Що це за штука така – «канонічні зв'язки»?

Приводом для написання цієї статті стала опублікована на ресурсі «Діалог.тут» відповідь голови Державної служби з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) Віктора Єленського німецькому професору Томасу Бремеру, який на запит Громадського руху «Миряни» проаналізував висновок релігієзнавчої експертизи ДЕСС Статуту УПЦ. Нагадаємо, експерти ДЕСС заявили, що УПЦ зберігає канонічні зв'язки із Московським патріархатом.

Це при тому, що будь-які згадки про РПЦ зі Статуту були прибрані рішенням Собору УПЦ від 27.05.2022 р. Проф. Т. Бремер дійшов такого висновку: «Доповідь експертної комісії має суттєві вади як у методологічному, так і фактичному відношенні. Вона бере до уваги факти, які говорять на користь певного результату та ігнорує інші. Її оцінка має упереджений характер і спотворює наведені факти. Вона не пропонує жодних позитивних доказів того, що УПЦ, як і раніше, є частиною РПЦ. Отже, Доповідь експертної комісії не можна розглядати як підтвердження (церковно-канонічного зв'язку з МП. – Прим. ред.), а її висновки не є переконливими».

В. Єленський з такою оцінкою експертизи не погодився і написав проф. Т. Бремеру відповідь, у якій назвав його висновки помилковими. Лист В. Єленського рясніє перлами, які заслуговують на окрему увагу, але ми зупинимося тільки на різному розумінні терміну «канонічність» В. Єленським і Т. Бремером.

Слід зазначити, що ми будемо розглядати розуміння цього терміну з погляду державних органів, а не з точки зору віруючих, духовенства та ієрархії.

Власне ми змушені тут писати абсурдні речі, оскільки Конституція ясно декларує, що «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави» (ст. 35). Отже – внутрішні правила тієї чи іншої конфесії (а канони – це саме внутрішні правила) взагалі не повинні цікавити державу жодною мірою.

Але ми живемо в такій реальності, що влада, незважаючи на війну та розруху, раптом раптово перейнялася питаннями канонів Православ'я, а тому нам треба сформулювати, що ж розуміють під канонічністю держоргани та держчиновники, які беруть участь у регулюванні суспільних відносин у релігійній сфері.

Трохи теорії держави і права

У цьому зв'язку наведемо висловлювання Людмили Филипович, релігієзнавця та члена тієї самої групи, яка проводила експертизу Статуту УПЦ. В одному з інтерв'ю вона заявила, що «у межах церковного права канонічні зв'язки є правовими відносинами, а не ілюзією <…>, за цим правом Церква живе з 325 року». Тут Л. Филипович чи то через незнання, чи то навмисне, робить серйозну помилку. Справа в тому, що в сучасному світі канонічні норми не можуть розглядатися як норми права, принаймні далеко не всі. Якщо ми відкриємо будь-який підручник з теорії держави і права, то прочитаємо, що регуляторами суспільних відносин є різноманітні норми, які називаються соціальними. Це норми моралі, звичаї, корпоративні, політичні, релігійні норми, норми права тощо.

Кардинальна відмінність норм права від решти полягає в тому, що виконання норм права при необхідності забезпечується насильством з боку держави. Жодні інші соціальні норми таким інструментом не користуються. Вони мають інші інструменти: громадський осуд, виключення із різних формальних і неформальних спільнот, совість, нарешті. Але легітимне насильство з боку держави застосовується лише задля забезпечення норм права. Чи може сучасна світська держава взяти на себе роль силового забезпечення церковних канонічних норм? Безперечно, ні.

Л. Филипович не дарма згадала 325 р. Цього року відбувся Перший Вселенський Собор, який прийняв низку догматичних визначень і канонічних норм. Під рішенням цього Собору підписався імператор Костянтин Великий, і саме його підпис перетворив рішення Собору на норми права, обов'язкові для виконання на всій території Римської імперії, що гарантувалося всією силовою системою. Так було і з усіма іншими Вселенськими Соборами і з більшістю помісних. Але ми живемо не в Римській імперії, а в країні, яка задекларувала відокремлення Церкви від держави та свободу віросповідання для всіх громадян. Відповідно, українська держава не може взяти на себе зобов'язання силового забезпечення всіх канонічних правил і розпоряджень, починаючи з 325 р., а відтак і не може розглядати канони як норми права.

