Чому «реформатори» Церкви всі один на одного схожі

У Церкві завжди були люди, одержимі пристрастю до реформ. Їм не подобається церковний устрій, їм здається, що догмати застаріли, що богослужіння надто архаїчні і взагалі «все не так».

Такі люди особливо активізуються у переломні або кризові для Церкви моменти, коли здається, що «Господь спить», а «ми гинемо» (Мк. 4, 38). Безсумнівно, нині для нашої Церкви настав один із таких моментів, які вона вже переживала за свою історію. І серед тих, хто намагається «розбудити Христа», є такі як Петро, ​​а є як Іуда. Але якщо Петро будить, щоб спасти інших, то Іуда – щоб урятуватися самому. Різниця дуже суттєва, і її треба усвідомлювати.

«Випробовуйте духів»

Сьогодні багато хто дивується з приводу поведінки наших ієрархів, говорячи про їхню «нечутливість» і «неповороткість». Критикують як їхні рішення, так і відсутність їх, як слова, так і мовчання. Священноначаллю УПЦ часто дорікають за несвоєчасну реакцію, що воно «не йде в ногу з часом». З'являються листи до Блаженнішого, записуються звернення, весь зміст яких зводиться до того, що треба щось робити. Але, на жаль, дуже небагато тих, хто сприймає все через призму Святого Письма і досвід Церкви, Хто не поспішає слідувати за першим-ліпшим «реформатором» і «пророком», але «випробовує духів, чи від Бога вони» (1 Ін. 4:1). Адже «робити» можна по-різному.

Ми вже писали, що за гучним зверненням групи священників до Блаженнішого в світських ЗМІ з вимогою провести Архієрейський Собор і розірвати всі стосунки з РПЦ імовірно стоїть заборонений клірик Дніпропетровської єпархії Андрій Пінчук. І навряд чи ми ще раз повернулися б до його персони, якби він не записав 9-хвилинне відео з коментарями до позиції митрополита Антонія, озвученої ним кілька днів тому. Ось це відео священника Андрія Пінчука ми й розберемо. Робимо це з однієї простої причини – щоб зрозуміти, який саме «дух» стоїть за його словами. Скажете, що по одному відео цього сказати не можна? Не згодні.

Адже для того, щоб вивчити склад води в річці та визначити її придатність для вживання, не потрібно брати кілька тонн цієї води, достатньо лише кількох крапель. Ця невелика кількість забезпечить фахівця повною інформацією, щоб зробити висновок – чи можна пити цю воду, чи ні. Якщо говорити в площині Євангелія, то Христос вчить нас розпізнавати дерево за його плодами. Це означає, що для того, щоб зрозуміти, з яким деревом ми маємо справу, не обов'язково пробувати всі його плоди, достатньо й одного. Так само немає необхідності аналізувати виступи, заяви та публікації всіх прихильників церковних реформ, щоб зрозуміти – чи приведуть вони нас до духовного отруєння чи принесуть духовну користь. Достатньо поглянути на висловлювання їхнього лідера.

«Покаяння» Пінчука

Отже, перед нами протоієрей Андрій Пінчук. Людина активна – як у церковному, так і в політичному сенсі. Він любить говорити про свої ідеї і в інтернеті, і на різноманітних зустрічах та форумах, де обговорюються шляхи виходу УПЦ з критичної ситуації.

Не будемо розбирати всю історію його життя – торкнемося лише останніх подій, пов'язаних із забороною його в служінні. Формально заборона о. Андрія пояснювалася неканонічними діями (проведенням несанкціонованих заходів) на території інших єпархій. Пінчук писав, що на митрополита Іринея «натиснули», що його указ про заборону – не розумний і таке інше. Мовляв, як можна було забороняти, «якщо я просто святкував день народження свого друга в іншій єпархії?».

Але всі розуміють, що о. Андрія заборонили «за сукупністю заслуг» через численні грубі й брудні образи священноначалля, духовенства та простих мирян. Розуміє це й сам священник.

