іудеї іноді встановлювали 14 нісана до весняного рівнодення, що, на думку християнських авторів, було «помилкою і невіглаством». Стало зрозуміло, що орієнтуватися на іудеїв у питанні християнської пасхалії не можна.
У 325 р. у Нікеї відбувся Перший Вселенський Собор, який ухвалив святкувати Великдень усім християнам в один день і доручив Олександрійському єпископу щорічно визначати день Великодня. Олександрійська Церква відзначала Великдень у день недільний і засновувала свої розрахунки на юліанському календарі. Таким чином, можна стверджувати, що використання юліанського календаря затверджене авторитетом Вселенського Собору і змінюватись може лише іншим Вселенським Собором або принаймні за принципом згоди всіх без винятку Помісних Церков.
У 1582 р. римським папою Григорієм XIII було запроваджено новий календар, названий григоріанським. Він був покликаний вирішити проблему розбіжності астрономічного календаря з юліанським, різниця між якими на той час набігла вже в 10 діб.
Досить швидко практично вся Європа перейшла на цей календар, хоча багато вчених того часу серйозно його критикували і стверджували, що він породить більше проблем, ніж вирішить. Але папа пригрозив критикам відлученням від церкви, і вони швидко замовкли. Коли папа Григорій XIII запропонував узяти участь у процесі тодішньому Константинопольському патріархові Єремії II (Траносу), той зібрав у 1583 р. Собор у Константинополі, який піддав анафемі всіх прихильників григоріанського календаря як порушників постанов Першого Вселенського Собору та 7-го Апостольського правила. Це Правило говорить наступне: «Якщо хтось – єпископ, пресвітер чи диякон святий день Пасхи раніше весняного рівнодення з іудеями святкувати буде, нехай буде позбавлений священного сану».
Згодом анафему на григоріанський календар було підтверджено окружним посланням Константинопольського патріарха Кирила V у 1756 р. та окружним посланням патріархів Константинопольського, Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського у 1848 р. Основною претензією православних до григоріанського календаря була саме пасхалія, яка порушувала канонічні правила.
Але на початку XX століття економічна та політична ситуація все ж змусила Православні Церкви замислитися над переходом на григоріанський календар. До речі, одним із перших рішень більшовиків після Революції 1917 р. якраз і був перехід на цей календар (привіт, декомунізація!). Ієрархи почали мудрувати, як би й на новий стиль перейти, і під анафему не потрапити. І ось у травні 1923 р. Константинопольський патріарх Мелетій IV (Метаксакіс) скликав у Константинополі Собор православних східних Церков, на якому вирішили провести календарну реформу, але – придумати свій «православний новий стиль», що відрізняється від григоріанського. Кілька слів про те, що являв собою Мелетій IV (Метаксакіс): прихильник екуменізму і модернізму, масон, член Великої масонської ложі Греції, засновник теорії підпорядкування всіх православних громад у діаспорі Константинопольському патріарху. Митрополит Керкірський Мефодій (Кондостанос) дав йому таку характеристику: «Утікач зі святих місць, з Кітії, з Афін, з Константинополя, Мелетій Метаксакіс – непостійний і неспокійний владолюбний дух, злий демон».
Завдання розробити «православний новий стиль» виконав сербський математик і астроном Мілутін Міланкович. Його творіння отримало назву новоюліанський календар. Для простого обивателя він нічим не відрізняється від григоріанського і не відрізнятиметься ще майже 800 років, хоча використовує дещо інший підхід при обчисленнях. На сьогодні на старому юліанському календарі залишилися Єрусалимська, Грузинська, Сербська, Македонська, Українська, Руська та Польська Церкви. Усі інші перейшли на новоюліанський, але це стосується тільки неперехідних свят. Усе, що стосується пасхалії, залишилося колишнім для всіх без винятку Помісних Церков (автономна Фінляндська Церква Константинопольського патріархату єдина, хто живе за григоріанським календарем).
Як ставитися до новоюліанського календаря? Як до спроби формально перейменувати григоріанський календарний стиль і сказати, що проти нього Вселенські Собори нічого не мають? Або як до цілком прийнятного способу розв'язати проблему існування віруючих у двох календарях одночасно? Як бачимо, це питання кожна Помісна Церква вирішує для себе сама. Чому ж Українська Православна Церква не переходить на новоюліанський календар, незважаючи на величезний тиск з боку держави та світського (переважно) суспільства?
Чому нам не можна сьогодні переходити на новий стиль
Для розуміння цього питання треба зробити невеличкий екскурс у релігієзнавство, а точніше – в іудаїзм.
Якось один професор-релігієзнавець, читаючи лекцію про цю релігію, розповів цікаву історію. За його словами, у Святому Письмі міститься 613 міцвот, тобто заповідей, які незмінно має виконувати правовірний іудей. Але під загрозою смерті іудей може порушити будь-яку з них, окрім трьох: прямого зречення від Бога, убивства та перелюбу. Крім цих трьох усі інші можна порушувати, щоб врятувати своє життя. Але!
Далі професор повідав найцікавіше: це припущення вірне лише для мирних часів. Якщо ж на дворі період гонінь, іудей повинен віддавати своє життя за будь-яку найдрібнішу і незначну заповідь Мойсеєвого закону. Здавалося б, має бути навпаки, але насправді сенс цього припису дуже глибокий. Адже коли ми переживаємо мирні часи, порушення малозначної заповіді не є зреченням. Але за часів гонінь виконання будь-якої заповіді – це декларація своєї приналежності до гнаної релігії. Відповідно, порушення такої заповіді – це вже зречення.
