Що вирішили на Архієрейській нараді РПЦ щодо України?

19 липня 2023 року в Свято-Троїцькій Сергієвій лаврі відбулася Архієрейська нарада РПЦ. На ній патріарх Кирил зачитав свою доповідь, деякі тези з якої прямо чи опосередковано стосуються Української Православної Церкви. Також у підсумковій ухвалі Наради один пункт безпосередньо відноситься до УПЦ. Що ж сказав патріарх та єпископи РПЦ, і як в Україні все це сприймати?

Архієрейська нарада – що це?

Архієрейські наради скликалися тричі: у 2010 році, 2015 році і зараз, у 2023 році. В Статуті РПЦ про Архієрейську нараду йдеться лише у 13 пункті 2-го розділу «Помісний Собор». Там сказано, що «всі архієреї – члени Помісного Собору складають Архієрейську Нараду… В завдання Наради входить обговорення тих постанов Помісного Собору, які мають особливу важливість і які викликають сумніви з точки зору відповідності Святому Письму, Святому Переданню, догматам і канонам, а також підтримки церковного миру та єдності».

В даному випадку ні про який Помісний Собор не йдеться, тут Архієрейська нарада – швидше, просто неповноцінний Архієрейський собор. Адже із 400 єпископів, яких патріарх РПЦ вважає «своїми», у Москві зібралося 250. З-за кордону не приїхав майже ніхто: ні з РПЦЗ, ні з країн Балтії, ні з Паризької Архієпископії.

З цієї точки зору, рішення Наради навряд чи можуть мати «обов'язковий» характер для всієї Церкви, швидше, вони вказують на деякі речі, які потрібно «взяти до відома». Що ж вирішили архієреї Руської Церкви щодо УПЦ?

РПЦ та «військове протистояння»

Зазначимо, що 4 перші пункти постанов було присвячено «лихам, що переживаються нашими народами» та «військовому протистоянню», – без вказівки протиборчих сторін, без будь-яких його моральних оцінок чи закликів зупинити кровопролиття. Швидше за все, це умовчання (дуже промовисте) свідчить про спробу РПЦ «піднятись над конфліктом». Дане припущення підтверджується словами патріарха Кирила, який у своїй доповіді сказав, що по обидві сторони лінії бойових дій знаходяться чада єдиної Руської Православної Церкви.

Здавалося б, елементарна логіка підказує, що якщо чада єдиної Церкви вбивають одне одного, то найголовніше завдання предстоятеля – ці вбивства негайно припинити. Але навіть натяку на такий заклик не було. Патріарх РПЦ вкотре повторив свою тезу, ніби війна в Україні – метафізична, де «християнська цивілізація» бореться проти антихристиян. Отже, РПЦ має підтримувати «християнський» бік, тобто армію РФ.

Цитата патріарха Кирила: «Помолимося і про воїнів наших... і про переможне торжество над тими, хто ополчається на Святу Русь». Важко запідозрити, що голова РПЦ має тут на увазі воїнів ЗСУ. Як і в його словах про підтримку кліриків, які допомагають армії: «Приходи збирали та збирають матеріальну допомогу та засоби для придбання необхідного воїнам: речей, засобів захисту, ліків. Підтримую ці справи. Нехай вони будуть благословенні Богом!».

Погодьтеся, ми не можемо уявити, що патріарх говорить про парафії УПЦ, які допомагають своїм захисникам із ЗСУ.

І в цьому сенсі ми ще раз переконуємось у правильності всіх рішень Собору у Феофанії щодо відокремлення від РПЦ. Ну як може УПЦ бути у складі Московського патріархату, якщо останній недвозначно підтримує війну, що призводить до смертей українців, знищення їхніх будинків та міст, захоплення їхніх територій? Це суперечить і совісті, і моралі, і здоровому глузду.

Якщо ж РПЦ все ж таки хоче стати «над конфліктом» і показати, що її чада «по обидва боки протистояння», то зробити це дуже легко – достатньо закликати до миру тих, хто розв'язав цю війну. Тому що в усіх інших випадках всі спроби показати себе «над конфліктом» – це лукавство та обман.

РПЦ та УПЦ

В 6 пункті постанови Архієрейська нарада торкнулася ситуації в Україні. Як ми раніше писали, жодних серйозних рішень щодо УПЦ прийнято не було: ні звинувачень у розколі, ні тим більше слів про автокефалію не було. Взяла гору обережна позиція «нейтральної партії», і саме вона була відображена в підсумковій постанові.

