5 років «Об'єднавчому собору»: проміжні підсумки
15 грудня 2018 року у Софії Київській відбувся собор, названий організаторами «об'єднавчим». Які плоди він дав за 5 років?
«Нема доброго дерева, що родило б злий плід, ані дерева злого, що родило б плід добрий. Кожне ж дерево з плоду свого пізнається. Не збирають бо фіґ із тернини, винограду ж на глоду не рвуть» (Лк. 6:43-44). Пам'ятаючи ці слова Господа Іісуса Христа, можна визначити, чим був так званий «Об'єднавчий собор», оскільки його плоди вже є.
Коротка передісторія
До 2018 року православний ландшафт України мав таку картину: була Українська Православна Церква (УПЦ), яку визнавали всі Помісні Православні Церкви у світі та були дві розкольницькі деномінації: Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) та Українська православна церква Київського патріархату (УП КП). Дві останні ніхто у світі не визнавав за істинну Церкву, не вважав їхнє «духовенство» благодатним і канонічним і не визнавав їхні «таїнства» дійсними.
Усередині України державна влада періодично робила спроби їх якимось чином об'єднати, але не надто старалася. З деякими застереженнями можна сказати, що держава в цілому ставилася приблизно однаково до всіх конфесій. Всі вони існували в рамках одного правового поля, всім держава виділяла земельні ділянки для будівництва храмів, реєструвала громади, зводила окремі храмові будівлі. Наприклад, для УПЦ КП було збудовано Золотоверхий Михайлівський монастир, а для УПЦ – Успенський собор Києво-Печерської лаври. Згадані застереження стосувалися випадків силового захоплення храмів. Порівняно з сьогоденням ці випадки були поодинокими. При цьому всі вони були виключно односторонніми. Розкольники захоплювали храми УПЦ, а не навпаки. І зазвичай ці захоплення залишалися безкарними. Також і в публічній риториці перевагу надавали УАПЦ і УПЦ КП, які позиціонувалися як більш «патріотичні» конфесії.
З приходом до влади П. Порошенка, а точніше − в останній рік його правління, коли його штаб вирішив зробити релігійну тему головним цвяхом його передвиборчої програми на президентських виборах 2019 р. (в економіці та інших сферах його правління було неуспішним, якщо не сказати провальним), ситуація кардинально змінилася. Колишній президент задумав вольовим рішенням об'єднати всі православні конфесії та створити єдину автокефальну церкву на користь держави Україна.
Це його бажання збіглося з бажанням міжнародних гравців: США та Константинопольського патріархату. Останній саме займався реалізацією на практиці концепції «перший без рівних», згідно з якою Константинопольський патріарх – це такий собі «православний папа», який виконує роль лідера в Православ'ї, має виняткові повноваження, може самостійно надавати автокефалію будь-якій церковній структурі та приймати остаточні рішення щодо церковних питань. Це прагнення затвердити нову еклезіологію також не існувало саме собою. Воно розвивалося в руслі переговорів між Фанаром та Ватиканом про об'єднання у будь-якій формі.
Одним із основних моментів цього об'єднання його учасникам бачилося питання першості: хто стане на чолі? За непрямими ознаками можна припустити, що зійшлися на такій концепції: римський папа має беззастережне верховенство в Католицькій церкві, а Константинопольський патріарх – та сама «першість без рівних» у Православ'ї. Але далеко не всі Помісні Церкви були готові прийняти цю нову фанаріотську еклезіологію. І ось у вирішенні українського церковного питання Фанар побачив можливість довести на ділі свою владу. Фанаріоти вирішили, що якщо за допомогою американської дипломатії та української влади їм вдасться об'єднати всі українські конфесії, дарувати цьому об'єднанню автокефалію, а потім змусити всі Помісні Церкви його визнати, то це й означатиме, що Помісні Церкви за фактом визнали виняткові повноваження Фанара і підкорилися його владі.
І ось 11 листопада 2018 р. Константинопольський патріархат провів засідання свого Синоду, на якому ухвалив безпрецедентні за своєю неканонічністю та абсурдністю рішення:
- УАПЦ та УПЦ КП, які він раніше вважав безблагодатними розкольниками, прийняти без покаяння у спілкування,
- визнати священний сан їхнього «духовенства» та «єпископату» заднім числом,
- повернути Київську Митрополію у свою юрисдикцію після 300 років її перебування у Московському патріархаті,
- оголосити всі православні конфесії України своєю власністю та дарувати їй «автокефалію» після об'єднання.
