Томос розділення: до річниці «об'єднавчого собору» ПЦУ
У 2018 році пройшов «об'єднавчий Собор» ПЦУ. Кого ж насправді об'єднала ця «церква» і наскільки Томос виконав свою функцію?
15 грудня 2020 року члени ПЦУ святкували свій ювілей – два роки з моменту створення цієї структури. Її глава Сергій (Епіфаній) Думенко сказав в Софії Київській дуже цікаві слова: «Патріарх Варфоломій і синод Константинопольського патріархату прийняли два роки тому дійсно історичне рішення, що змінило хід історії не тільки українського православ'я, але, я впевнений, в майбутньому змінить хід історії всього православ'я. Тому що від нашої церкви залежить і майбутнє всього православ'я – буде мир або не буде миру в православній Церкві».
Сергій Думенко за час свого «предстоятельства» зробив дуже багато неправдивих заяв, але ці його слова потрапили прямо в точку – світове Православ'я, в якому до 2018 року панував мир і відносне згода, з появою ПЦУ цей мир зовсім втратив. Більш того, Вселенська Церква переживає очевидну кризу, яка вже порівнюють з Великою схизмою 1054 року, коли від Православ'я відкололася Римська Церква. Тому, кажучи, що «від ПЦУ залежить – чи буде мир у православній Церкві», Сергій Думенко абсолютно правий. Правий з невеликим застереженням – цей мир ПЦУ вже знищила. Яким буде Православна Церква завтра – ніхто не знає.
Давайте простежимо як все це відбувалося і повернемося на два роки назад.
Томос і «єдність»: архієреї
Для того, щоб виправдати своє канонічне беззаконня на території і легалізувати українських розкольників в «автокефальній церкві України» обов'язково повинні були брати участь канонічні архієреї, тобто архієреї Української Православної Церкви. Дійсно, формально пояснити іншим Помісним Православним Церквам чому Фанар вторгається на канонічну територію Руської Церкви можна було тільки в тому випадку, якщо б канонічна УПЦ пішла на союз з розкольниками в бажанні отримати Томос.
Звичайно, на Фанарі розуміли, що більшість, з майже сотні на той момент єпископів канонічної Церкви, ні на які політичні компроміси з Філаретом Денисенком і Макарієм Малетичем не підуть.
Пояснити іншим Помісним Православним Церквам чому Фанар вторгається на канонічну територію Руської Церкви можна було тільки в тому випадку, якщо б канонічна УПЦ пішла на союз з розкольниками в бажанні отримати Томос.
Розуміли це і ініціатори Томосу з боку України – Порошенко, Парубій, Юраш та інші. Тому вони сподівалися, що до союзу з УПЦ КП і УАПЦ вийде схилити близько двох-трьох десятків архієреїв УПЦ.
13 листопада 2018 року, за місяць до проведення «об'єднавчого Собору», тоді ще митрополит УПЦ Симеон (Шостацький) заявив, що в його розпорядженні є довірчі підписи 15 єпископів УПЦ, які позитивно сприймають «автокефальний» процес і готові влитися в новостворену Фанаром структуру.
Приблизно такі ж цифри озвучували і патріарху Варфоломію. Так в серпні 2018 року, під час зустрічі з Патріархом Кирилом, глава Фанару стверджував, що до його нової «церкви» долучаться не менш 25 архієреїв УПЦ. У свою чергу деякі клірики УПЦ підігрівали ситуацію зсередини, і в інтерв'ю різним виданням розповідали, що «вже починають згадувати за службою Константинопольського патріарха», «єпископи УПЦ розділені на групи і єдності більше немає». Також, за їхніми словами, подібній настрій присутній і серед братії великих монастирів: «Позиція братії не збігається з думкою намісників. Позиція глави УПЦ МП не збігається з позицією єпископату».
