Відповідь афонському ченцеві, який пропагує ПЦУ
Грецький богослов дав відповідь ченцеві Афону, який заявляє, що український розкол влаштувала РПЦ, а створення ПЦУ порівнює з чудесами Христа.
Фанар задіє Афон для пропаганди ПЦУ і виправдань своїх дій в Україні. Ченці монастирів Святої Гори, які вступили в спілкування з українськими розкольниками, отримали завдання писати труди на користь Думенка і поширювати їх у православному світі.
Тексти одного з них, о. Микити з обителі Пантократор, були видані окремою брошурою, перекладені різними мовами і активно пропагуються серед Помісних Церков (з цілком прозорими намірами).
Автор звинувачує РПЦ (!) у створенні розколу в Україні в 1992 році, порівнює створення ПЦУ з чудесами, які творив Христос в земному житті і стверджує, що «український народ в цілому вже знайшов спасіння».
У грецькому православ'ї ці тексти отримали безліч критичних відгуків. Пропонуємо Вам переклад одного з них. Його автор – Василій Євстафіу, бакалавр богослов'я Афінського національного університету Іоанна Каподістрії.
Ієрархи відповідають отцю Микиті Пантократорському з українського питання
Приступивши до читання тексту отця Микити з монастиря Пантократор з українського питання під назвою «Вся правда про українське церковне питання», ми вже з перших рядків переконуємося в тому, що в автор представляє не всю правду з тієї простої причині, що пише, явно спираючись на забобони і необ'єктивно.
Починає він такими словами: «Відомо, що... мова йде про найбільшу церковну подію останніх десятиліть не стільки тому, що була створена п'ятнадцята православна незалежна Церква, скільки про реакцію Руської Церкви, яка викликала розділення в Православ'ї, припинивши поминання і спілкування...».
Тобто, іншими словами, автор пише, що в церковній події надання Україні Томосу про автокефалію (а не створення, як він пише, п'ятнадцятої Церкви – але Церкви не створюються шляхом надання автокефалії) серйозною проблемою є не помилки Вселенського патріархату [в підході] до всього питання в цілому (тут отець не вбачає жодної проблеми), а реакція Руської Церкви. Однак він не пояснює нам, як можливо, що, якщо Священний Синод Вселенського патріархату і справді не допустив помилок, прийнявши рішення про надання Томосу, інші Церкви не визнають цього рішення?
Як можливо, що, якщо Священний Синод Вселенського патріархату і справді не допустив помилок, прийнявши рішення про надання Томосу, інші Церкви не визнають цього рішення?
З цього приводу автор просто пише трохи нижче, що «будь-які протести, які мають місце, тимчасові, і вони зійдуть нанівець, тому що суперечать волі Бога, Який "хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння істини" (1 Тим. 2: 4)». Тобто він пояснює нам, що всі заперечення Помісних Церков і більшості отців і обителей Святої Гори Афон суперечать волі Божій, в той час як перемогу здобуде діяння Вселенського патріархату, яке, судячи з усього, на думку автора, було богоугодним. А, отже, не потрібно і всеправославних соборів, оскільки з боку Вселенського Патріархату все настільки «богоугодно», що він одноосібно приймає настільки богоугодні рішення.
Але тоді навіщо ще потрібно думки інших Церков і, відповідно, всеправославний собор? Адже достатньо всього лише, щоб пройшов час, і всі без будь-яких заперечень слухняно схилять свої шиї перед волею Священного Синоду Вселенського патріархату.
Ось у нас уже є і три приклади. Перший – меншість грецьких ієрархів, які, маючи єдиний аргумент: «у нас винні росіяни», нав'язали свою думку іншим членам Священного Синоду Елладської Церкви, скликаного з українського питання. Причому це було зроблено без будь-якої суттєвої підготовки і без голосування. Для чого потрібні були канонічні соборні процедури, і яке значення мали аргументи інших членів? І без них все пройшло... богоугодно.