Нарада констатувала скорботу, що «священнослужителів і мирян Української Православної Церкви намагаються змусити зректися Божої правди і підштовхнути до розколу». Що тут йшлося під «розколом», залишилося не до кінця зрозумілим. Чи то мова про примус до об'єднання з ПЦУ, чи то російські архієреї мали на увазі рішення Собору у Феофанії, де УПЦ розірвала зв'язок із Руською Церквою.

Також двозначними є фрази, що УПЦ зазнає «загроз, наклепів та переслідувань», прагнучи «до збереження церковної єдності» і виявляючи «сповідницький подвиг, мужньо піднімаючи свої голоси на захист цієї єдності». Все це справді так. Але в УПЦ ця єдність розуміється не в адміністративному, а в євхаристійному сенсі – як єдність у Христі, а не під проводом патріарха Кирила.

В чому зовнішнє вираження єдності Церкви?

Нарада ніяк не прокоментувала рішення Собору у Феофанії. А ось патріарх не оминув факт непоминання свого імені. В доповіді він вказав на «низку канонічних непорядків, вжитих проти Православ'я та церковної єдності». Але з цієї «низки» як приклад навів лише одне: «В ряді єпархій і парафій на тих територіях, де держави чинять тиск на Церкву, припинилося поминання імені патріарха, передбачене канонами».

По-перше, якщо говорити про Україну, то патріарха системно поминають лише на окупованих територіях (і то не в усіх храмах). По-друге, слово «держави» стоїть у множині. Які «держави» має на увазі патріарх – Литву, Молдову? Чи йдеться про держави, на теренах яких діє Архієпископія західноєвропейських парафій РПЦ? За нашою інформацією, ім'я патріарха підноситься лише у храмі на Рю Дарю, і то виключно під час богослужінь митрополита Іоанна.

Далі патріарх Кирил каже, що його поминання є «одним із зовнішніх виразів» заповіданої Богом церковної єдності. А тим українським архієреям чи священникам, які його не поминають, «забракло мужності або совісті».

Євхаристична єдність УПЦ і РПЦ, єдність у Христі, як і раніше, зберігається, ніхто її не розривав. А щодо адміністративної… Тут уже на перший план, скоріше, виходить питання совісті.

Якщо предстоятель не виступає проти вбивств одними членами «єдиної» Церкви – інших, то про яку церковну єдність можна говорити? Чи не виглядає така риторика цинічною?

З яким почуттям батько, який втратив на війні єдиного сина, повинен поминати як «Великого господина» людину, яка підтримує цю війну? Напевно, є подвижники, здатні на це. Але чи є моральне право у Москви вимагати від українців такого поминання? І тим більше, чи можна говорити, що таким людям «бракує мужності або совісті»?

Патріарх продовжив свою думку висновком, що «припинення поминання є відчиненими дверима до сповзання в розкол». При цьому таїнства, які відбуваються в «непоминаючих» храмах, за його словами, «залишаються дієвими». Щоправда, з одним «але» – «поки Церква не винесла соборне судження про відпадання тих чи інших архієреїв та священнослужителів у розкол». Як можна оцінити такі слова? Адже розкол – це канонічний злочин і гріх. А гріх – він або є, або його немає. А що означає формулювання «поки Церква не винесла судження»? Можливо, ми помиляємося, але тут відчувається якась прихована загроза – мовляв, будете «погано» поводитися – покараємо.

Проте, Архієрейська нарада промовчала про необхідність «дотримуватися канонів» щодо поминання, у документах про це нічого немає.

***

Підсумки Архієрейської наради виявилися набагато менш значущими, ніж очікувалося, у тому числі й у взаєминах УПЦ та РПЦ. Водночас з'явилися нові нотки, які вказують на те, що дистанція між Церквами збільшується, і це точно не вина українців. Зрозуміло, що багато єпископів Руської Церкви потішають себе надією, що «розбір польотів» можна буде зробити після війни. Але війна може затягтися ще на роки. А нам уже зараз потрібен діалог щодо наболілих та найважливіших питань. Саме діалог, а не монолог у стилі «я начальник – ти дурень». Поки що такої дискусії не передбачається. Але це не означає, що її не буде.