Чому УПЦ вчить любити, а ПЦУ – бити
У ПЦУ штурмують храми і називають це «святою справою», порівнюють свої атаки з війнами Наполеона і впевнені, що глава Фанару їх повністю підтримує. Що в цьому не так?
Шила в мішку не сховаєш, а кастети, біти і газові балончики не можна видати за приналежності молебного співу. Представники ПЦУ організували черговий штурм храму в Михальче, організований за всіма правилами військового мистецтва. В принципі, нічого нового, крім того, що в ПЦУ вперше назвали речі своїми іменами: вони приходять до храму УПЦ не молитися, не вести переговори – вони борються, ведуть війну. І ці одкровення не дивні. Прикидатися і вести подвійну гру завжди складно. Особливо, коли всередині кипить вогонь «праведної» ненависті до «неправильних» православних, під якими вони розуміють УПЦ. Тільки ось Христос учив зовсім про інше. Втім, давайте по порядку.
12 грудня 2020 р. націоналісти намагалися взяти штурмом Свято-Успенський храм в с. Михальча Чернівецької області. Рейдерська атака була жосткою і жорстокою. Стосовно дій нападників віруючі розповідають в таких словах: «Сьогодні був напад чужих людей і жителів села Михальча, прихильників ПЦУ, на нашу церкву. Вони бризкали в нас газом, били палицями від лопат. <...> У одного з них вилучили кастет і, мабуть, багато ховали кастети під рукавицями. Це вже не перший похід людей з такою зброєю на наш храм, але Господь нас милує. Сьогодні залізну кувалду винесли, цілий оберемок палиць, які вони приготували, щоб бити людей. Також поліція зняла на відео, що були петарди, димові шашки».
Але незважаючи на всі зусилля націоналістів, Господь не дав їм захопити храм.
І ось, здавалося б, ці дії ясно показують хто агресор, а хто жертва, хто має в собі дух миру і любові, а хто – ворожнечі і ненависті, хто стоїть на боці Христа і Його вчення, а хто – на стороні протилежній. У Михальчі, як і у всіх інших випадках рейдерських захоплень храмів УПЦ прихильниками ПЦУ, зіткнулися два світогляди. Світогляд віруючих УПЦ полягає в тому, що для того щоб залишатися вірним Господу Ісусу Христу необхідно виконувати Його заповіді. «Якщо ви Мене любите, Моїх заповідей дотримутесь» (Ін 14:15).
Ідеологія ж загарбників полягає, в кращому випадку, у відданості національній ідеї (про те, що всі захоплення замовляються і проплачуються, промовчимо) коли «Україна понад усе», а значить вище і Христа, і Його заповідей. Якщо подібна ідеологія просувається політиками і громадськими діячами, то це можна ще якось пояснити, але коли на подібних позиціях стоять люди, які називають себе «священиками» і «єпископами», це не тільки не можна пояснити, але і з головою видає антихристиянський настрій носіїв такого світогляду. Фактично «духовенство» ПЦУ підтримуючи жорстокі насильницькі захоплення храмів розписуються в тому, що служать зовсім не Христу, а комусь іншому. Принаймні, національній українській ідеї, як уже говорилося вище. У зв'язку з цим хотілося б нагадати один Євангельський епізод: «І Він посланців вислав перед лицем Своїм; і вони пішли і прибули до села самарянського, щоб приготувати для Нього; А ті не прийняли Його, бо йшов Він у напрямі Єрусалима. Бачачи те, учні Яків та Іван, сказали: Господи! хочеш, то ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і знищив їх, як і Ілля зробив? А Він обернувся до них, їм заборонив та й сказав: Не знаєте, якого ви духа...» (Лк 9: 52-55).
Фактично «духовенство» ПЦУ, підтримуючи жорстокі насильницькі захоплення храмів, розписується в тому, що служить зовсім не Христу, а комусь іншому.
Після того побоїща, яке влаштували націоналісти в Михальче керівництво Чернівецької єпархії ПЦУ не тільки не засудило ці антихристиянські дії, і навіть просто не промовчало, а навпаки схвалило і закликало до нових спроб. Відповідний лист, треба думати, що від імені «митрополита» Чернівецького і Буковинського ПЦУ Данила Ковальчука, розмістив офіційний сайт його єпархії.