Звичайно, приймаючи такі рішення, Фанар ні з ким їх не погоджував: ні з Помісними Церквами, ні з УПЦ. Не дивно, що архієреї УПЦ листа патріарха Варфоломія із наказом з'явитися на «об'єднавчий собор» 15 грудня 2018 р. відправили назад на Фанар нерозпечатаними. Лише два митрополити, а саме Олександр (Драбинко) та Симеон (Шостацький), з'явилися на собор у Софії Київській. Проте вони вже не були на той момент архієреями УПЦ. Згодом вони самі зізналися, що за кілька днів до Собору потай відправили на Фанар листи з проханням прийняти їх до юрисдикції Константинопольського патріархату, що патріарх Варфоломій і зробив, пообіцявши їм захист у разі накладання канонічних покарань із боку священноначалля УПЦ.
Такою є передісторія «Об'єднавчого собору». На його проведенні зупинятись не будемо, а одразу перейдемо до підсумків після п'яти років. Скажемо лише, що Собор розпустив УАЦП та УПЦ КП, і на їхньому місці створив Православну церкву України (ПЦУ), обравши предстоятелем Сергія Петровича (Епіфанія) Думенка.
Плоди «Об'єднавчого собору»
Почнемо з того, що цей Собор фактично не став об'єднавчим. Передбачалося, що він об'єднає всі православні конфесії, але об'єднав він лише УАЦП та УПЦ КП, та й то з застереженнями.
По-перше, за кілька місяців із ПЦУ вийшов Філарет Денисенко, колишній голова УПЦ КП, який називає себе Київським патріархом. Вийшов із великим скандалом, заявивши, що П. Порошенко та С. Думенко його обдурили. Обіцяли, мовляв, що він буде фактичним головою ПЦУ при номінальному Епіфанії, а вийшло навпаки − його позбавили всіх повноважень, почали уникати спілкування тощо. Він голосно грюкнув дверима, сказавши, що ПЦУ насправді не є автокефальною, а за фактом підпорядкована Фанару. Разом із ним пішли кілька десятків парафій особливо відданих йому прихильників.
По-друге, УАПЦ та УПЦ КП за фактом не об'єдналися, а з'єдналися, оскільки справжнє об'єднання передбачає єдину організаційну структуру, а в ПЦУ просто поєднали дві структури без їхньої зміни. Таким чином у багатьох єпархіях виявилося по два, а то й по три (разом із Драбинком та Шостацьким) «архієреї». Мало того, що це суперечить канонічному правилу, згідно з яким в одному місті може бути лише один правлячий єпископ, але ще й ці «архієреї» часто конфліктують. Періодично у ЗМІ з'являється інформація про скандали, коли підлеглі одного «архієрея» відбирають парафії в іншого, коли «священники» колишньої УПЦ КП утискають «священників» колишньої УАПЦ чи навпаки, коли одні «архієреї» ставлять іншим ультиматуми, вимагаючи заборонити чи вигнати того чи іншого «священника». Все це мало схоже на єдину церкву.
Собор 15 грудня 2018 р. насправді став не об'єднавчим, а роз'єднувальним, оскільки він розколов українське суспільство і став найпотужнішим каталізатором ненависті всередині українського народу, категоричного неприйняття однієї частини суспільства з боку іншої. Навіть за оцінками недругів УПЦ, близько п'яти-шести мільйонів громадян України є членами УПЦ. Це велика частина нашого суспільства. Сьогодні ці люди зазнають гонінь, їхні конституційні права на свободу совісті зневажаються найвідвертішим чином. І радикали, і правоохоронні органи беруть у цьому безпосередню участь.
Чого тільки вартий рейд озброєних солдатів до Банченського монастиря. Українські воїни, які мають захищати громадян України, вийшли з автоматами проти дітей-сиріт, інвалідів, ченців, які проживають у монастирі та притулку при ньому. Більшої ганьби для держави та війська не можна й вигадати. Це лише один приклад.
По всій Україні сотні храмів захоплені у громад УПЦ, причому багато з них порожні, оскільки люди залишаються вірними своїй Церкві і не ходять туди. Багато таких захоплень супроводжувалися насильством і навіть кровопролиттям, як, наприклад, у Черкасах. На очах у поліції людей били, ображали, буцали ногами і творили інші безчинства. У Києво-Печерській лаврі, з якої намагаються вигнати ченців УПЦ, держава проводить концерти та інші світські заходи. Там, де раніше звучала молитва, сьогодні влаштовуються пісні та танці. На «богослужіння» ПЦУ практично ніхто не приходить. І всьому цьому сприяв «об'єднавчий», а за фактом роздільний Собор 15 грудня 2018 р.
