Третя унія Константинополя з Римом: контури все чіткіші
Папа і Патріарх Варфоломій черговий раз заявили про майбутню єдину Євхаристію. Чи означає це, що нова унія – тільки питання часу?
Як сказав В.О. Ключевський: «Історія – це ліхтар у майбутнє, який світить нам з минулого». Сьогодні патріарх Варфоломій настільки активно веде своїх ведених до унії з Римом, що цього вже не можна не помічати, цього не можна заперечувати.
Зовсім недавно, 30 листопада, на Фанарі відзначали своє престольне свято – пам'ять апостола Андрія Первозванного. На святковій літургії не було представників Помісних Церков, зате була присутня делегація Ватикану. На проповіді патріарх Варфоломій заявив, що для нього кожна особиста зустріч з папою Франциском – «це особливий досвід братства», який посилює бажання з обох сторін «йти рука об руку, борючись на шляху до загальної чаші Євхаристії».
Тоді ж було зачитано послання папи Франциска патріарху Варфоломію з нагоди свята святого апостола Андрія Первозванного від 30 листопада 2020 р.: «Можемо бути вдячними Богу за те, що відносини між Католицькою Церквою і Вселенським Патріархатом значно зросли протягом минулого століття, хоча ще і далі йдемо до мети відновлення повного спілкування, вираженого через участь в єдиній Євхаристичній трапезі. Незважаючи на існуючі перешкоди, я вірю, що прямуючи разом у взаємній любові і підтримуючи богословський діалог, ми досягнемо цієї мети».
Нескладно помітити, що в словах і папи Франциска, і патріарха Варфоломія пролунала одна і та ж теза – впевненість у швидкій «єдиній Евхаристичній трапезі». Така можлива тільки в одній Церкві. Тому ми маємо право прогнозувати – унія буде, питання тільки – коли? І ще одне питання – хто буде в цьому брати участь? Історія може підказати нам відповіді.
У словах і папи Франциска, і патріарха Варфоломія пролунала одна і та ж теза – впевненість у швидкій «єдиній Евхаристичній трапезі». Така можлива тільки в одній Церкві.
Константинопольський патріархат намагався організувати унію з Ватиканом двічі.
Ліонська і Флорентійська унії
Перший раз це було в 1274 році в Ліоні. З 1204 по 1261 в Константинополі існувала Латинська імперія, утворена в результаті знищення Візантійської імперії хрестоносцями під час Четвертого хрестового походу. До речі, саме після Четвертого походу, який був спрямований не проти невірних, а проти православних християн, стало ясно, що латиняни – це вже не одновірці, а жорстокі вороги. І це не думка ієрархії і богословів, це відчули на собі прості люди, з якими хрестоносці вели себе виключно жорстоко. Після вигнання латинян з Константинополя імператором Михайлом VIII Палеологом, колишній глава Латинської імперії Балдуін II відправився на Захід і благав папу і європейських государів допомогти йому повернути Константинополь.
Папа Урбан IV, який був повністю на його боці, почав поширювати відозви із закликом до нового хрестового походу проти Константинополя. А тесть Балдуіна Карл Анжуйський, який тоді був дуже могутнім правителем, почав військові приготування до майбутньої війни з греками. В цей же час проти відновленої Візантійської імперії ворогували болгари і жителі Пелопоннесу. Крім того, всередині самої імперії існувала загроза повстання у зв'язку з незаконним вступом на престол самого Михайла Палеолога.
І ось в цих умовах імператор поклав до ніг Риму Православ'я в обмін на політичну підтримку. Переговори про це з папами Урбаном IV, Климентом IV і Григорієм X, які швидко змінювали один одного і привели до підписання Ліонської унії, згідно з якою Православна Церква у Візантії приймала все католицьке вчення і підпорядковувалася папі.
Другий раз спроба унії сталася в 1439 р. у Флоренції. Тодішньому імператорові Іоанну VIII Палеологу також потрібна була від папи військова допомога і політична підтримка. І розплатитися він також планував Православ'ям.