Коли єпархія «Церкви» порівнює дії своїх членів з війнами Наполеона
Починається цей лист з чергового історичного опусу, який свідчить про безграмотність представників ПЦУ в історичних і богословських питаннях. Висловлюючи жаль про невдачу, яку зазнали загарбники храму, автор листа говорить, що програна битва – це ще не програна війна і наводить як приклад... Наполеона Бонапарта: «Наполеон кілька боїв програв. Він побачив, як павук чіпляв павутину і теж терпів невдачі, але не відступав і павутину причепив. Після того Наполеон ще боровся і мрію отримав». До відома представників ПЦУ, армія Наполеона була повністю знищена російськими військами, до складу яких входили також і українські (малоросійські) козачі полки (117 тисяч спискового складу і 20-25 тисяч брали участь в боях) в 1812 р. Після цього війська Росії і союзників вступили в Париж, а Наполеон відрікся від престолу і був відправлений на заслання на острів Ельба. У 1815 р. він рівно на сто днів повернув собі владу, програв бій під Ватерлоо, і знову відрікся від престолу. Останні роки життя провів у полоні у англійців на острові Святої Єлени і помер від виразки шлунка. Це що, досягнення мрії? Це що, такої ж долі бажають представники ПЦУ своїм прихильникам? Не кажучи вже про те, що жертвами наполеонівських воєн, покликаних задовольнити його честолюбство, стали за мінімальними підрахунками понад 5 млн осіб, що за мірками того часу дуже і дуже багато.
Повернемося до листа. Його автори звертаються до своїх вірних не як пастирі, а як ватажки зграї, на адресу яких сипляться закиди в невдалому набігу: «Дорогі парафіяни, обурення багато, багато і пересудів про нашу невдачу. Можна було ..., треба було ось так ..., або геть так зробити ... Можна чи не можна, а труднощі були, тому що поборники московського православ'я подібні тим, хто в Києві на Майдані боролися проти українського народу і української держави».
Що тут сказати. Уже сім років ми чуємо від розкольників і уніатів розповіді, що учасники євромайдану – це і є український народ, а ті, хто його не підтримав – вороги української держави. Що це, як не спроба розколоти суспільство і посіяти між людьми ворожнечу? Чи це можна назвати пастирським словом?
Бандитські штурми храмів УПЦ – «свята справа», за яку невтомно бореться патріарх Варфоломій
Ну і що особливо вражає, Чернівецька єпархія ПЦУ називає бандитську атаку храму з палицями і кастетами «святою справою» і прямо закликає її повторити: «Ми не можемо опускати рук, відступити від святої справи». І при цьому повідомляє що робить це ім'ям патріарха Варфоломія: «Чи не буде нам соромно, якщо ми відступимо, коли сам Вселенський патріарх Варфоломій невтомно бореться за нашу справу». У цих словах – сумна, важка, але правда: патріарх Варфоломій дійсно бореться і до того ж невтомно з Церквою Христовою, бере участь своїм благословенням у захопленні храмів і побитті віруючих. Він несе пряму відповідальність за ту ворожнечу і ненависть, яку він приніс в Україну, за той поділ і насильство, яке виправдовується його ім'ям.
Патріарх Варфоломій дійсно бореться і до того ж невтомно з Церквою Христовою, бере участь своїм благословенням у захопленні храмів і побитті віруючих. Він несе пряму відповідальність за ту ворожнечу і ненависть, яку він приніс в Україну, за той поділ і насильство, яке виправдовується його ім'ям.
Взагалі весь лист пройнятий тією думкою, що канонічність «єпископів» ПЦУ грунтується на тому, що їх визнає Константинопольський патріархат: «У той час як деякі Церкви, як і наші українські священики московського підпорядкування, коливаються визнавати або не визнавати нашу Церкву, Вселенський патріарх Варфоломій <...> довів, що наші єпископи повноцінні і показав, що єпископи і духовенство Української Церкви Московського підпорядкування не є канонічними і їх не має права жодна Церква визнавати».