І ось, коли 15 грудня 2018 року на так званий «Об'єднавчий собор» прибули не двадцять п'ять (як казав патріарх Варфоломій), не п'ятнадцять (як казав митрополит Симеон), а всього два архієрея УПЦ (і тільки один з них правлячий) – це стало шоком для фанаріотів. Адже виходить, що вся їх так ретельно вибудувана ідеологія, згідно з якою Томос, нарешті, об'єднає ВСІ «гілки» українського православ'я – рухнула в один момент.
Звичайно, навіть якщо допустити, що в ПЦУ дійсно пішли б чверть єпископату УПЦ, все одно ця теза була би брехливою, бо в ситуації, де левова частина архієреїв залишилися б з Предстоятелем, ні про яке об'єднання не може йтися. А вже, коли до розколу приєдналося лише двоє, то виникає питання – як можна всерйоз обговорювати таке «об'єднання»?
Тому слова Епіфанія Думенка, сказані в 2019 року про те, що «15 грудня ми всі разом зуміли засвідчити факт єднання трьох гілок українського Православ'я» інакше як знущання не сприймаються.
«Переходи» громад
Правда тоді, в 2018, представники вже створеної ПЦУ ще сподівалися, що незважаючи на таке одностайне неприйняття новоствореної структури єпископатом УПЦ, у простих віруючих погляд на цю проблему буде іншим.
Дійсно, тоді серед прихильників Томосу панувала своєрідна ейфорія. Їм здавалося, що сам факт дарування цього документа гарантує розвал УПЦ і масову міграцію єпископату, духовенства і віруючих в нову церковну структуру, створювану Фанаром.
Ось що говорив митрополит Вінницький Симеон: «Коли буде дарований томос, українські парафії перейдуть до нової церкви. Цей процес особливо активізується тоді, коли буде прийнятий закон, що регулює нюанси підпорядкування парафій. Люди повинні самі визначитися: вони в Українській автокефальній або вони в Руській Церкві». У листопаді 2018 року він на повному серйозі стверджував, що «жителі сіл Вінницької області – прихильники автокефалії, а жителі Вінниці – за "руський мір"».
В 2018 році серед прихильників Томосу панувала своєрідна ейфорія. Їм здавалося, що сам факт дарування цього документа гарантує розвал УПЦ і масову міграцію єпископату, духовенства і віруючих в нову церковну структуру, створювану Фанаром.
«Патріарх» УПЦ КП Філарет Денисенко був тоді впевнений, що через тиск з боку парафій в ПЦУ перейде більшість архієреїв УПЦ: «За нашими підрахунками, до двох третин єпископату готові перейти в єдину церкву. Їх буде стимулювати те, що парафії МП самі почнуть туди переходити. Так що архієреї можуть залишитися без парафій, і будуть змушені йти за своєю паствою».
І дійсно через місяць після «об'єднавчого Собору» картина, окреслена Філаретом, здавалося, починає втілюватися в життя, принаймні, по частині «переходів віруючих». Інше питання – як ці «переходи» відбувалися. У січні представникам ПЦУ вдалося відібрати в УПЦ 243 приходи – фактично по 10 в день. У лютому ця цифра склала 153 приходи – менше, ніж в січні, але все одно багато. Здавалося, що якщо така динаміка збережеться, то вже до кінця 2019 року Українська Православна Церква може втратити від чверті до половини своїх парафій.
У травні 2019 року Епіфаній ще сподівався на масові переходи громад УПЦ в ПЦУ. Однак ніякої масовості не сталося і за 10 місяців 2019 року (з березня по грудень) в ПЦУ «перейшло» 150 храмів. При цьому більшість «переходів» сталося при прямому потуранні старої влади і президента Порошенка. А як тільки політична кон'юнктура змінилася – майже зупинилися і самі «переходи», що призвело до того, що вже у вересні 2020 року Думенко поскаржився, що при новій владі «переходи» зупинилися.
Більш того, той самий Шостацький, який перед «об'єднавчим собором» стверджував про підтримку ПЦУ з боку сільських парафій у Вінницькій області, в червні 2019 року розповів, що втратив дуже багато»: «У мене було 320 парафій, зараз залишилося 20. Мав 280 священиків, а залишилося тільки 30». Тобто, навіть в тій єпархії, де в ПЦУ перейшов правлячий архієрей, який користувався до переходу авторитетом і повагою серед віруючих, парафії вступати в союз з розкольниками відмовилися. Разом з повагою митрополит Симеон (Шостацький) втратив і єпархію...
