Перереєстрація східних єпархій УПЦ: бажання спецслужб чи вірян?

14 липня 2023 року «глава ДНР» Д. Пушилін заявив, що ніби духовенство двох єпархій УПЦ – Донецької і Маріупольської та Горлівської і Слов'янської – виявило бажання перейти до РПЦ. Він написав, що «рішення» про «перехід» до РПЦ – «непростий, але правильний крок».

Того ж дня подібну заяву зробив і «глава ЛНР» Пасічник. Щоправда, на відміну від Пушиліна, Пасічник написав, що про «перехід» до РПЦ Луганської і Алчевської, Сєвєродонецької і Старобільської, а також Ровеньківської єпархій УПЦ просили жителі «республіки», а священники лише «підтримали бажання» місцевого населення.

Фактично миттєво ці єпархії були зареєстровані згідно з російським законодавством. Що ж насправді відбувається з церковним Сходом України і як уся ця ситуація має розумітися з точки зору віруючої людини?

Як усе відбувалося?

Звісно, ані «звернень духовенства», ані «звернень жителів» ми з вами не бачили, а отже маємо право сумніватися, що такі звернення взагалі мали місце. Ба більше, є факти, які свідчать про інші настрої частини духовенства в Донецькій і Луганській областях.

Наприклад, митрополит Донецький Іларіон неодноразово заявляв, що він залишається в канонічних межах УПЦ. Крім того, на сайті Донецької єпархії немає жодного слова про якісь «звернення» або «бажання» перейти до РПЦ. Але ж якщо таке серйозне рішення було прийнято, то офіційний сайт повинен проінформувати про це, чи не так?

Але ми не тільки не бачимо інформації про «перехід», але, навпаки, маємо факти, що заперечують слова Пушиліна.

Наприклад, на відео богослужінь митрополита Іларіона, розміщених на YouTube-каналі Донецької єпархії, редактори вирізають місця, в яких має звучати поминання Предстоятеля Церкви. Робиться це з тієї причини, що владика Іларіон продовжує поминати Блаженнішого Митрополита Онуфрія. Непрямим свідченням цього факту може слугувати літургія в день 65-річчя настоятеля кафедрального собору в Донецьку.

Так, на відео поминання вирізали, але ось на сайті зазначено, що цього дня (9 липня 2023 року!!!) протоієрею Петру Устименку «за заслуги перед Матір'ю Церквою та з нагоди 65-річчя було вручено високу церковну нагороду – орден Української Православної Церкви святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова I ступеня». Тобто за 5 днів до заяви Пушиліна священника нагороджують орденом УПЦ.

А ось ще один приклад. 5 липня на зборах благочинних Донецької єпархії було звершено заупокійну літію з нагоди дев'ятої річниці з дня смерті митрополита Володимира (Сабодана). Після панахиди митрополит Іларіон звернувся до священників зі словом, у якому наголосив, що покійний Предстоятель зробив УПЦ «сильною, могутньою, великою, канонічною і благодатною». Як то кажуть, все зрозуміло та очевидно.

Та й з іншими єпархіями немає підтверджень словам світської «влади». Вже після оголошення Пушиліна, 15 і 16 липня в Києві служили з Блаженнішим Онуфрієм два вікарії Горлівської єпархії – архієпископ Добропільський Спиридон і архієпископ Костянтинівський Паїсій. Наскільки це в'яжеться з оголошенням «влади ДНР»?

Є підстави стверджувати, що «перехід» єпархій Донбасу – це ініціатива не священноначалля, а світських «правителів республік». Причому такі ініціативи можуть супроводжуватися певним, скажімо так, тиском.

Наприклад, клірик УПЦ з Приморська Володимир Савійський розповідає, яким чином відбувався «перехід» Бердянської єпархії:

У якийсь момент вони (спецслужби РФ, – Ред.) стали говорити, що ми не маємо права поминати Митрополита Київського Онуфрія, що ми повинні поминати тільки Патріарха Московського Кирила... Вони стали просувати ідею про те, що Бердянська єпархія повинна перейти до РПЦ. У порушення всіх канонів, норм і правил їздили по благочиннях. Приїхали до Приморського району, зібрали священників і в присутності представників ФСБ зачитали лист, дуже ганебний, дуже мерзенний. У ньому йшлося, що люди раді тому, що прийшла російська армія.

протоієрей Володимир Савійський

І в цих словах нічого дивного немає – «керівництво» у «ДНР», «ЛНР» та нова «влада» Бердянської області так само, як і влада України, розглядають Церкву винятково як придаток держави, який можна використовувати для досягнення певних цілей. І влада владою, а яка ж позиція Церкви?

Чи залежать кордони Церкви від кордонів держави?

Церква – це Тіло Христове, містичний організм, який має Своїм Главою Самого Господа. Разом із цим цей містичний організм має адміністративну структуру, підпорядковується певним правилам і діє у світі. Так, Церква, в якомусь сенсі, засвоїла ті елементи, які були присутні в управлінській системі Римської імперії. Отож приблизно на початку четвертого століття Церква перейняла поділ на єпархії (суто світський елемент), з митрополичими центрами на чолі. Але чи можна говорити, що саме державний порядок визначає церковну структуру? Ні, звісно.

Кордони Церкви не залежать від кордонів держави. Церква може включати в орбіту своєї юрисдикції різні країни, державні утворення або національні спільноти. Саме на цьому принципі багато років будувалася аргументація РПЦ у дискусії з розкольниками з Київського патріархату.