Тут знову спостерігається незнання елементарних основ буття Церкви. Те, що написав автор листа - це зовсім не православний, а католицький критерій, коли «канонічність» визначається підпорядкуванням римському престолу. Але у виправдання автору можна сказати, що і патріарх Варфоломій зараз активно намагається нав'язати Православному Світу схожий критерій, коли зберігачем Православ'я буде визнаватися Константинопольський патріарх. Насправді ж, земним критерієм істини є вся повнота Церкви, а не окрема Помісна Церква. У документі 1723 р., який називається «Послання патріархів східно-кафоличної церкви про православну віру» про це говориться так: «Чому ми не тільки переконані, але і без сумніву сповідуємо, як тверду істину, що католицька Церква не може погрішити чи помилятися і говорити брехню замість істини; бо Дух Святий, завжди діє через вірнослужащих Отців і вчителів Церкви, оберігає її від всякої помилки». А що стосується повноти всієї Православної Церкви, то можна сказати, що вона як раз вважала і вважає українських розкольників безблагодатними. І те, що деякі архієреї, в тому числі і патріархи змінили цю свою думку не применшує того, що Церква продовжує вважати розкольників неканонічними самозванцями. Це можна стверджувати, як тому, що більшість Помісних Церков не змінили своєї думки, так і тому, що анітрохи не змінилися підстави, згідно з якими Церква визнала розкольників неканонічними.
З відлучених від Церкви ніяк не можна стати членами Церкви інакше як через покаяння. Церква просто не знає ніякого іншого обхідного шляху, щоб там не говорив патріарх Варфоломій. Але українські розкольники не тільки не мають наміру каятися і возз'єднуватися з Церквою, але ще і закликають членів Церкви ... приєднатися до них, до розкольників: «А ми були і є канонічними і їх (вірних чад УПЦ - Ред.) просимо: поверніться в лоно своєю канонічної Помісної Православної Церкви України». Тобто по суті це покликання до зради Церкви і приєднання до розколу.
Чи можуть члени Христової Церкви когось ненавидіти?
Але ще більше, ніж згадок про визнання ПЦУ Константинопольським патріархом в листі міститься згадка... Москви.
• «...тому що поборники московського православ'я подібні тим...»;
• «...Москва в Україні затьмарила, на жаль...»;
• «...прихильники Москви і обдурені нею діти...»;
• «...Руська Церква служила імперії...»;
• «...Московські властолюбці намірилися...»;
• «... Московська Церква повинна визнати ...»;
• «...сьогодні московити в Україні пікетують...»;
Ці цитати можна продовжувати ще довго. Вони всі спрямовані на те, щоб викликати у тих, хто їх читає, почуття ненависті і до Москви, і до Руської Церкви, і до всіх вірних чад УПЦ. Тільки ось Христос учив інакше. Вище вже згадувалося про те, як Господь сказав апостолам, що вони не знають, якого вони духа. Можна навести й ще кілька уривків зі Святого Письма.
«Наша боротьба не проти крові і плоті, але проти начальств, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти духів злоби піднебесних» (Еф 6:12). Хіба кажуть представники ПЦУ, що потрібно боротися з цими «духами злоби»? Хіба говорять про те, що християнинові необхідно викинути зі своєї душі ненависть і насадити там любов? Ні, вони навпаки вчать своїх адептів ненавидіти, нападати і робити насильства над віруючими УПЦ. І плоди такої ідеології в наявності: захоплені храми, спалені монастирі, побиті парафіяни, священики, вигнані разом з сім'ями зі своїх осель.
Можемо порівняти: якщо архієреї УПЦ вчать тому, що навіть спорудження храму на свої гроші або своїми працями не гарантує людині досягнення раю в загробному житті, що це тільки інструмент на шляху до спасіння, і що це не допоможе людині, якщо вона при цьому буде порушувати заповіді Божі; то «архієреї» ПЦУ прямо або побічно закликають до захоплень чужих храмів. Якщо людина, яка ввібрала в себе антихристиянську ідеологію відбирає храм, якщо вона бере кувалду і розносить на друзки двері церкви, якщо вона виганяє звідти християн, які там молилися довгі роки, то якою буде її доля у Вічності? Чи ввійде в Царство Небесне людина з кувалдою, кастетом та газовим балончиком?
Може варто задуматися над цими питаннями? Порівняти те, що говорять представники ПЦУ з тим, що говорить Писання? Може варто прислухатися до слів апостола Павла: «Вчинки тіла явні, то є: перелюб, блуд, нечистота, розпуста, ідолослужіння, чари, ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, [спокуси,] єресі, завидки, п'янство, гулянки тощо. Я про це попереджую вас, як і попереджав раніше, що хто чинить таке Царства Божого не успадкують. А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, утриманість» (Гал 5: 19-23)?
