Чому не можна погоджуватися на перейменування
Порошенківський закон про перейменування УПЦ в РПЦвУ – мрія розкольників. Але чому для Церкви цей закон абсолютно неприйнятний? Розбираємо в статті.
Найближчим часом Конституційний суд України повинен розглянути справу про відповідність Конституції закону про примусове перейменування УПЦ. СПЖ вже неодноразово розглядала цю тему і розбирала хто і навіщо бажає перейменування УПЦ, як проявляється тиск на суддів і громадську думку, хто від цього виграє і до чого це все може призвести в кінцевому підсумку. Те, що закон про перейменування не відповідає Конституції і законам, ясно будь-якій незаангажованій людині. Однак сьогодні у нас в країні можливо все. Наприклад, нещодавнє закриття трьох провідних телеканалів, коли проти них і їх власників були введені так звані санкції.
Будь-який юрист скаже, що проти юридичних осіб та громадян України держава не може вводити санкції за визначенням. Вони можуть залучатися до кримінальної, адміністративної або іншої відповідальності в разі порушення законодавства України. Санкції можуть застосовуватися виключно проти інших держав, їх громадян або юридичних осіб. Тому ми, звичайно, сподіваємося на те, що законність і здоровий глузд візьмуть гору, і Конституційний суд визнає закон про перейменування невідповідним Конституції, але ймовірність того, що беззаконня восторжествує, вельми велика. У зв'язку з цим може виникнути думка: а чому б і не погодитися на перейменування? Ну будемо молитися, ходити до храмів, брати участь в таїнствах. Все те ж саме, просто під іншою назвою. Чому не можна на це погоджуватися? Давайте розберемося.
Нагадаємо коротку фабулу справи: закон про перейменування виходить з того, що керівний центр УПЦ нібито знаходиться в іншій державі, а саме, в «державі-агресорі». Тому УПЦ не може називатися Українською Церквою, а повинна отримати іншу назву, наприклад – «Руська Церква в Україні».
Аргумент перший – порушення заповіді Божої
Одна із заповідей Божих, дана людству ще в Старому Завіті, говорить – не бреши, або відповідно до букви книг Вихід і Второзаконня – не говори неправдивого свідчення проти ближнього твого. Рівнозначність цих понять може бути засвідчена святими отцями, наприклад, «Не говори неправдивого свідчення, що включає в себе будь-яку брехню» (блаж. Августин).
Твердження, що УПЦ має керівні органи за кордоном, суперечить істині. Це суперечить статутним документам як УПЦ, так і РПЦ.
Статут УПЦ: «1. Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої. 2. Вищими органами церковної влади та управління Української Православної Церкви є Собор Української Православної Церкви, Собор єпископів Української Православної Церкви та Священний Синод Української Православної Церкви на чолі з Митрополитом Київським і всієї України».
Як бачимо, ніякі закордонні органи управління тут не вказані. У Статуті РПЦ норми, які стосуються УПЦ, винесені в окрему Главу X, яка називається «Українська Православна Церква» Параграф 4 цієї глави говорить: «Органами церковної влади і управління Української Православної Церкви є її Собор і Синод, очолювані її Предстоятелем, що носять титул «Блаженніший митрополит Київський і всієї України». Центр управління Української Православної Церкви знаходиться в місті Києві».
Взаємовідносини УПЦ з РПЦ в Статуті УПЦ визначається наступними словами: «Українська Православна Церква з'єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву» (параграф 3), а також «Українська Православна Церква <...> є самокерованою частиною Руської Православної Церкви» (параграф 5).
Конкретний характер цієї взаємодії полягає в наступному:
- Предстоятель Української Православної Церкви, який обирається українським єпископатом, благословляється Московським Патріархом.
- Українська Православна Церква отримує святе миро від Московського Патріарха..
- Статут про управління Української Православної Церкви приймається її Собором і схвалюється Московським Патріархом.
- Архієрейський Собор Руської Православної Церкви має право приймати апеляції від українських єпископів, проти яких винесені церковно-судові рішення в Українській Православній Церкві.