Два інших приклади: Патріарх Олександрійський і Архієпископ Кіпрський, які не стали обтяжувати себе, запитуючи думку своїх Священних Синодів по українській автокефалії, або краще сказати, точно знали, що з боку ієрархів їх Священних Синодів будуть заперечення, і тому, не скликаючи архієрейських соборів своїх церков, одноосібно прийняли рішення про визнання, тим самим обидва порушивши обіцянку підтримки, яку дали в 2018 році українському народу в юрисдикції митрополита Онуфрія.
Патріарх Олександрійський і Архієпископ Кіпрський точно знали, що з боку ієрархів їх Священних Синодів будуть заперечення, і тому, не скликаючи архієрейських соборів своїх Церков, одноосібно прийняли рішення про визнання ПЦУ.
Навіщо Предстоятелю, коли він робить щось подібне... богоугодне, потрібен ще й Священний Синод? І все ж такі погляди шановного отця Микити не можуть нас переконати в його правоті і об'єктивності.
Ми ознайомилися з першою частиною його тексту «Вони стверджують, що було вторгнення Вселенського Патріархату на їх територію», з якої ясно, що в ході історичного екскурсу, розглядаючи можливі помилки Московського Патріархату, отець Микита ніде не бачить можливих помилок Вселенського патріархату. По цій темі є серйозні дослідження і бібліографія авторства, як ієрархів (наприклад, лист від листопада 2019 року Преосвященних митрополитів Пірейського Серафима, Кифірського Серафима, Коницького Андрія, Етолоакарнанійського Косьми), монастиря святого Григорія («Права Церков і єдність Церкви»), так і наше власне дослідження («Суть українського питання»), в якому ми виклали, наскільки можливо об'єктивніше помилки, допущені у ході історії обома сторонами, які і привели нас до безвихідної ситуації, а тому нічого більшого нам сказати тут нічого.
Ми лише зазначимо в якості висновків, що з такого критичного, тонкого, складного і тривалого за часом питання, яким є українське, справді є неприпустимою будь-яка одностороння спроба його рішення, бо така дія може викликати лише більш серйозну кризу і розділення, як, на жаль, і сталося в конкретному випадку, коли відповідне рішення Вселенського патріарха про скасування дії всеправославно визнаного церковного статусу, який діяв триста років (!), було прийнято без згоди будь-якої Помісної Церкви.
А далі отець Микита продовжує міркувати й казати у другій частині («Вони стверджують, що з боку колишніх розкольників не було покаяння») про розкольницького патріарха Філарета, намагаючись переконати читача в тому, що той покаявся. Так, він пише: «Як же можна говорити про те, що митрополит Філарет не покаявся?», хоча сам знає, що «той після свого відновлення передумав». А виправдовує автор цю зміну такими словами: «Але це вже його особистий вибір». Як же може бути, щоб після ймовірного покаяння повторювався той ж самий злочин, а ми все одно продовжуємо говорити про покаяння? Що ж це за покаяння таке? У всякому разі точно не щире.
Як же може бути, щоб після ймовірного покаяння Філарета повторювався той же самий злочин, а ми все одно продовжуємо говорити про покаяння? Що ж це за покаяння таке?
Відразу після цього отець Микита пише з питання про висвячення митрополита Макарія, якого звинувачують в самосвятстві, що всі документи по його хіротонії знаходяться у Вселенському патріархаті. Нам хотілося б вірити цим документам, якщо вони і справді законні і без сумніву підтверджують даний факт, розсіюючи ґрунтовні підозри, які викликані іншими опублікованими відповідними документами. При цьому ми постійно чуємо, що такі документи є, але ніколи не бачили їх, оскільки їх не публікують, як повинно було б зробити в такому серйозному питанні всеправославного масштабу.
У всякому разі цікаво, як шановний отець Микита прикрашає дійсність: «Мільйони українців протягом двадцяти семи років перебували в розколі, не знаючи, чим він викликаний. Нам всім потрібно радіти, тому що весь український народ знайшов відтепер 'шлях спасіння'. Багато мільйонів нових членів налічує відтепер Церква Христова».