Філарет стверджував, що «незалежна держава повинна мати державну Церкву». Представники Московського патріархату говорили, що це не так. Ось, наприклад, висловлювання голови Синодального відділу РПЦ із взаємодії зі ЗМІ Володимира Легойди: «Кордони держав, розташованих у межах канонічної території Руської Церкви, багаторазово змінювались, а церковна єдність завжди зберігалась». Про те саме говорив і патріарх Кирил: «Духовні зв'язки народів Русі не залежать від національної приналежності та кордонів».

Таких цитат можна знайти безліч. Факт залишається фактом:

розкольники говорили про те, що церковні кордони повинні слідувати за державними, а Московська патріархія цю тезу заперечувала. Причому заперечувала не тільки на словах, а й на ділі.

Наприклад, у 2014 році Росія анексувала Крим. З цього приводу Путін влаштував урочистий прийом у Кремлі, на якому були присутні всі релігійні лідери Росії, крім... патріарха Кирила. Крім того, за весь час анексії Криму глава РПЦ жодного разу не відвідав півострів. Навіть після 23 грудня 2014 року (коли ці єпархії були зареєстровані відповідно до законів РФ), ані Синод РПЦ, ані Архієрейський Собор, що проходив у 2017 році, питання про переведення їх до складу Руської Церкви не порушували. Погодьтеся, що ці факти дуже красномовно свідчать про позицію як РПЦ, так і її предстоятеля.

І ось 7 червня 2022 року Синод РПЦ перевів Кримські єпархії УПЦ у «підпорядкування Патріарху», а за рік, 16 травня 2023 року, те саме було зроблено з Бердянською єпархією.

Сьогодні, мабуть, така сама доля чекає й на єпархії Донецької та Луганської областей. Цікаво, що спочатку про їхнє бажання «перейти» розповіла «влада», а лише потім з'явився коментар представника патріархії.

Вікарій патріарха, заступник керуючого справами Московської патріархії єпископ Савва (Тутунов) заявив, що оскільки ці єпархії діють «на території Росії», то вони «повинні бути юридично оформлені, як це передбачає російське законодавство». Як розуміти ці слова? Просто як реверанс владі? Так би й було, якби не приклад Кримської митрополії та Бердянської єпархії. Наприклад, Сімферопольська і Кримська єпархія була зареєстрована в РФ ще 2014 року, але протягом усіх цих років залишалась у складі УПЦ. І лише 2023 року інтереси держави збіглися з інтересами РПЦ.

Винен Собор у Феофанії?

Прихильники Московського патріархату скажуть, що в рішеннях про «прийняття» кількох єпархій до складу РПЦ «винен» Собор у Феофанії. Мовляв, «єпархієпад» почався після травня 2023 року. Насправді ж ті, хто дотримується такого погляду, впадають у відому логічну помилку – «post hoc ergo propter hoc» («після цього – означає з причини цього»). Якщо якась подія відбулася після іншої, це не означає, що вона була нею спричинена. Якщо після Собору у Феофанії єпархії УПЦ почали «переводити» до складу РПЦ, це не означає, що саме Собор винен у цьому.

Наприклад, той самий єпископ Савва (Тутунов), пояснюючи рішення Синоду РПЦ про пряме підпорядкування українських єпархій Московському патріархові, жодним словом не згадав про Собор у Феофанії. Він заявив, що спілкування на непідконтрольних Україні територіях «із церковним Києвом очевидно ускладнене, тому з усіх питань, які раніше вони ставили Блаженнішому Митрополиту Київському, вони звертаються до Патріарха». Зрозуміло, що цей аргумент, насправді, неспроможний. З урахуванням розвитку сучасних технологій «ускладнене» спілкування єпископа та Блаженнішого Митрополита може бути тільки у разі ізоляції або одного, або другого. Тож причина інша.

Частково її відкриває патріарший екзарх в Африці митрополит Леонід (Горбачов), який заявив, що «у міру визволення території України від нацистського режиму, потрібно приймати відповідні єпархії, розглянути питання про доцільність їхнього поділу або, навпаки, об'єднання і прямого підпорядкування патріарху Московському і всієї Русі». Іншими словами, «переведення» українських єпархій до складу РПЦ, по-перше, безпосередньо залежить від результатів «СВО», а по-друге, диктується політичними причинами («визволення території України від нацистського режиму»).

Тут треба зауважити, що якщо рік тому Володимир Легойда говорив про те, що РПЦ, «не будучи суб'єктом міжнародного права, не має повноважень для визнання або невизнання держав, бо такі повноваження мають лише інші держави та міжнародні організації», то слова митрополита Леоніда свідчать про «політичний крен» певних сил усередині РПЦ.

Виходить, що кордони УПЦ будуть залежати не від канонів Церкви, а від військових успіхів або неуспіхів. Чим же тоді ця аргументація відрізняється від аргументації «патріарха» Філарета?

***

Наразі між УПЦ і РПЦ ніяких адміністративних відносин немає. Є відносини євхаристичні. Але це не означає, що ми не можемо або не повинні спілкуватися, обговорювати проблеми чи ставити запитання. Маємо і мусимо. І дуже прикро, що замість того, щоб говорити в церковному полі, намагатися будувати діалог і чути одне одного, ми переводимо все у площину «з'ясування стосунків».

Причому з боку деяких представників Московського патріархату дуже часто доводиться чути і образи, і погрози. Уся їхня риторика будується на аргументації в стилі «я начальник, ти – дурень», і замість богослов'я спирається на міць танків і ракет. І хочеться вірити, що це лише тимчасові емоції, викликані ворожнечею держав. Що мине війна, і знову інтереси Церкви візьмуть гору над інтересами політики.