Всі ці моменти взагалі не належать до керування і не лежать в юридичній площині, це церковні норми, які стосуються релігійного життя. Окреме питання може виникнути з приводу П.10 Гл. X Статуту РПЦ: «Рішення Помісного і Архієрейського Соборів є обов'язковими для Української Православної Церкви». Однак тут також не йдеться про управління. Норми, що містяться в інших параграфах Статуту, а також інших статутних документах, а тим більше загальна спрямованість цих норм однозначно говорять про те, що УПЦ повністю самостійна у вирішенні, адміністративних, майнових, кадрових та інших питань. Обов'язковість рішень Помісних і Архієрейських соборів РПЦ відноситься тільки до релігійної сфери і не стосується управлінських питань. До того ж до складу цих органів входить єпископат УПЦ і можна говорити про те, що УПЦ бере участь в управлінні РПЦ, але не навпаки.
Тому визнання того, що УПЦ має керівні органи за кордоном буде брехнею, і якщо ми погодимося на перейменування, то будемо винні в порушенні заповіді Божої. Якщо ж ми не захочемо грішити в цьому питанні, то ми повинні будемо змінити не тільки статутні документи УПЦ і РПЦ, а й змінити весь порядок управління УПЦ. Іншими словами, відмовитися від свого автономного статусу і повернути статус екзархату, який мав місце ще за радянської влади.
Аргумент другий – порушення еклезіології
Визнати наявність керівних органів УПЦ в Росії і, як наслідок, перейменування УПЦ на РПЦ в Україні означає порушити православну еклезіологію. Точніше – прийняти нав'язане розуміння Церкви як юридичної особи світського права. Так, Церква живе в державі і регулюється нормами права. Зокрема, вона має статус юридичної особи, має права і обов'язки. Але Церква Христова не від світу цього. Вона діє в світі, але не належить цьому світу. І основна частина відносин, що складаються всередині Церкви відноситься до небесного, а не земного. Ці відносини регулюються Євангелієм і законом любові, а не законом держави. Наприклад, як можна врегулювати щирість сповіді або те, причащається людина «на відпущення гріхів і на життя вічне» або в осудження. Точно так же не можна дивитися на Українську і Руську Церкву як на філію і головну організацію з відповідними правилами підпорядкування. Не можна сказати, що одна управляється іншою або навпаки. Подібні підходи годяться для підприємств, комерційних або громадських організацій, але не для Церкви. У Церкви взагалі все по іншому. В Церкві, наприклад, взагалі не можна сказати, то єпископ підкоряється своєму патріархові, в тому сенсі, який вкладається світським світоглядом в термін «підпорядкування».
Як, наприклад, перевести на мову світського права Правило 34 святих апостолів: «Єпископам всякого народу належить знати першого в них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їх владу не творити без його міркування: творити ж кожному тільки те, що стосується до його єпархії, і до місць, що до неї належать. Але і перший нічого нехай не творить без міркування всіх. Бо так буде однодумність, і прославиться Бог у Господі у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух»?
Тим більше неможливо мовою світського права висловити відносини між РПЦ і УПЦ, їх взаємний зв'язок і взаємну залежність. Визнати вимоги закону про перейменування означає звести Церкву в своїй свідомості до рівня громадської організації або комерційного підприємства, коли можна сказати, що одне входить в інше, а те підкоряється цьому. По суті справи, це те, що спробував зробити ще імператор Петро I (той який – Романов). Він за прикладом Німеччини, Нідерландів та інших протестантських країн дивився на Церкву як на світську організацію, певне відомство «духовних справ».
Аргумент третій – світоглядний
Для тих, хто виріс в СРСР поділ на національності в країні був досить умовним. «Моя адреса не дім і не вулиця, моя адреса – Радянський Союз», – співалося в одній популярній пісні. Звичайно, у кожної республіки були свої світоглядні особливості і національний характер. Але ви могли сьогодні жити в Латвії, а завтра відправитися, наприклад, в Казахстан і не почувати особливого дискомфорту. І вже, тим більше, мало хто з українців відчував себе чужим у Росії, і – навпаки.