Це не означає, що держава взагалі не повинна звертати уваги на релігійні норми та не захищати їх, як і інші соціальні норми.

Наведемо приклад: два бізнесмени створили підприємство та написали установчий договір, у якому зафіксували свої домовленості щодо управління підприємством. Цей договір є корпоративною нормою. Держава його реєструє і таким чином гарантує його виконання учасниками. Якщо один бізнесмен порушує правила, прописані в установчому договорі, інший може звернутися до суду і, використовуючи силову систему держави, змусити свого партнера виконувати їх домовленості. Тут актом реєстрації установчого договору держава перебирає обов'язок захищати його становища. Тобто реєстрація – це формальний акт, за яким можна визначити, чи буде враховувати держава правила, які дві приватні особи визначили для себе, чи ні.

Те ж саме відбувається і з нормами, які віруючі називають канонічними, і які з погляду держави є корпоративними. Якби держава якимось чином зареєструвала рішення Вселенських та помісних Соборів або задекларувала намір забезпечувати їхнє виконання державною силовою машиною, тоді було б так, як сказала Л.Филипович: Україна вважала б їх нормами права і мала б забезпечувати їхнє виконання. Але ми розуміємо, що це не так.

Проблеми поняття «канонічність»

Окреме питання – що вважати канонічним правом? Що входить у поняття канонічність, а що ні? З цього питання в самій Церкві немає єдиної думки. Можна сказати, що канонами є лише ті правила, які освячені авторитетом Вселенських Соборів і тому є загальнообов'язковими для православних віруючих. Це правила самих семи Вселенських Соборів, а також восьми помісних, правила Святих Апостолів і 12-ти святих отців, затверджені Шостим Вселенським Собором у 692 р. Якщо подивитися на формулювання сучасних церковних Соборів, Синодів чи укази єпархіальних архієреїв, то дійсно у них часто написано, що вони ґрунтуються на якомусь правилі із зазначеного списку.

Але тоді виходить, що канонічне право закінчується у 787 р. (VII Вселенський Собор). Всі інші церковні правила, прийняті на різних Соборах або навіть одноосібно патріархами чи іншими ієрархами Церкви, не мають такого авторитету, не є загальнообов'язковими і стосуються лише тих Помісних Церков чи взагалі осіб, до яких вони звернені. Вони можуть бути скасовані, змінені чи взагалі забуті. Тому вони не можуть вважатися канонами Церкви, які є обов'язковими до виконання всіма.

Але в цьому випадку виникає проблема того, що багато важливих питань сучасності цими канонами не врегульовані. Наприклад, те саме проголошення автокефалії. Ніде не написано – ким і в якому порядку вона проголошується, з ким узгоджується і таке інше. А як бути з канонами, який до них застосовувати принцип? Чи дозволено все, що прямо дозволено, чи дозволено те, що не заборонено? І взагалі, чи застосовні ці підходи до канонічних правил? Наприклад, багато цих правил вимагають діяти в «дусі любові». Чи може держава визначити, де цей «дух любові» є, а де – ні?

Інша думка полягає в тому, щоб усі взагалі рішення всіх органів управління різними Церквами включити до корпусу канонічного права. Але тоді виникає проблема колізій, коли рішення одних соборів суперечать іншим. Наприклад, свого часу помісні Собори Болгарської, Румунської, Сербської та інших Церков проголошували автокефалію, а водночас Собор Константинопольської Церкви з цим не погоджувався і називав їх розкольниками. Яке рішення канонічне? УПЦ проголосила про свою повну незалежність і самостійність, а РПЦ називає її своєю частиною. І та й інша позиція спирається на рішення Соборів.

Що більш канонічне?

З цього приводу можна сперечатися, але погодитися треба з тим, що держава просто не здатна відповісти на це питання. Воно не має у своєму розпорядженні тих критеріїв та інструментів, якими можна було б визначити – що канонічно у Церкві, а що – ні.