«Я втратив дуже багато. У мене було 320 парафій, зараз залишилося 20. Мав 280 священиків, а залишилося тільки 30».
Екс-митрополит УПЦ Симеон (Шостацький)
Нічого не придбав від переходу в ПЦУ і колишній митрополит УПЦ Олександр Драбинко. Він хоч і отримав в ПЦУ статус «правлячого архієрея», в реальності ніякої єпархії у нього немає. На даний момент він змушений більшу частину часу присвячувати тому, щоб нагадувати про себе – колишній митрополит їздить по «єпархіях» своїх нових «співслужителів-архієреїв», фотографується з ними і роздає інтерв'ю різним виданням, ранг яких з кожним разом знижується. На даний момент майбутнє Драбинка всередині ПЦУ не виглядає райдужним, тому що свою «єпархію» йому ніхто з колишніх представників УПЦ КП або УАПЦ не віддасть, і розраховувати на щось більше, ніж кілька храмів, він навряд чи зможе.
Брехня і насильство
У підсумку, і в плані громад творців, і ініціаторів ПЦУ чекало повне розчарування – В УПЦ, що нараховує більше 12 000 громад, їм вдалося відібрати лише близько 500 храмів. Підкреслимо, що в переважній більшості випадків громади канонічної Церкви залишилися вірними Православ'ю, навіть втративши храм.
При цьому за останні місяці ми стали свідками насильства, застосовуваного прихильниками ПЦУ при захопленнях православних храмів і прямої брехні.
Так, в селі Задубрівка Чернівецької області представники новоствореної Фанаром структури жорстоко побили віруючих УПЦ – побили із застосуванням ножа і кийків, причому побили так, що ті опинилися в лікарні, а одному з них потрібна була операція на оці.
Зовсім недавно, 12 грудня, тобто, за три дні до другої річниці «собору», який повинен був «об'єднати» українських православних, кілька десятків озброєних кийками, битами і кастетами «віруючих» ПЦУ в селі Михальча Чернівецькій області, спробували відібрати храм у віруючих УПЦ, по-варварськи розбивши кувалдами двері православного храму.
У селі Бужанка Черкаської області «перехід» громади в ПЦУ супроводжувався фальсифікацією документів, і в даний час з цього питання відкрито два кримінальні провадження.
УПЦ і ПЦУ: факти
Чи чуємо подібні новини про прихильників Української Православної Церкви? Чи приходять вірні УПЦ з кастетами і палицями «переводити» храми ПЦУ в канонічну Церкву? Ні, не приходять. Вони навіть свої храми з арматурами в руках не відбирають. Просто тому, що як християни використовують арматуру за призначенням – зміцнюють при її допомозі фундаменти нових храмів замість відібраних. Мало не щотижня ми чуємо новини про те, що десь громада УПЦ побудувала храм замість відібраного ПЦУ. На Закарпатті, Волині, Буковині, в Тернопільській області та в безлічі інших місць ми бачимо, що віруючі канонічної Церкви діють, як справжні християни: після того, як у них відбирають храм – вони не беруть в руки кастети, а беруть лопати, і не йдуть бути своїх кривдників, а йдуть будувати новий храм.
Зовсім недавно вийшов фільм про справжніх християн сусідніх сіл Бутин і Кінахівці, де «молитовники» УПЦ КП (тепер це ПЦУ) послідовно відібрали у віруючих два храми – спочатку в одному селі, потім – у другому. Що зробили члени громади? Спочатку молилися в будинку старости, потім спорудили маленький храм з ДСП, а потім – за допомогою благодійників побудували нову прекрасну церкву. Але навіть не це головне, ці люди ні на грам не озлобилися. Їх любов до Бога, один до одного, і навіть до кривдників тільки зміцнилася.
