Моя боротьба: «лжесобор» та агафангелгейт
Російський богослов продовжує розпалювати конфлікт проти «неправильного» архієрея УПЦ. Аналізуємо, наскільки його боротьба відповідає християнським принципам.
Стаття СПЖ про ефір ексклірика УПЦ о. Дмитра Матієнка та богослова РПЦ о. Георгія Максимова, де розбиралися їхні звинувачення на адресу священноначалля Одеської єпархії, викликала дуже болючу реакцію в Москві. Священник Андрій Новіков назвав співробітників СПЖ «агентами СБУ», Георгій Максимов та афілійовані з ним телеграм-канали піддали видання та автора статті жорсткій критиці на межі (а часто й за межею) фолу.
І оскільки всі спроби відповісти о. Георгію в Telegram були з його боку заблоковані, ми вирішили зробити ще одну публікацію на цю тему. І це зовсім не спроба влаштувати з о. Георгієм публічні «з'ясування стосунків». Не будемо ми підтримувати й «гопницький» стиль образ та приниження опонента, який обрав для своїх публікацій богослов РПЦ. На наш погляд, у всій цій ситуації із закликами до українських священників поминати Патріарха «будь-якою ціною» (зокрема й ціною ініціювання скандалів) є дуже серйозна проблема, і варто її розглянути детально.
Для початку коротко розберемо ті звинувачення у брехні, які о. Георгій висунув СПЖ у своєму телеграм-каналі.
«Помийна яма СПЖ збрехала в тому, що:
1. Нібито о. Димитрій став капеланом зі своєї волі, а не за указом м. Агафангела.
2. Нібито він був капеланом до 2022 року.
3 Нібито він їздив як капелан на Донбас.
4. Нібито ходив по дому у формі та з шевронами», – написав богослов і додав, що чекає від СПЖ вибачень за «наклеп».
- О. Георгій публікує Указ про благословення на капеланське служіння до військової частини 1620 від 30 березня 2017 року як доказ того, що Матієнка послали на це служіння в примусовій формі. І можливо, подібна практика є в РФ, але не в Україні. У жодній єпархії УПЦ архієреї капеланів примусово не призначають просто тому, що це безглуздо – їх не пускають до частин як «московських попів». У 2017 році стати капеланом можна було лише завдяки особистим контактам із командирами. Тобто священник домовляється з військовими, а потім вже подає прохання своєму архієрею. Саме так було і з Матієнком. Те, що він сам добровільно попросився окормляти бійців АТО, підтверджує і протоієрей Ілля Маніта, який був наставником о. Дмитра.
- Указ безстроковий, отже він діяв, поки о. Дмитра не заборонили в служінні, а саме – до 31 грудня 2022 року.
- О. Дмитро Матієнко справді їздив на Донбас. Так принаймні стверджує капелан Одеської єпархії о. Ілля Маніта, який був із ним в АТО.
- Підтверджують у єпархії й те, що Матієнко ходив Одесою в камуфляжі та берцах. І настільки захоплено, що його просили носити форму рідше.
І річ тут не в тому, що о. Георгій явно не володіє ситуацією, у чомусь його міг ввести в оману й о. Дмитро Матієнко. Проблема у вкрай агресивному тоні, який о. Георгій обрав для «викриття».
Цей священник широко відомий і в РПЦ, і за її межами. У його ютуб-каналу понад 100 тис. підписників, популярним є і його канал у Telegram. І глядачів, і читачів він завжди приваблював винятково коректним викладом своїх думок, навіть щодо відвертих ворогів Церкви.
Чому ж одразу у 8 (!) публікаціях на «одеську» тему богослов називає СПЖ та ще один ресурс, «Расколам. нет», не інакше як «брехунами», «помийною ямою», «розкольницьким смітником» тощо? Новини та статті СПЖ багато років публікували у себе всі найбільші церковні ЗМІ Руської Церкви, включно з сайтом Московської Патріархії. Ми всі знаємо вислів: скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Невже всі ці ресурси теж «розкольники», «брехуни» та «смітники»?
Втім, давайте повернемося до розмови о. Георгія з о. Дмитром Матієнком. Ми вже дивувалися, навіщо було через рік після конфлікту та еміграції організовувати цей скандальний ефір. Щодо о. Дмитра можна припустити, що він з певними цілями привертав до себе увагу, намагаючись сформувати з себе образ священника-героя, який постраждав за істину. Але навіщо ефір був потрібен о. Георгію та чому після нього послідувала така болюча реакція на цілком коректну статтю?
Відповідь варто шукати в одній фразі Матієнка, де він каже, що багато священників і вірян в Україні вдячні о. Георгію за його «перші репортажі», в яких богослов назвав УПЦ після Собору у Феофанії «розколом». За це Матієнко порівнює о. Георгія з Христом. Георгія з Христом: «І ось, як йдеться в Євангелії, пошлю вам Утішителя, який розкладе все по поличках» (в оригіналі – «вблагаю Отця Я, і Втішителя іншого дасть вам, щоб із вами повік перебував» (Ів. 14:16)).
Якщо озирнутися назад, ми бачимо таку ситуацію.
1. О. Георгій своїми відео переконує глядачів, що УПЦ після Собору у Феофанії стала розкольницькою структурою, оскільки на парафіях там не поминають Патріарха Кирила. І тому, як він запевняє, причащаються там «в осуд».
2. О. Дмитро настільки близько сприйняв слова о. Георгія, що, коли в його храмі не пом'янули Патріарха, він зупинив службу, а всіх, хто продовжував молитися на «непоминаючій» літургії, вигнав із храму (за що його й заборонили).