Турки-османи з усіх боків оточили Константинополь, і греки робили відчайдушні спроби хоч якось спробувати зберегти Імперію. У 1437 р. Іоанн Палеолог повіз делегацію архієреїв в Італію продавати Православ'я і заборонив їм залишати Флорентійський собор без підписів під документом, що підкорював Православну Церкву папі. Від підписів відмовилися всього кілька архієреїв на чолі зі святим Марком Ефесським. Цікава деталь: один з цих архієреїв, щоб уникнути підпису, прикинувся божевільним, а інший просто втік. Унія не допомогла – в 1453 р. Константинополь захопили турки-османи на чолі з султаном Мехмедом II.
Обидві ці унії не були реалізовані на практиці, оскільки православне духовенство і народ їх не прийняли. До прихильників унії ставилися як до зрадників. Презирство до них було настільки сильним, що за свідченням історичних джерел, навіть дотик до них вважався оскверненням.
Об'єднує ці дві унії не тільки те, що вони залишилися тільки на папері, а й мотив, за яким вони були укладені. Цей мотив – політичний.
Об'єднує ці дві унії не тільки те, що вони залишилися тільки на папері, а й мотив, за яким вони були укладені. Цей мотив – політичний. Константинополь в умовах реальної загрози припинити своє існування як держави, а імператори в умовах реальної загрози втратити особисту владу, намагалися обміняти на підтримку Заходу свій найцінніший актив – Православ'я. Потурали їм в цьому ієрархи на чолі з Константинопольськими патріархами, а ті з них, хто висловлював незгоду – відправлялися в тюрми і заслання. Христос не створював свою Церкву як актив і не вручав Її в руки візантійських імператорів з можливістю розпоряджатися на свій розсуд, але обставини укладення обох уній говорять про те, що ставлення до Церкви було саме таким.
Мрії про відродження колишньої величі
Тепер, через призму вищезазначених історичних подій, подивимося на сьогоднішні дії Константинопольського патріархату.
У наведених на початку статті словах папи і патріарха Варфоломія не можна не помітити впевненості в об'єднанні Ватикану і Фанару, хоча слова «ми досягнемо» можна розуміти двояко. Якщо «ми» – це папа і патріарх, то об'єднання бачиться вже в найближчому майбутньому через похилий вік обох. Якщо ж «ми» – це Фанар і Ватикан, то перспектива може бути відсунута на більш пізній термін. Але звернути увагу слід на те, що папа Франциск говорить про активізацію діалогу саме за останнє сторіччя. Історія свідчить, що так воно і є насправді. Вірно також і те, що за це сторіччя Константинопольський патріархат пережив важкі удари історії, які поставили його в підсумку на грань повного зникнення.
Якщо в 1914 р. на території Османської імперії проживало за різними оцінками від 1,7 до 2,3 млн греків, а Константинопольський патріарх був не тільки релігійним лідером православних християн імперії, а й світським главою цього «Рум Міллет», то через десять років , після Першої світової війни, малоазійської катастрофи, Геноциду понтійських греків і завершальним всі ці події Греко-турецьким обміном населенням, в Туреччині залишилося трохи більше 200 тисяч етнічних греків і протягом наступних ста років їх кількість тільки скорочувалося. На сьогоднішній день в Туреччині проживає приблизно 2-3 тисячі греків. В основному це співробітники Константинопольської патріархії і члени їх сімей. Необхідно зауважити, що етнічних греків в Туреччині набагато більше, за різними оцінками від 400 тисяч до 4 млн, але справа в тому, що це греки-мусульмани, які не мають ніякого відношення до Константинопольського патріархату.
Після жахливих історій про трагедію грецького населення Османської імперії на початку XX століття перше, що спадає на думку – це питання: а чому Константинопольський патріарх не пішов за своєю паствою при обміні населенням? Адже про те, яким повинен бути добрий пастир Євангеліє говорить досить ясно: «... пастир добрий віддає душу свою за овець. А найманець, не пастир, кому вівці не свої, бачить, що вовк наближається, і біжить; і вовк розкрадає овець і розганяє їх. А наймит утікає тому, що він наймит, і не дбає про вівці» (Ін. 10, 11-13). Те, що Константинопольський патріарх залишився в Туреччині в той час, як його паства була практично вся вигнана переважно в Грецію можна пояснити не з точки зору Євангелія, а з точки зору грецького націоналізму.