Існує й інша проблема. Будь-яке правило (і канонічне тут не виняток) на те і правило, що воно повинно виконуватися одноманітно в одних і тих же обставинах. У нормах права це називається гіпотеза, де описуються умови реального життя, в яких ця норма застосовується. Але ці умови реального життя сьогодні зовсім інші, ніж були не лише в першому тисячолітті, коли проводилися Вселенські Собори, а й пізніше, у XVI, XVII та інших століттях. Щодо віровчальних норм, то вони незмінні, але норми, що регламентують управління Церквою прийняті 100-200-300 років тому, можуть бути просто нездійсненними через обставини, що змінилися. Існує думка, що багато канонічних норм – це вже просто пам'ятки історії, а не чинні правила. То що вважати діючими канонами? Питання відкрите.

Автокефалія, автономія та інші статуси

В експертизі ДЕСС Статуту УПЦ проводиться думка, що якщо УПЦ не проголосила автокефалію, не використала саме це слово, то вона продовжує залишатися у складі якоїсь автокефальної Церкви, тобто РПЦ. Експерти стверджують, що канонічне право не знає таких статусів як «самостійна та незалежна» чи «автономна з широкими правами».

Але річ у тому, що канонічне право, якщо таким вважати правила Вселенських Соборів, не знає, чим відрізняється автономна Церква від автокефальної. Ніде в цих правилах не прописано, які має права та чи інша Церква у тому чи іншому статусі.

Проф. Бремер звертає на це увагу і каже: «Розмитість (або термінологічна неточність) у канонічному праві може бути критерієм лише для оцінки, яка є конфесійною, тобто зробленою з богословської чи внутрішньоцерковної позиції з пред'явленням нормативних претензій. Оцінка, яка передбачає нейтральність, тобто оцінка з релігієзнавчої точки зору (ДЕК п. 5) може відзначати цю неточність, але не може її враховувати в оцінці, оскільки їй слід бути описовою та аналітичною». Іншими словами, визначення статусів, взаємних прав та обов'язків і так далі стосується самих Церков, але не держави.

Ось на Соборі УПЦ у Феофанії 27.05.2022 р. статус УПЦ був визначений як «повністю самостійна та незалежна». Так, канонічне право таких статусів не знає. Але воно не знає також статусів автономії та багатьох інших (знову ж таки, залежно від того, що ви розумієте під канонічним правом). Але це внутрішня проблема Церкви, проблема відносин між УПЦ та іншими Помісними Церквами, а не проблема держави.

Проф. Бремер пише про це так: «Той факт, що певна форма організації групи (в даному випадку УПЦ) не існує в свідомості релігійної громади (в даному випадку православ’я) може бути проблемою для цього релігійного співтовариства, але жодним чином не може впливати на свободу віросповідання цієї групи. У демократичному суспільстві кожен має право створити релігійну групу відповідно до раніше незастосовуваних правил і процедур, якими б вони не були з теологічної точки зору».

Усі інші Помісні Церкви фактично прийняли цей статус УПЦ і продовжують вважати її благодатною Церквою, частиною Тіла Христового. Але навіть якби вони назвали УПЦ розкольниками і розірвали з нею спілкування, це була б проблема для УПЦ, державі це було б байдуже.

Той же Бремер зазначає, що УПЦ КП без проблем була зареєстрована державою у 1992 році. Але Київський патріархат в усьому православному світі вважався розкольницькою структурою, і це анітрохи не хвилювало владу. Чому держава раніше ухилялася від питань канонів і статусу Церков, а тепер раптом цим зайнялася?

Помилка (скоріше, недобросовісність) В. Єленського

Як бачимо, німецький професор не полегшує проблеми, не зводить канонічне право до якогось простого і всім зрозумілого феномену. Це свідчить не лише про його глибокі знання православної церковної проблематики, а й про професійну культуру, яка не дозволяє спекулювати на існуючих невизначеностях. На жаль, цього не можна сказати про В. Єленського. Він дозволяє собі трактувати термін «канонічність» так, як йому вигідно зараз.

Ось, наприклад, що він пише у своїй відповіді проф. Бремеру: «І тут ще одна методологічна проблема, через яку я змушений висловити незгоду з Вами. Ви пишете, що "…релігієзнавча експертиза для державної установи не може брати за основу канонічне право". Але релігієзнавство як наукова дисципліна, що вивчає, серед іншого, релігійні інститути, просто не може не звернутися у своєму аналізі статусу тієї чи іншої еклезіальної одиниці до норм, згідно з якими ця одиниця функціонує у церковній цілісності, тобто до канонічного права».

У чому недобросовісність В. Єленського?