Нехай дозволить нам отець Микита висловити сумніви, а чи весь український народ знайшов відтепер «шлях спасіння», з огляду на той факт, що вже два роки після надання автокефалії народ цей не може знайти спокою: члени автокефальної церкви щодня насильно захоплюють храми віруючих, які перебувають під юрисдикцією митрополита Онуфрія, причому другі не відповідають насильством і помстою, реагуючи на це грабіжництво перших, але змушені з нуля будувати нові храми, жертвуючи на це і труд, і час.
У нас також виникає подив, як же це можливо, щоб люди, які діють таким ось чином по відношенню до своїх ближніх, які є для них не тільки співвітчизниками, а й братами у Христі, знаходяться на «шляху спасіння»? І для того, щоб українські розкольники прийшли на «шлях чпасіння», потрібно було влаштовувати розкол у всій Православній Церкві? Що ж це за церковне рішення таке?
Як же це можливо, щоб люди, насильно захоплюючі храми віруючих, які є для них не тільки співвітчизниками, а й братами у Христі, знаходяться на «шляху спасіння»? І для того, щоб українські розкольники прийшли на «шлях спасіння», потрібно було влаштовувати розкол у всій Православній Церкві?
Далі, в третій частині («Вони стверджують, що Вселенський Патріархат не має канонічного права приймати апеляції і з інших Патріархатів») автор пише, що «відтепер в Україні немає жодного розкольника». Як же отець Микита може писати щось подібне, в той же самий час знаючи, що, як він і сам відзначає вище, Філарет передумав і знову пішов у розкол? І ще, як можна писати це, коли духовенство і народ в юрисдикції митрополита Онуфрія, що становлять переважну більшість серед християн України, залишаються вірними своїй Помісній Церкві за зовсім невеликими винятками, не перебуваючи в спілкуванні з тими, хто належить до автокефальної структури?
З приводу права приймати апеляції, про яке і ми вже писали в нашому вищезгаданому дослідженні, було написано багато, в тому числі і ієрархами, перш за все, митрополитом Пірейським Серафимом – відомим і авторитетним тлумачем священних канонів, і ми не будемо тут до нього повертатися.
Очевидно, що отець Микита перетлумачує відповідні канони, які згадує, оскільки не дає ніякого конкретної посилання на їх другу частину: "Аще на митрополита області єпископ, або клірик, має незадоволення: нехай звертається або до екзарха великої області, чи до престолу царюючого Константинополя, і перед ним нехай судиться». Канони говорять не тільки про «престол царюючого граду Константинополя», а й про «екзарха великої області». А між ними двома стоїть розділовий сполучник, який має кардинальне значення для розуміння змісту цього канону щодо ролі Вселенського патріархату в прийнятті апеляцій і збереженні в незмінному вигляді соборного устрою Церкви.
Автор продовжує: «Той, хто погоджується з наявністю цього привілею у Вселенського патріархату (енклітон), погоджується і на відновлення [в сані] колишніх розкольників в Україні», що, звичайно, неправда і неправильно, тому що навіть якщо б Вселенський патріархат і мав право приймати апеляцію Філарета, то це мало б бути тільки і виключно в тому випадку, якщо б Філарет не став чинити опір рішенням Священного Синоду Руської Церкви в його відношенні. Але саме так він в кінцевому підсумку і зробив, піддавши анафемі руських архієреїв і викликавши розкол, так що втратив всяке право на захист. Єдиним для нього відтепер виходом залишалося покаяння перед руськими ієрархами, чого, звичайно, ніколи не було. Крім того, як відомо, той же самий Вселенський патріархат у своїх листах до Московського Патріархату в 1992 і 1997 рр. визнавав всі судові рішення другого щодо Філарета. Як же тоді зараз винний Філарет був виправданий, хоча його ставлення до руського єпископату, по суті, анітрохи не змінилося?
Як відомо, Вселенський патріархат в своїх листах до Московського Патріархату в 1992 і 1997 рр. визнавав всі судові рішення другого щодо Філарета. Як же тоді зараз винний Філарет був виправданий, хоча його ставлення до руського єпископату, по суті, анітрохи не змінилося?