3. Тепер о. Георгій з о. Дмитром переконують усіх священників в Україні, «які розуміють, що це (УПЦ, – Ред.) – розкол», наслідувати приклад Матієнка. Аргументація проста й логічна – зняли заборону з Матієнка, знімуть і з вас.
4. Тих, хто таку позицію публічно критикує, о. Георгій Максимов «викриває» останніми словами.
Якщо подивитися на ситуацію збоку, то складається враження, що о. Георгій став лідером якоїсь групи, на яку він транслює свої ідеї та чекає на їхню реалізацію. «Першою ластівкою» став о. Дмитро Матієнко.
Але давайте поставимо собі кілька простих запитань.
Запитання перше: чого домігся о. Дмитро, пішовши за закликами Максимова? Він ініціював скандал, переконав свою паству «винести» храм, але потім її залишив і поїхав до іншої країни, звідки виливає тонни бруду на свого архієрея. І доля у Матієнка склалася благополучно – його підтримав Максимов і допоміг йому виїхати на казковий острів Маврикій. Але ж є і зовсім інші приклади, де українські священники, повіривши о. Георгію та не бажаючи перебувати «в розколі», виїжджали до РФ, але опинялися кинутими напризволяще. Усі вони «на знак подяки» розраховували в РПЦ на певний статус та гідні парафії, проте далеко не завжди складалося так, як вони очікували.
Хтось опинявся в дуже далеких краях, як-от у Солікамській єпархії. А хтось, помикавшись на чужині, повертався додому, але місця там вже не було. Наприклад, священник Одеської єпархії Олег М. після таких от подорожей у пошуках нового місця нічого знайти не зміг, але підірвав здоров'я. І хоча він повернувся до Одеси, служити він вже не може.
Запитання друге: а заради чого це все? Заради втечі від розколу? Максимов і Матієнко прямим текстом називають УПЦ «розкольницькою», її Собор – «лжесобором». Але давайте поглянемо на церковний календар РПЦ – 2024, у якому архієреї УПЦ включені до складу єпископату Руської Церкви. І ми зараз не говоримо, як оцінюють цей вчинок в УПЦ, давайте просто логічно подумаємо – якщо в Патріархії так чинять, чи вважають вони цих архієреїв розкольниками?
Якщо в рішеннях Синодів РПЦ посилаються на рішення Собору у Феофанії, чи можна назвати його «лжесобором»?
І чи потрібно взагалі протиставляти свою думку думці священноначалля? Чому Патріарх Кирил вважає, що в храмах УПЦ причащатися можна, а о. Георгій каже, що не можна? Чому після Собору митрополит Іларіон заявив, що «своїми рішеннями УПЦ засвідчила про своє повне самоврядування», а Максимов упевнено каже про розкол?
Запитання третє: християнин повинен прагнути миру чи ворожнечі?
Сьогодні в Україні – війна. Відносини між двома народами, зокрема й членами Церкви, натягнуті як струна. І ось на цьому тлі о. Георгій Максимов випускає в ефір програму, яка очевидно розпалює пристрасті, а після неї починає «бомбити» публікаціями з образами «ворогів». Ба більше, до кожної з них він додає тег «Агафангелгейт». Але що це взагалі за слово?
Вікіпедія каже нам, що суфікс -гейт (англ. -gate) використовується в пресі для назви публічних політичних скандалів за аналогією з Вотергейтським скандалом, наприклад, Ірангейт, Монікагейт, Кучмагейт, Казахгейт тощо.
Ініціатори всіх цих скандалів домагалися певних цілей: у Монікагейті – дискредитації та усунення президента США Білла Клінтона, у Кучмагейті – усунення Кучми. Виходить, прирівнюючи свою діяльність до цих технологій, богослов Церкви ставить свою боротьбу з одеським архієреєм на рівень політичних битв і послідовно роздмухує «війну» проти митрополита Агафангела.
Ба більше, в дружніх Максимову «православних» тг-каналах під цим самим тегом масово публікують настільки мерзенні гидоти про митрополита, що їх взагалі неможливо читати.
І богослов може щиро вважати, що в цій «війні» ним рухають благородні мотиви. Але згадаймо, що будь-яку «найправеднішу» свою дію нам варто перевіряти словами Святого Письма.
Ба більше, у нас для цього є справжня інструкція, з якою знайомий кожен християнин.
«Учинки тіла явні, то є: ...ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди ... й подібне до цього... А плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість», – каже апостол Павел.
Подумаймо, якій частині цієї цитати відповідають образи, скандали, відверте й послідовне цькування канонічного архієрея з боку о. Георгія? А великою мірою – і його масштабна діяльність проти «розкольницької УПЦ»? Діяльність, яка навіть входить у протиріччя з офіційною позицією РПЦ. Чи призведе вона до єднання християн, чи навпаки – до посилення ворожнечі, виникнення нових точок конфлікту?
Доречно тут згадати й інші знамениті слова апостола Павла: «І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю – то я ніщо».
Ми не знаємо, чи має дар пророцтва о. Георгій, але він, безумовно, дуже освічений і грамотний богослов. Але чи є любов у всій його «українській» діяльності, у всій цій «канонічній» боротьбі? Чи все ж таки це лише прагнення довести світові власну правоту?
У пізнього Тютчева є надзвичайна мініатюра, яку треба пам'ятати всім. А особливо – тим, у кого є своя аудиторія, кому беззастережно вірять і довіряють люди:
«Нам не дано предугадать,
Как слово наше отзовется, –
И нам сочувствие дается,
Как нам дается благодать…»
Ми часто говоримо про те, як страшно буде постати перед судом Божим за власні гріхи. А тримати відповідь за «малих сих» втричі страшніше.