Патріарх залишився в Стамбулі, щоб «берегти місце», щоб бути символом колишньої грецької величі, і щоб плекати надію греків на те, що коли-небудь вони повернуться і Константинополь знову стане чудовою столицею відродженої імперії. Саме тому Константинопольські патріархи терплять приниження і утиски як з боку турецької влади, так і недружнього місцевого населення. Можливо, це і похвально з точки зору грецької національної самосвідомості, але необхідно визнати, що таке ставлення не має під собою Євангельської основи. Євангеліє швидше дає негативну оцінку подібній національній самосвідомості. Адже це дуже схоже на сподівання євреїв за часів Христа про те, що Месія повинен буде відродити на землі царство Давидове, і що євреї будуть панувати над усіма народами. І відмова Христа реалізовувати ці сподівання і послужила поштовхом до того, що люди, що вигукували при Вході Господа в Єрусалим: «Осанна Синові Давида!» через кілька днів заволали: «Розіпни, розіпни Його!».
Можливо, коли-небудь і відбудеться тріумфальне повернення греків до Константинополя, але поки ми спостерігаємо, як турецька влада послідовно видавлює Константинопольський патріархат зі своєї території. У 1954 р. при потуранні влади стався погром патріархату. У 1955 р. був такий же погром грецької громади в Константинополі. У 1971 р. Туреччина закрила богословську школу на острові Халки. У 1994 р. в храм святого Георгія було підкладено вибуховий пристрій. Тоді його вдалося знешкодити, але в 1996 р. в храмі все ж стався вибух. У 2020 р. храм Святої Софії, який мав статус музею, був перетворений на мечеть. І це далеко не повний список.
Тріумфального повернення греків в Константинополь поки не проглядається, а ось перспектива виселення Константинопольського патріархату з території Туреччини стає все більш реальною. У цих умовах історія повторюється – Константинопольський патріархат намагається знайти допомогу у Ватикані і готовий заради цього йти на унію з Римом. Складно сказати, на що саме він при цьому розраховує, але одне безсумнівно – якби Фанар не відчував би таких проблем як зараз, якби у нього була багатомільйонна паства як раніше, якби йому не загрожувало виселення з Константинополя і так далі, то і кидатися в обійми Ватикану він би не став. Адже підготовка до унії – це величезний ризик. Дві минулі спроби свідчать про те, що ті імператори і патріархи, які їх затівали, закінчували дуже погано. Духовенство і народ просто відмовлялися їм підкоряться. Тому, перш ніж здійснювати чергову таку спробу, Константинопольські патріархи намагаються зміцнити свою владу в Православ'ї. І це також проглядається протягом останніх ста років.
Дві минулі спроби свідчать про те, що ті імператори і патріархи, які їх затівали, закінчували дуже погано. Духовенство і народ просто відмовлялися їм підкоряться. Тому, перш ніж здійснювати чергову таку спробу, Константинопольські патріархи намагаються зміцнити свою владу в Православ'ї.
Стати Першим, щоб привести Церкву в унію?
Останнім часом вчення про нібито першість влади Константинопольського патріарха було вже остаточно сформовано і систематизовано. Найбільш повно воно виражено в трактаті нинішнього глави Американської Архієпископії архієпископа Елпідіфора (Ламбрініадіса): «Перший без рівних». Завершується цей трактат такими словами: «Першість архієпископа Константинополя, як ми вже сказали, не має нічого спільного з диптихами, які всього лише виражають ієрархічний порядок (який, в суперечливих визначеннях документ Московської Патріархії до деякої міри визнає, але по суті заперечує). Якщо ми будемо говорити про джерело першості, то таким джерелом є сама особистість архієпископа Константинополя, який як єпископ є першим «серед рівних», але як архієпископ Константинополя і, відповідно, Вселенський Патріарх є перший без рівних (primus sine paribus)».