Згадаймо гоніння на християн у перші століття. Від них часто не вимагалося зречення від Христа, Римська імперія була доволі віротерпима. Від них вимагали лише формального принесення жертви ідолам як вираження лояльності державній владі. Але християни не могли на це піти, оскільки це й означало б зректися Христа. Були випадки, коли римські чиновники пропонували навіть не приносити жертви ідолам, а просто купити довідку про це. Але християни і на це не йшли. Навпаки, вони відкрито й недвозначно декларували свою приналежність до гнаного християнства.
Зараз УПЦ переживає період гонінь. Саме тому зараз дотримання старого юліанського календаря є одним із символів приналежності до гнаної Церкви, одним із способів нашої релігійної самоідентифікації. Якби ми жили в мирний час, ніхто б не забирав у нас храми, ніхто б не порушував кримінальні справи проти наших архієреїв, не ухвалював би законів про заборону нашої Церкви, не шельмував би в ЗМІ, соцмережах тощо, тоді, можливо, і був би сенс вести дискусію про доцільність чи недоцільність переходу на новоюліанський календар. Тоді можна було б неспішно зважити всі за і проти, подивитися на досвід календарної реформи в інших Помісних Церквах. Але зараз усе це не на часі. Зараз нам потрібно відстояти свою віру і свою Церкву, а точніше – зберегти себе в ній. Зараз нам треба триматися за всі ті правила та підвалини, за якими Церква живе протягом століть.
Нам кажуть, що питання календаря – це питання не догматичне, що Церква має право змінювати календар і жити за тим літочисленням, яке вважатиме більш правильним.
Дійсно, календар не є якимось віровчительним положенням. Але давайте замислимося над питанням: чому старозавітний закон Мойсея містив безліч дріб'язкових і, на перший погляд, безглуздих приписів, на кшталт китиць на ковдрі: «Не одягнеш одежі з двійного матеріялу, з вовни й льону разом. Поробиш собі кутаси на чотирьох краях свого покриття, що ним покриваєшся» (Повтор 22:11,12).
Здавалося б, яка різниця, з якого матеріалу в тебе одяг? Але до порушень навіть найнезначнішої заповіді закон Мойсея ставився дуже суворо. Навіть святий апостол Павло повторює страшну погрозу для порушників: «Всі ті, хто на діла Закону покладається, вони під прокляттям. Бо написано: "Проклятий усякий, хто не триває в усьому, що написано в книзі Закону"» (Гал 3:10). Який же сенс у подібній суворості?
Одне з пояснень цього полягає в тому, що таким чином Бог виділяв єврейський народ з язичницького середовища навколишніх народів. У євреїв усе мало бути не як у язичників. Вони мали відрізнятися від них в усьому: за зовнішнім виглядом, за одягом, кулінарними звичками, обрядами, святами тощо. Усе це робилося для того, щоб євреї не переймали язичницьких традицій і потроху самі не ставали язичниками. Так, вкритися ковдрою без китиць – це ще не зрада Єдиного Бога. Але порушивши одну заповідь, вже легше порушити другу, третю і так далі. І врешті-решт можна прийти до ідолослужіння, що, на жаль, у єврейській історії часто й відбувалося. А починалося, зазвичай, все з малого.
Так, формально УПЦ оточена не язичниками. Так, ПЦУ, яка перейшла на новий стиль, називає себе Православною Церквою. Але давайте подивимось, у межах якого порядку денного нас змушують переходити на новий календар.
Умовно цей порядок можна назвати ліберально-екуменічним. Якщо УПЦ проявить слабкість і погодиться перейти на новий стиль, це, звісно, ще не буде об'єднанням із ПЦУ, але кроком саме в такому напрямку. Своєю чергою, ПЦУ вустами своїх керівників і представників неодноразово висловлювала намір посилити об'єднавчі процеси з українськими греко-католиками. З боку УГКЦ лунають приблизно аналогічні заяви. Цей процес проходить у межах ще більш глобального процесу з об'єднання Константинопольського патріархату і Католицької церкви, що також було неодноразово задекларовано патріархом Варфоломієм і папою Франциском.
Але й в самій Католицькій церкві відбуваються значні зміни. Нещодавно схвалена папою Франциском Декларація Fiducia supplicans відкриває двері для благословення одностатевих пар. Значна частина Католицької церкви вимагає повноцінного визнання ЛГБТ, впровадження жіночого священства, перегляду церковного вчення в питаннях абортів та евтаназії. Тобто все йде саме в цьому напрямку.
В цих умовах календарне питання (яке саме по собі не має догматичного чи сакрального значення) набуває для УПЦ дуже великого значення. Воно стає елементом вірності всьому православному вченню, елементом нашої самоідентифікації, елементом нашої відмінності від усіх тих релігійних організацій, які беруть участь у цьому ліберально-екуменічному порядку денному. Саме тому нам необхідно зараз триматися старого календаря, хоч би як нам було незручно поєднувати його з календарем цивільним, хоч би як нас звинувачували в прихильності до імперського минулого і хоч би як над нами сміялися, називаючи дрімучими мракобісами.