Та й громада православних християн в результаті «переходу» не зникає разом з храмом: люди продовжують молитися, збиратися по домівках, священики служать Літургію, і незважаючи на всі проблеми, громада живе повноцінним духовним життям.
Віруючі УПЦ використовують арматуру за призначенням – зміцнюють при її допомозі фундаменти нових храмів, замість відібраних.
Саме тому, за підсумками 2020 року, УПЦ показала позитивне зростання практично за всіма показниками: з'явилося більше 36 нових громад, 45 священиків, ще один новий монастир. Зараз, з урахуванням відібраних храмів, Українська Православна Церква налічує 12 374 громади, 12 546 священиків, 255 монастирів, 4548 ченців. Чи це не свідчення того, з ким наш народ?
У той же час, не дивлячись на всі заяви Думенка, ми не бачимо скільки-небудь помітного зростання його структури. Цікаво порівняти цифри, озвучені ним 15 грудня 2020 року і 14 грудня 2019 року.
Згідно з ними ПЦУ має «більше 7000 парафій» (так само, «понад 7000», без конкретних цифр, вона мала і в минулому році), «більше 4500 кліриків» (точно такі ж цифри звучали і в 2019 році), «близько 80 монастирів» (в 2019 році звучала більш конкретна цифра – 77 монастирі, в цьому році, мабуть, вирішили округлити) і 60 «архієреїв» (замість 62 в 2019).
Запитайте, чому Думенко називає приблизні цифри парафій і священиків? Тому що, по-перше, їх неможливо підрахувати, оскільки багато хто з них досі знаходяться у віданні УПЦ КП.
По-друге, ніхто точно не може сказати, скільки парафій залишиться в ПЦУ навіть до кінця цього року, а не тільки у більш віддаленій перспективі. А ось «архієреїв» підрахувати поки що можна, і виявиться, що їх стало на дві особи менше, ніж в 2019 році.
Йдеться про «єпископа» Філарета Панку, який був виключений зі складу ПЦУ і померлого «єпископа» Івана Бойчука. Цікаво, що в зв'язку з цим він не згадав про Денисенка, а обмежився тим, що вже в Софії Київській, під час «молебню» зазначив, що Філарет «впав у спокусу і його серед нас немає».
Але апеляція до «спокуси» жодним чином не виправдовує того факту, що Томос не тільки не зміг об'єднати православних України, але розділив навіть саму ПЦУ, а також, розділив ті Помісні Церкви, предстоятелі яких її визнали і розділив світове Православ'я.
Томос і питання нацбезпеки США
Тут досить згадати, що «визнання» Томосу відбувалося не в силу церковної аргументації, канонічної обгрунтованості або інших, зрозумілих для православної свідомості аргументів, а виключно за допомогою політичного тиску і прямої участі влади Греції і Кіпру, що діють за вказівкою Державного департаменту США.
Так, 9 грудня 2020 року посол США в Афінах Джеффрі Пайетт заявив, що «Греція і Сполучені Штати працюють в якості стратегічних партнерів, щоб відповісти на виклик, який Росія кидає нашим демократичним цінностям і, зокрема, свободи релігійного вираження тут, в Європі».
У його розумінні США повинні захищати не релігійні свободи взагалі, а Константинопольський патріархат зокрема: «Росія не тільки кидає виклик авторитету Вселенського патріарха, а й продовжує спроби зруйнувати єдність Православної Церкви, розпалюючи нестабільність і підриваючи суверенітет незалежних націй з православною більшістю». При цьому Пайетт безпосередньо говорить про те, що весь «виклик» Росії полягає в неприйнятті Руською Православною Церквою ПЦУ: «В минулому році, коли Вселенський Патріарх надав автокефалію ПЦУ відповідно до бажання українського народу, Росія у відповідь розірвала зв'язки з Його Святістю. Потім Руська Православна Церква розірвала зв'язки або пригрозила розірвати відносини з іншими Церквами, які наслідували приклад Вселенського патріарха».