І найстрашніше, що цей Собор сприяв розподілу українських громадян на «правильних» та «неправильних», патріотичних і не дуже, громадян першого гатунку та другого. Цей собор посіяв ворожнечу та ненависть між прихильниками різних конфесій в Україні. Замість того, щоб сприяти єднанню та злагоді, собор спровокував спробу однієї конфесії (ПЦУ) знищити іншу (УПЦ). Це не має нічого спільного ні з ідеєю національного єднання та злагоди, ні з повагою до конституційних прав людини та громадянина. І хто знає, скільки ще потрібно часу та зусиль, щоб подолати це роз'єднання нашого суспільства.
Але крім того, що Собор 15.12.2018 р. вніс роз'єднання в українське суспільство, він посіяв ворожнечу та роз'єднання у Православ'ї. Антиканонічні дії Фанара, частиною яких був Собор 15.12 2018 р., розділили Помісні Церкви за критерієм ставлення до цих дій.
Якби рішення Фанара щодо України були б правильними та канонічними, то створення ПЦУ та дарування їй «автокефалії» відразу ж визнали всі Помісні Церкви. Але сталося протилежне. Жодна Помісна Церква одразу їх не визнала. Потрібно було втручання американських дипломатів, які провели відповідну роботу (про всі ці зустрічі повідомляли ЗМІ), щоб Олександрійська, Кіпрська та Елладська Церкви визнали ПЦУ. Але навіть у цих Церквах єпископат розділився. У Кіпрській частина архієреїв не визнає ПЦУ досі і навіть відмовляється співслужити літургію, якщо на ній згадуватимуть Сергія Думенка.
Власне, не можна навіть сказати, що Кіпрська Церква визнала ПЦУ, оскільки відповідне рішення Архієрейського собору цієї Церкви по суті полягало в тому, що Собор не заперечує поминання Думенка предстоятелем Кіпрської Церкви. В Елладській Церкві рішення Архієрейського собору щодо визнання ПЦУ проводилося з порушеннями регламенту. Архієреям, які були проти, просто не надали слова. А в Олександрійській Церкві голосування взагалі не проводилось. Олександрійський патріарх Феодор II своїм рішенням визнав ПЦУ при мовчанні інших архієреїв. І лише після того, як РПЦ заснувала свій Африканський екзархат, олександрійці провели собор та визнали ПЦУ соборним рішенням. На Фанарі стверджують, що зможуть зрештою продавити визнання ПЦУ всіма Помісними Церквами, але минуло вже п'ять років, а цього поки що не помітно. Та й сама така затримка красномовно свідчить про те, що створення ПЦУ було неканонічним.
Крім того, заяви деяких ієрархів ПЦУ свідчать, що створена на об'єднавчому соборі ПЦУ взяла курс на об'єднання з Українською греко-католицькою церквою. Так, тут фігурує слово «об'єднання», але навряд чи це можна назвати позитивним плодом, оскільки в усі віки будь-яке об'єднання, будь-яка унія з католиками вважалася зрадою Православ'я і зрештою терпіла фіаско.
І незважаючи на гоніння, на всі зусилля влади, УПЦ за фактом існує. Абсолютна більшість єпископату, духовенства, чернечих і мирян залишилася вірною своїй Церкві і не збирається приєднуватися до ПЦУ. Те, що УПЦ не зламали за ці п'ять років, а особливо в останні рік-півтора, є красномовним підтвердженням слів Іісуса Христа: «Я створю Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її…» (Мф. 16:18).
Чому так все вийшло
Можна сказати, що причиною таких тяжких наслідків стала відсутність політичної культури у наших правителів, які вважали, що вони можуть командувати Церквою, як якимось підпорядкованим їм держорганом. Хтось скаже, що все вийшло б, якби не завзятість УПЦ. Хтось поскаржиться, що фанаріотам не варто було так безцеремонно командувати в Україні, а треба було спробувати врахувати інтереси всіх.
Але, здається, найголовніша причина того, що Собор 15.12.2018 р. приніс такі гіркі плоди, полягає у нерозумінні природи Церкви. Причому це нерозуміння продемонстрували всі учасники тих подій: і Фанар, і УАПЦ, і УПЦ КП, і українська влада, і американські дипломати.
Церква є Тілом Христовим, яке Ним живе і ним керується. Спроби ставитись до Церкви як до якогось різновиду громадської організації приречені на невдачу. Відношення Христа та Його Церкви апостол Павло висловив такими словами: «І все впокорив Він під ноги Йому, і Його дав найвище за все за Голову Церкви, а вона Його тіло, повня Того, що все всім наповняє!» (Еф. 1:22-23).