У четвертій частині «Вони стверджують, що визнання колишніх розкольників не має сили, і що вони залишаються розкольниками» ми б погодилися з тим, що пише отець Микита, якби не було ґрунтовних сумнівів в походженні висвячення у самосвятів. Проте, це не означає, що якби вони навіть і були прийняті назад до Церкви в сущому сані, то могли б належати іншій церковній структурі, ніж та, що вже існувала, тобто очолюваної митрополитом Онуфрієм.
З того моменту, як вони не погодилися увійти в юрисдикцію Московського Патріархату, очолювану митрополитом Онуфрієм, виникала серйозна проблема з їх відновленням в сані, яка повинна була б бути вирішена не шляхом одностороннього втручання, але на міжправославному рівні і з всеправославної згоди. Але був скликаний Критський собор, щоб вирішувати імовірно інші проблеми, і де не було жодних згадок про цю серйозну і небезпечну проблему, хоча над нею необхідно було ретельно попрацювати до собору і її ж в першу чергу там і представити. Коли є такі ускладнення в цьому питанні, як можна приймати назад в спілкування розкольників, які, щонайменше, навіть не були перерукоположені? Дійсно, дуже дивна і надзвичайна ця вимога Вселенського Патріархату.
П'ята частина має назву «Вони стверджують, що Вселенський Патріарх хоче бути першим без рівних і називають його Східним Папою». Хіба отцю Микиті невідомо про ту боротьбу, яку ведуть в своїх заявах і богословських текстах Високопреосвященні митрополити Пергамський Іоанн і колишній Прусський (нині Архієпископ Американський) Ельпідофор, щоб закріпити за Вселенським Патріархом першість без рівних? Якби нинішній Вселенський Патріарх не хотів цього, то зробили б вони щось подібне? Тут доречна народна приказка: «По секрету всьому світу». Вже покійний митрополит Чорногорський Амфілохій говорив: «Патріарх (Константинопольський) – людина похилого віку, а все намагається зміцнити свою першість. Однак по суті він піддає Патріархат величезній небезпеці, і в цьому немає ніякого сумніву». Без коментарів.
А текст продовжується: «вони вимагають, щоб автокефалія надавалася тільки за згодою всіх Помісних Церков, свого роду Всеправославним собором. Але жодна автокефалія не було надана Всеправославним собором, оскільки це є винятковий привілей Вселенського патріархату». В основному всі томоси про автокефалію були видані після того, як попередньо було забезпечено всеправославну згоду, причому різними шляхами, так що, як усім відомо, та й як сам нинішній Вселенський патріарх визнавав, залишається лише підтвердити їх на майбутньому Всеправославному Соборі.
У конкретному ж випадку з Україною попередньо не було досягнуто не тільки всеправославної згоди, але буквально жодна з Помісних Церков не погодилася з такою ініціативою Вселенського Патріархату про надання автокефалії таким ось чином.
Що ж стосується невдалої зустрічі в Аммані (Йорданія), про яку говорить отець Микита, і «нових платформ», які не слідують «протоптаним і безпечним шляхом традиції та історії Церкви», чому в точності те ж саме не можна сказати і щодо Критського собору? Чому отець Микита нічого про нього не говорить? Хіба це не справедливо і не об'єктивно – говорити про все? Адже тільки тоді ми можемо стверджувати, що говоримо всю правду.
Потім отець Микита міркує про привілеї Вселенського патріарха «бути розпорядником справ, що стосуються Церкви, надавати автокефалію, приймати апеляції від інших Помісних Церков», які «Церква дарувала йому на Вселенських соборах». Однак посилання на ці привілеї Вселенського Патріарха, не наводячи умов, про які ми говорили вище, веде нас прямо від «першості серед рівних» до «першості без рівних», що турбує не тільки руських богословів і кліриків, але і греків, у яких є на це вагомі причини і приводи.