У листі до владики Іринея він написав, що чудово усвідомлює причину своєї заборони. І це «неприпустимі жорстокі, образливі, принизливі вислови, які непристойно використовувати православному священникові», а зовсім не «день народження друга». Тобто він знає, за що саме йому заборонили стояти біля престолу.

Так само він знає, що всі його слова в стилі «я більше не буду» − це лукавство, і змінюватися (читай: каятися) він не має наміру. Доказ цього – його останнє відео, адресоване керуючому справами УПЦ митрополиту Антонію.

У ньому священник, який «покаявся» за грубі слова, звинувачує архієрея у свідомій брехні, в тому, що він «очолює русмирівців, які нищать Церкву», що владика «не впорався з завданням», і йому «ФСБ настукало по клобуку».

Висловлює він і невдоволення священноначаллям УПЦ, яке, за його словами, є «таким собі міжсобойчиком проросійськи налаштованих митрополитів, які засіли в Синоді».

Погодьтеся, що подібні слова міг сказати якийсь умовний «Зінкевич», але не священник УПЦ, який буквально кілька днів тому в «покаянному» листі пообіцяв «нести своє пастирське служіння таким словом, яке лікуватиме і зцілюватиме», пообіцяв «не вживати образливих і принизливих виразів».

Лукавство як ознака «реформаторів»

О. Андрій Пінчук – це типовий представник усіх, хто вийшов за огорожу Церкви. Всі вони починали начебто добре: були активними у просуванні якихось ідей (часто непоганих), приносили користь Церкві, подавали приклад іншим. Але… потім ця ідейність перетворювалася на хворобливу одержимість, одержимість – на лукавство, лукавство – на зухвалість, зухвалість – на нахабство, цинізм, злобу та образу. Все це добре видно на прикладі інших священників і єпископів, які покинули Церкву.

Всіх цих людей точно поєднує одне − різнорідні думки.

Така поведінка спостерігалася, наприклад, у колишнього митрополита Вінницького Симеона. Він знав, що духовенство єпархії та кафедрального собору не підтримує його прагнень переходу до ПЦУ. Тому він до останнього запевняв своїх побратимів, що лишається в УПЦ. Сам же при цьому «працював» над захопленням собору та єпархіального управління. Де тут чесність та прямота? Ніде. Тут лише лукавство й цинізм.

Такими ж циніками стали колишні клірики УПЦ – Драбинко та Коваленко. Перебуваючи у складі УПЦ, вони багато років розповідали, що УПЦ не можна ліпити тавро «московської Церкви» через її повну адміністративну незалежність. Але як тільки вони вийшли за церковну огорожу, то відразу змінили платівку.

Як можуть священники, які перейшли з УПЦ в ПЦУ, говорити речі, які у нормальних людей, крім сорому за них, нічого більше не викликають?

«Я раніше проповідував вам "руський мир", а тепер мої очі розплющилися» або «тепер ми спокійно зможемо молитися за Україну». А хто тобі раніше заважав? Ніхто. Навіщо ж брехати? Не зрозуміло.

Шизофренія та двоєдушність

Кого не візьми з цих правдорубів, то виявиться, що у всіх у них суцільний і не закритий гештальт. Так і хочеться запитати: а коли ви були справжніми – тоді чи зараз? Що робити вашим послідовникам, коли ви наступного разу, як флюгер, зміните свою позицію? Просто копіювати рухи?

Дуже добре про таких людей сказав апостол Яків: «Двоєдушна людина непостійна на всіх дорогах своїх» (Як. 1, 8). А церковно-слов'янською ця фраза звучить ще точніше: «Муж двоедушен неустроен во всех путех своих». У грецькому варіанті цього вірша є слово «двоєдушність» – δίψυχος (дипсихос), що означає буквально «дві душі». По суті між двоєдушністю (або дводумством) та шизофренією можна провести чітку паралель. 