По-перше, що він не визначає, що таке це канонічне право, яким є його обсяг і на яких підставах одні церковні норми їм беруться до уваги, а інші відкидаються. Якщо, наприклад, Єленський вважає обов'язковим на території України положення Статуту РПЦ, де УПЦ позначається як частина РПЦ, то чому він та інші антипатики УПЦ не вважають обов'язковими на території України рішення Архієрейського собору РПЦ 1997 р. про анафему Філарету Денисенку? Чи навіть рішення Харківського собору УПЦ 1992 р. про усунення його з посади предстоятеля УПЦ? Це все з погляду В. Єленського канонічне право чи ні?

По-друге, якби проведена релігієзнавча експертиза була виключно релігієзнавчою, тобто науковою, і не мала б жодних правових наслідків, вона мала б повне моральне право на існування. Але на підставі цієї експертизи держава має намір заборонити УПЦ та позбавити 6 мільйонів українських громадян права належати до тієї Церкви, яку вони вважають істинною. Посилаючись на неї, місцеві ради «забороняють» УПЦ та аргументують необхідність «переводів» храмів УПЦ до ПЦУ.

Насправді В. Єленський та інші, говорячи про зв'язок УПЦ і РПЦ, намагаються підмінити термін «адміністративна» терміном «канонічна», трактуючи цей останній так, як їм вигідно. Довести адміністративний зв'язок УПЦ із РПЦ неможливо через його відсутність. Отже, потрібно підмінити зрозумілий термін «адміністративна» на незрозумілий «канонічна» та заявляти, що УПЦ підпорядковується державі-агресору.

Що держава може розуміти під канонічністю

Світська держава не має у своєму розпорядженні інструментів, які дозволяють їй визначати, що канонічно, а що ні. Більш того, у самій Церкві немає єдиної думки щодо цього. Тому держава може вдатися лише до одного способу: розглядати канонічні норми як різновид корпоративних норм. Відповідно, кожна релігійна організація має право сама визначати для себе, що канонічно, що ні. Якщо така організація на цьому ґрунті матиме проблеми з іншими релігійними організаціями, то це справа самих цих організацій, але не держави.

Наприклад, той же Філарет Денисенко вважав рішення про своє виверження з сану та відлучення від Церкви неканонічними і не підкорився їм. У нього виникли проблеми з Церквою, жодна з Помісних Церков не захотіла підтримувати спілкування з ним та його послідовниками. Але це ніяк не вплинуло на реалізацію Філаретом і його послідовниками права на свободу віросповідання. Вони благополучно реєстрували громади, купували земельні ділянки та іншу власність, будували храми, навіть отримували допомогу від держави.

Хіба держава забрала у Філарета Володимирський собор на тій підставі, що він відлучений від Церкви? Хіба вона заборонила йому іменуватися «патріархом Київським і всієї України»?

Філарет заснував свій Київський патріархат, прийняв Статут і прописав там норми, якими буде керуватися його релігійна організація. І держава зареєструвала цей Статут і прийняла його, так би мовити, під свій захист. Те ж саме сталося з ПЦУ. Те, що там суцільне порушення канонічних правил, державу не цікавило, і не повинно цікавити.

Але той самий підхід має застосовуватись і до всіх інших. Якщо УПЦ у своєму Статуті задекларувала свою незалежність і самостійність, держава так і має це сприймати. Інша річ, якщо буде зафіксовано факти, що УПЦ продовжує підкорятися рішенням РПЦ, що українські архієреї продовжують їздити на архієрейські собори РПЦ, що новообраний предстоятель УПЦ продовжує благословлятися у Московського патріарха тощо. Тоді так, на такій підставі можна буде говорити про зв'язок УПЦ і РПЦ, але на підставі канонічного права, під яким кожен держчиновник розуміє те, що йому заманеться, цього робити не можна.

Можна запропонувати в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» внести таке визначення терміну «канонічне право»: «Канонічне право – це сукупність правил релігійної організації, які вона вважає для себе обов'язковими, за якими здійснює свою діяльність і які мають бути відображені у статуті релігійної організації».

У будь-якому випадку, якщо держава у своїх законах оперує терміном «канонічність» і «канонічне право», вона має чітко прописати дефініцію цього поняття, визначити, що з погляду держави є канонічним правом, а що ні.

Інакше ми маємо право говорити, що під пристойним приводом держава просто хоче розправитися з неугодною їй релігійною організацією.