Шоста частина носить іменування «Вони стверджують, що мають рацію, оскільки колишніх розкольників не визнають всі автокефальні Церкви», але це найменування, звичайно, зовсім неточне, тому що в дійсності по закінченні вже двох років автокефалію не визнає більшість Помісних Церков, тобто десять з чотирнадцяти. Про трьох, які визнали надання Вселенським Патріархатом Україні Томосу про автокефалію, ми вже говорили вище, вказуючи на антисоборний спосіб, яким все це у них сталося, коли, зокрема, в двох випадках рішення було прийнято навіть без скликання Священного Синоду, тільки з ініціативи їх Предстоятелів.
Ми вважаємо, що з боку шановного отця Микити буде невиправданим перебільшенням пояснювати все це одним лише страхом руської загрози. Ми не залишаємо за собою права визнавати такий спосіб надання автокефалії, яким це було зроблено, оскільки боїмося руських, або оскільки зацікавлені в них, або оскільки не поважаємо Вселенський Патріархат тощо.
Неприйнятно, коли хтось, спираючись на розумні аргументи, діє по совісті, а ти намагаєшся нав'язувати йому свої власні переконання, нехай вони для нього і зовсім помилкові: «Те, що автокефалія України є доконане церковне діяння, це факт. І всі ми поступово повинні його прийняти».
А може над тим, що отець Микита трохи нижче пише відносно інших, і це цілком правильні слова, він би і сам міг подумати і застосувати до себе: «Якщо об'єктивно займатися цими питаннями, то розумієш, де знаходиться істина, і дізнаєшся, в чому полягає воля Божа. Якщо виходиш з добрих спонукань і віриш, що ти не безгрішний, тоді, можливо, задумаєшся, що деякі твої думки з цього питання помилкові. Нещасна та людина, яка не вірить в те, що може помилитися. Вона залишиться при своїй думці, яка, як вона вважає, є єдино вірною»?
Ми вважаємо, що з точки зору пошуку істини в даному питанні конструктивно і корисно буде уважно ознайомитися з недавньою заявою Високопреосвященних митрополитів Лимассольського Афанасія, Кіккського Никифора, Тамасоського Ісаї і єпископа Амафунтського Миколая від 24 жовтня 2020 року, а також з їх листом на ім'я Вселенського патріарха від 4 листопада 2020 року. В останньому документі вони серед іншого пишуть: «А наскільки правильно і чи відповідає священному завіту інституту соборності... якщо Священний Синод в повній одностайності голосуванням приймає рішення по серйозному питанню, а Предстоятель раптом несподівано нехтує і скасовує весь Священний Синод, для того щоб вчинити абсолютно протилежно? Куди ж тоді подіти 34-е правило святих Апостолів, в якому говориться: "Єпископам всякого народу належить знати першого в них, і визнавати його яко главу, і нічого, що перевищує їх владу не творити без його міркування... Але і перший (Предстоятель) нічого нехай не творить без міркування всіх. Бо так буде однодумність, і прославиться Бог у Господі у Святому Дусі, Отець і Син і Святий Дух"».
І нижче: «Ваші слова про те, що "Українська автокефалія є доконаний церковний факт...", не знаходять у нас згоди, оскільки жоден з Предстоятелів Помісних Православних Церков не був присутній на інтронізації Епіфанія, і до цього дня його визнали тільки дві Помісні церкви. А його визнання з боку Архієпископа Кіпрського є діянням самочинним і антиканонічним.
Кожен Вселенський Константинопольський Патріарх, як Предстоятель Першого Престолу Православно-Кафолічної Церкви, є "першим серед рівних" (primus inter pares). Він має першість, яка не є "першість влади", але «першість відповідальності і служіння» єдності Церкви, правдивої віри і любові».
І нарешті, ієрархи щиро відкривають свій характер, свої настрій і мотиви, підписуючись наступним чином: «Усе вищесказане було написано в згоді з нашою архієрейською совістю і з належною повагою до нашого чесного Вселенського патріархату».
Їх благословення нехай буде з нами.