Річ у тому, що слово «шизофренія» походить від грецького Σχίζω (звідси слово схизма), що означає «розщеплювати», «розколювати» і φρήν (фрін) «розум, мислення, думка» − «схизофренія». І такою формою «схизофрении» заражені ті, хто «з'єднує» Євангеліє і кувалду, покаяння і відверту брехню. І коли представники ПЦУ в лівій руці тримають Євангеліє, а правою розпорошують сльозогінний газ чи болгаркою зрізають двері до храму, щоб там прикластися до престолу, то ти розумієш, що це – шизофренія, духовна й психічна хвороба.

Видно ця шизофренія і в таких, як о. Андрій Пінчук, які можуть написати слово про любов до ближнього і відразу видати десять образ і безглуздих бездоказових звинувачень про «методички з ФСБ».

Запитується: чи може наше священноначалля, відмічаючи цю двоєдушність, чинити відповідно до вимог тих, хто заражений такими духовними розладами? Чи можуть архієреї УПЦ всерйоз дослухатися до людей, які байдужі до майбутнього Церкви? Адже той самий Пінчук в інтерв'ю «UWN» каже, що не уявляє, що буде, якщо просто оголосити про автокефалію: «Сьогодні нам треба відірватися від Московської патріархії, а вже завтра будемо думати, що робити далі». Стиль мислення практично, як у головної героїні роману М. Мітчелл «Віднесені вітром»: «Я подумаю про це завтра».

Але чи може так мислити Синод УПЦ? Навряд чи.

«Упав сам – допоможи іншому»?

Але є в поведінці Пінчука, Драбинка, Коваленка, Шостацького та багатьох інших ще одна особливість – відсутність миру всередині, неспокійність та суєта. Носії ідеї «за повний розрив» постійно пристають до інших із провокаційними запитаннями та «міркуваннями». Таке відчуття, що їх щось палить зсередини, не даючи спокійно жити. Свою поведінку вони пояснюють війною, обстрілами, загиблими чи родичами, що на війні, навіть гоніннями на Церкву.

Але ті, кого вони ганьблять, живучи під такими ж обстрілами, маючи загиблих або воюючих родичів, поводяться набагато спокійніше. Вони прагнуть жити в Церкві та пізнавати в ній Бога. Незважаючи на жахи війни, намагаються вчитися у Христа лагідності та смиренності. Чому ж «активісти» позбавляють їх права на думку? Чому вішають на них ярлики «п'ятої колони» та «русмиру»? Чи не тому, що для них важливою є не істина, а доказ своєї «правоти», власне самоствердження? Як у Достоєвського: «Ми вимагаємо, а не просимо». Це, до речі, деталь, що характеризує взагалі всіх, хто не хоче слухати іншого, хто не хоче вести діалог, а діє з позиції «усі, хто зі мною не згоден – єретик чи розкольник». Будь-яка крайність – від сатани.

Як від сатани ж походить і бажання потягнути з собою в прірву ще когось. Духи зла діють за принципом: «упав сам – допоможи іншому». І за таким же принципом, на жаль, діють і ті, кому не подобається Церква, але хтось не поспішає піти з неї.

Як інакше пояснити логіку о. Андрія Пінчука, якому в УПЦ все не подобається, у якого ПЦУ – «благодатна церква, яка перебуває в євхаристійному спілкуванні з усіма Церквами світу», але який наполегливо йти туди не бажає. Чому ж він все ще в УПЦ? Чи не тому, що з ПЦУ він не зможе агітувати людей проти священноначалля, збирати підписи, організовувати незадоволених священників та вести іншу «корисну» діяльність?

***

Дуже хотілося б, щоб така розумна людина як о. Андрій зрозуміла, що його слова йдуть урозріз зі словами Христа, щоб він і його однодумці зрозуміли: щось змінити в Церкві на краще можна лише тоді, коли ти сам став кращим. Безпосередньо за словами Серафима Саровського: «Спасись сам, і навколо тебе спасуться тисячі». До речі, саме такої логіки дотримується наш Предстоятель. І саме тому йому беззастережно довіряють віряни.

І щоб о. Андрію товариші довіряли так само, потрібно спочатку спастися самому. Ось тільки є підозра, що тоді жодні церковні «революції» їм стануть не цікавими.