З моменту руйнування СРСР минуло вже 30 років. Виросло вже ціле покоління українців, для яких Росія – абсолютно чужа держава, така, як наприклад, Польща чи Австралія, за винятком, хіба що, мови, на якій досі говорить велика частина жителів України. Ці люди ніколи не були в Росії, ніколи не відвідували храми РПЦ, вони не вважають себе вірними Руської Церкви. Так, в кінці Літургії вони моляться за «великого пана і отця нашого Кирила, святійшого Патріарха Московського», але вони вважають себе частиною Української Православної Церкви. Вони що, не мають на це права? Чому цих людей насильно повинні перевести в іншу Церкву?
Звичайно, зараз набіжать «патріоти» з палаючими очима, і будуть кричати навперебій – так ось же порятунок – ПЦУ, справжнісінька українська церква. Але якщо ця людина не хоче в ПЦУ? Якщо вона не вважає це утворення Церквою? У нас вже що, держава буде вирішувати в які релігійні організації входити чи не входити її громадянам? Давайте згадаємо українську Конституцію – правовий акт вищої юридичної сили, який стверджує, що «кожен має право на свободу світогляду і віросповідання». І «здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей». Якимось чином віруючі, які асоціюють себе з УПЦ (а не РПЦвУ), порушують «громадський порядок, здоров'я і моральність, права і свободу інших людей»? Ні! Нагадаємо – вище за Конституцію в Україні не може бути ніяких законів. А тому – ті, хто не вважає себе членом РПЦ, насильно туди бути переведений не може.
Аргумент четвертий – порушення єдності
В Українській Православній Церкві дивно наочно реалізовується принцип єдності Церкви Христової «де немає ні грека, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все і у всьому – Христос» (Кол. 3:11). УПЦ об'єднує у Христі представників різних національностей, різних політичних переконань, різних соціальних шарів і так далі. Вірними чадами УПЦ є і прихильники євроінтеграції і ті, хто категорично проти цього. УПЦ об'єднує жителів як західної України, так і самопроголошених ДНР і ЛНР, а також Криму. Всі наші світоглядні і політичні відмінності є переборними у Христі.
Що ж станеться в разі перейменування? Неважко здогадатися, що значна частина віруючих і навіть духовенства не погодяться перебувати в «Руській Церкві в Україні». Виникне невдоволення, чвари. Хтось погодиться на нову назву, хтось буде категорично проти, оскільки не вважає, що має якесь відношення до РПЦ.
Причому цей поділ буде відбуватися не тільки і не стільки за територіальною ознакою. Він пройде через єпархії, монастирі та парафії. Виникне ворожнеча, взаємна недовіра, буде порушено згода і любов між людьми. У зв'язку з цим можна згадати досвід Декларації 1927 р. митрополита Сергія (Страгородського), майбутнього Патріарха про лояльність радянської влади. Ця Декларація не містила в собі канонічних і тим більше догматичних відступів від Православ'я, але тим не менше внесла до Церкви довготривалу смуту і розділення.
У будь-якому випадку прийняття перейменування буде означати руйнування УПЦ в тому вигляді, в якому вона сьогодні існує.
Аргумент п'ятий – УПЦ залишать тільки те майно, яке їй належить по праву власності і то не факт
В результаті перейменування у УПЦ заберуть не тільки Києво-Печерську та Почаївську Лаври, але і взагалі всі монастирі і храми, які передані УПЦ в довгострокову оренду або безоплатне користування. Українська Православна Церква може володіти будівлями, які знаходяться в державній власності, але «Руська Церква в Україні» цього не зможе здійснювати за визначенням. З імовірністю 100 відсотків про це буде прийнято відповідний закон. Тисячі православних громад будуть в буквальному випадку викинуті на вулицю. Максимум що залишиться – це храмові будівлі, побудовані з нуля, і на які оформлені документи на право власності. І то в багатьох випадках такі споруди розташовані на земельних ділянках, які знаходяться в оренді або користуванні громад.
***
Підсумовуючи, можна сказати, що згода на перейменування – це згода на руйнування УПЦ і тому воно неможливе. Ми не можемо погодитися з брехнею, яку зводять на нас недруги Церкви, ми не можемо погодитися з руйнуванням нашого розуміння Церкви і її єдності у Христі. Нехай допоможе нам Бог залишитися вірними Йому і не піддатися ніяким спокусам.