Відомі лише два способи входження до Церкви. Перший – це таїнство Хрещення, коли Господь прощає всі гріхи людині і робить її новою, відродженою в купелі, членом Своєї Церкви. Якщо ж надалі людина знову впаде в якийсь смертний гріх і тим самим поставить себе поза Церквою, існує другий спосіб – це таїнство Покаяння. У цьому таїнстві людина сповідує, що вона усвідомила гріховність своїх вчинків, шкодує про те, що їх здійснила, сповідує рішучість не робити їх надалі і, внаслідок цього отримує від Бога, що діє руками священника, відпущення гріхів і возз'єднання зі святою Церквою.
«Примири и соедини его святей Твоей Церкви, о Христе Иисусе Господе нашем…», − промовляє священник над головою того, хто кається. І це гідно подивування, адже людина може ходити до храму, молитися і так далі, але маючи на собі несповіданий і непрощений гріх, вона стоїть поза Церквою, поза спасительним ковчегом Христовим. Про цей гріх може ніхто й не знати, окрім цієї людини, але перед Богом вона вже відкинута від Церкви. А що говорити про ті випадки, якщо гріх людини не тільки явний перед усіма, а й викритий Божими архієреями? Що, якщо Церква відлучила цю людину від себе? Що, коли сказала йому: анафема? Що, якщо цю анафему, це свідчення того, що людина є поза тілом Церкви, визнали всі Помісні Православні Церкви у світі? Що робити такій людині чи навіть цілому суспільству людей?
На це запитання існує одна єдина відповідь – каятися і сповідати свій гріх перед Богом. Тільки в цьому випадку Бог через священника («…Що тільки зв'яжете на землі, зв'язане буде на небі, і що тільки розв'яжете на землі, розв'язане буде на небі» (Мф. 18:18)) дарує людині залишення гріхів, примирення та з'єднання з Церквою. Це єдиний шлях, який Бог передбачив для тих, хто відпав від Церкви. Це єдиний шлях, яким мав піти Філарет Денисенко та його послідовники, прихильники УАПЦ та УПЦ КП для поєднання з Церквою. Це єдиний шлях, на який їм мав би вказати патріарх Варфоломій. Але натомість вони всі вирішили піти іншим шляхом, шляхом якихось кулуарних рішень, хитромудрих формулювань, марних спроб виправдати гріх розколу міркуваннями політичної доцільності і так далі. Але про таку спритність Господь говорив так: «Поправді, поправді кажу вам: Хто не входить дверима в кошару, але перелазить деінде, той злодій і розбійник. А хто входить дверима, той вівцям пастух» (Ін. 10:1-2). Покаяння – це двері, а різні хитрощі на кшталт домовленостей із Фанаром – це спроби пролізти до Церкви «інде». Вони ніколи не призводили ні до чого доброго.
Що ж тепер робити?
Відповідь стає зрозумілою з вищесказаного. Потрібно залишити марні спроби перелізти «інде» та увійти у двері покаяння. Кожному треба переживати насамперед за спасіння своєї власної безсмертної душі в Церкві. Потрібно запитати себе: а чи приймає мене Бог, навіть якщо в мене є папірець, підписаний патріархом Варфоломієм? Чи я згрішив перед Христом? Чи я перебуваю в спасительній огорожі Церкви? Якщо кожен задаватиме собі подібні запитання і намагатиметься чесно, на основі Євангелія, відповісти на них, то вся важка ситуація у релігійній сфері України вирішиться сама собою. «Шукайте ж насамперед Царства Божого і правди Його, і це все додасться вам» (Мф. 6:33) – це універсальна формула на всі часи та для всіх політичних та інших обставин. Чи здатні представники ПЦУ на це?
Якщо ж давати більш приземлені поради, то найкраще, що може зробити держава, – це перестати втручатися у церковні справи, а самим конфесіям надати право вирішити свої питання та протиріччя. Якщо здоровий глузд візьме гору, і можновладці саме так і вчинять, то, дивишся, і в міркуваннях церковних діячів релігійні мотиви стануть вищими від політичних і соціальних, а значить і полеміка увійде в релігійне русло. А далі – прямий шлях до істинного єднання у Христовій Церкві. Адже можна сперечатися про різні політичні та інші концепції, але якщо ми все ґрунтуємо на Євангелії, то обов'язково маємо прийти до спільної думки, адже Євангеліє дає справжні відповіді на всі запитання.