Однак американський чиновник упевнений, що група тих, хто визнає ПЦУ обов'язково виросте, тому що підтримка Фанару – «питання національної безпеки США». І у зв'язку з цим хочеться поставити запитання представникам ПЦУ про те, чи не соромно їм всі свої надії на майбутнє пов'язувати з «питанням національної безпеки США»? Як почувають себе «віруючі», які знають, що їх «церкву» можуть визнати тільки через тиск Держдепу і спецслужб Америки? І яке все це може мати відношення до особистого спасіння душі конкретної людини? На приватному і страшному суді Держдеп теж буде давати свої цінні рекомендації?
Але найцікавіше – навіть при такому найпотужнішому тиску в Церквах, предстоятелі яких визнали ПЦУ, є величезна кількість ієрархів, священиків і віруючих, які не хочуть вступати в єдність з розкольниками.
Навіть при такому найпотужнішому тиску в Церквах, предстоятелі яких визнали ПЦУ, є величезна кількість ієрархів, священиків і віруючих, які не хочуть вступати в єдність з розкольниками.
Весь православний світ не так давно став свідком того, як майже половина Синоду Кіпрської Православної Церкви відмовилася вважати як канонічну створену в Україні релігійну структуру. Деякі архієреї цієї Церкви заявили, що не будуть співслужити своєму предстоятелю, якщо той продовжить поминати Думенка як «митрополита Київського». Але подібна картина спостерігається не тільки там, а й в Грецькій Церкві. Наприклад, протоієрей Миколай Данилевич розповів, що багато священиків цієї Церкви «або відмовляються під різними приводами від співслужіння, коли їх запрошують на свята, або приходять і моляться біля вівтаря, не одягаються, щоб не співслужити і не причащатися разом з тими, хто "оскоромився" співслужінню з розкольниками».
Так кого «об'єднав» Томос?
Що ж ми маємо в підсумку? Томос ПЦУ не зміг вирішити проблему розділу православних «гілок» України і об'єднати всіх віруючих в одну структуру, що знаходиться в спілкуванні зі світовим православ'ям (те, що декларував Фанар при створенні ПЦУ). Більш того, він не тільки не виконав свого завдання в Україні, а й став каменем розбрату і спотикання в Помісних Церквах усього світу.
Митрополит Пірейський Серафим, відповідаючи на заяви афонського ченця Микити, який стверджує, що Томос – «найбільша церковна подія останніх десятиліть» пише, що «українська автокефалія не тільки не може вважатися "найбільшою церковною подією останніх десятиліть", але якраз навпаки – це була найтрагічніша церковна подія останніх десятиліть».
Українська автокефалія не тільки не може вважатися "найбільшою церковною подією останніх десятиліть", але якраз навпаки – це була найтрагічніша церковна подія останніх десятиліть.
Митрополит Пірейський Серафим
За його словами, замість миру і єдності Томос розв'язав «безпрецедентне переслідування канонічної Православної Церкви, що знаходиться під омофором Митрополита Онуфрія»: «Єпископів, священиків, ченців і віруючих б'ють, монастирі і храми захоплюють, а громади канонічної Церкви переслідують, примушуючи змінити назву на "руську Церкву" і чинять безпрецедентний тиск». Архієрей впевнений, що Томос не допоміг навіть тим, хто підтримав його в Україні, тому що «люди, які переслідують, грабують, вдаються до насильства, знаходяться не на шляху спасіння, а на шляху смерті».
І напевно саме митрополит Серафим Пірейський робить кращий висновок для всього, що сталося за останні два роки в Україні і Православ'ї: «Вселенський патріархат намагався за допомогою української автокефалії вивести (нібито) на "шлях спасіння" жменьку людей, незначну меншість українського народу. І чого він в підсумку домігся? Він не зумів вивести їх на "шлях спасіння", але в той же час створив всеправославний розкол. Це було "досягненням" Вселенського патріархату? Це і є бути на "шляху спасіння»?».
І правда – все це і є «шлях спасіння» по-фанаріотськи?