Підтримує його і один з найвідоміших грецьких богословів митрополит Навпактський Елладської Православної Церкви Ієрофей (Влахос): «У Вселенського патріарха є ряд завдань, які на практиці були визнані всіма Православними Церквами. Серед них та, що він головує на Соборах і надає автокефалії. У кого є ці виключні привілеї та обов'язки? Той, хто заперечує їх, повинен буде відкинути всі автокефальні Церкви і автокефалії, які патріархат надав молодшим (Церквам – Ред. ). <...> Вселенський патріарх першим формує єдність Церкви в образі (або за образом - Ред.) Христа, не будучи при цьому "вікарієм Христа" <...> Той, хто не перебуває в спілкуванні з Першим (Константинопольським патріархом - Ред.), той разом зі своїм Синодом відрізаний від церковної спільноти».
І апогеєм збоченого розуміння самої природи Церкви є висловлювання митрополита Адріанопольської Елладської Церкви Амфілохія: «Існує думка, що Православну Церкву очолює Ісус Христос. Але насправді Церкву очолює Вселенський патріарх».
Про те, що такий світогляд Фанару неминуче призведе до заперечення догмату про Церкву в тому вигляді, в якому він сформульований на Другому Вселенському соборі в 381 р. попереджав ще архімандрит Софроній (Сахаров) (1896-1993), який, до речі, перебував у лоні саме Константинопольської Церкви і був нею канонізований рік тому:
«В даний час в надрах нашої Святої Церкви з'явилася велика небезпека збочення догматичного вчення про Неї, отже, і небезпека збочення Її буття, тому що догматична свідомість органічно пов'язана з усім ходом внутрішнього духовного життя. <...> Втрата догматичної істини своїм непереборним наслідком матиме втрату можливості істинного богопізнання, повнота якого дана Церкві. <...> Якщо ми тепер спотворимо вчення про Церкву, а отже, і образ Її буття, то як може Вона послужити Своїм синам шляхом до Істини? Ви запитаєте, але в чому ж це спотворення видно тепер? Відповідаємо: в Константинопольському нео-папізмі, який швидко з фази теоретичної намагається перейти в практичну».
Можна припустити, що далеко не всі архієреї Константинопольського патріархату поділяють прагнення патріарха Варфоломія до верховенства в Церкві. Якщо ми подивимося на ситуацію, яка склалася в Елладській, Кіпрській і менш виражено в Олександрійській Церквах після визнання ними Православної церкви України, цього символу верховенства Фанару, то ми побачимо, що там знайшлося чимало архієреїв, які виступили різко проти такого визнання. Причому цю незгоду було підкріплено настільки сильною аргументацією, що, наприклад, предстоятель Кіпрської Церкви, архієпископ Хризостом, не знайшов інших аргументів, крім загроз позбавити їх сану. У самій Константинопольській Церкві єпископат поки мовчазно погоджується з політикою патріарха Варфоломія та інших прихильників Константинопольського нео-папізму, але незабаром може настати момент істини, коли доведеться вибирати: або-або.
Ймовірно такий момент настане в 2025 р. під час святкування 1700-річчя Першого Вселенського собору. Кращого приводу для патріарха Варфоломія і папи Франциска об'єднати на якомусь рівні очолювані ними церковні структури просто не існує. У 325 році на Першому Вселенському соборі в Нікеї, по-перше, була одна єдина Церква і на заході, і на сході, а по-друге, питання про Філіокве і про верховенство римського папи не піднімалися взагалі.
Правда і Константинопольської Церкви ще тоді не існувало як такої, оскільки не існувало ще Константинополя. Святий імператор Костянтин Великий переніс столицю імперії в містечко Візантій тільки в 330 р. і до Другого Вселенського собору (381 р.) місто перебувало під юрисдикцією митрополита Іраклійського. Але про це прикре непорозуміння ніхто згадувати не буде. І ось в цей час, зовсім вже скоро, грецьке духовенство і народ повинні будуть показати, чи гідні вони пам'яті своїх предків, котрі не прийняли Ліонську і Флорентійську унію. Хочеться вірити, що і нову унію чекає такий же безславний кінець.
Втім, час покаже...
