Відповідь російським критикам УПЦ

Парадоксально, але на тлі свавілля, яке творять із храмами та громадами УПЦ влада та «християни» ПЦУ, останнім часом у бік Церкви посилилася агресивна риторика з боку деяких радикальних єпископів та священнослужителів РПЦ, а також російських журналістів.

Усі їхні аргументи зводяться до однієї думки – у разі перемоги РФ у війні ніякої УПЦ не повинно бути. Наприклад, священник-блогер Святослав Шевченко пише на своєму телеграм-каналі, що «до кінця СВО УПЦ може зникнути як суб'єкт, оскільки не пройшла тест на самостійність».

Більш розгорнуто на цю тему міркує екзарх Африки митрополит Леонід. В інтерв'ю російському ресурсу «Україна.ру» він заявив, що керівництво УПЦ – боягузи та сепаратисти, які «вийшли з-під крила Москви, коли випала така можливість». На думку архієрея, у міру завоювання України РПЦ має відбирати в УПЦ її єпархії та передавати у підпорядкування Москві. Іншого рішення він «не бачить». Ієрарх переконаний, що «ніякої Феофанії бути і близько не повинно».

В інтерв'ю каналу «День ТБ» митрополит Леонід заявляє, що керівники УПЦ здійснили «зраду Церкви-Матері», і, відповідно, будуть «викриті й покарані».

Однак екзарх Африки розмірковує більше про адміністративні аспекти «взаємин» із УПЦ. А є священники, які підводять під ці аспекти цілу «богословську» ідеологічну платформу, де звинувачують священноначальство УПЦ чи не у зреченні Христа. І оскільки подібні тези просуваються на досить високому рівні, пропонуємо їх розібрати докладніше.

3 липня 2023 р. на ютуб-каналі «GOLOS EU» вийшло інтерв'ю зі співробітником екзархату РПЦ в Африці, членом Синодальної біблійно-богословської комісії протоієреєм Андрієм Новіковим, повністю присвячене ситуації навколо УПЦ. Пропонуємо розібрати основні тези о. Андрія і простежити, наскільки змістовні його аргументи. Але для початку озвучимо кілька незаперечних фактів:

• Росія 24 лютого 2022 р. розпочала проти України та її народу війну, під час якої захопила цілу низку її територій;
• РПЦ в особі священноначалля підтримала цю війну та закликала вірян у ній брати участь;
• жоден святий отець Церкви не виправдовує агресивної війни. Позитивні висловлювання святих отців про ратний подвиг стосуються лише тих, хто захищається.

Запитання, наскільки при цьому сама РПЦ зберегла вірність Євангелію і Священному Переказу Церкви, надамо на міркування кожного з читачів. Наразі основні тези о. Андрія.

Собор УПЦ 27.05.2022 р. у Феофанії не висловлював волю УПЦ?

О. Андрій стверджує: «Деяким архієреям, які були не згодні, зі звільнених територій (мається на увазі українських територій, захоплених РФ, – Ред.), просто відмовили в участі в цьому Соборі. Хтось сам відмовився. Голоси тих, хто був проти, були придушені. Таким вольовим зусиллям керівництва Української Православної Церкви було продавлено рішення».

На жаль, о. Андрій збрехав, хоч, можливо, й не навмисне. Ця брехня в дії вже більше року, від самого Собору в Феофанії. Вона вже багато разів викрита, проте продовжує повторюватися тими, кому вона зручна та приємна. Як проходив Собор насправді, можна дізнатися у статті «Від першої особи: правда та брехня про Собор УПЦ». Тут же обмежимося коротким твердженням автора статті, який брав участь у Соборі: «До мікрофону підходили всі охочі з-поміж тих, хто зібрався в храмі. Говорили без регламенту, говорили все, що думали, та про все, що болить». Додамо, що ті, хто не зміг прибути до Феофанії особисто, брали участь у відеозв'язку. Жодній людині не було відмовлено в участі у Соборі.

Є ще одне свідчення того, що Собор у Феофанії справді висловлював думку УПЦ, і що його рішення виявилися правильними. Це рецепція цих рішень повнотою УПЦ. Наша Церква ухвалила ці рішення і живе відповідно до них. Навіть єпархії на окупованих територіях. Адже Собор у Феофанії надав право самостійно вирішувати питання своєї життєдіяльності.

Зв'язок із Христом може бути лише через РПЦ?

О. Андрій каже: «Згідно з Грамотою Патріарха Олексія Другого 1990 року, через РПЦ Українська Православна Церква здійснює свій зв'язок із Вселенським православ'ям, а отже – з Главою Церкви, Господом нашим Іісусом Христом». Священник стверджує, що лише через РПЦ (згідно з грамотою) в УПЦ можуть мати зв'язок із Христом, що, відійшовши від РПЦ, УПЦ виступила «проти правди Божої, проти істини Божої, а значить – проти самого Бога».

Тут доречно навести коментар автора тексту Грамоти, ігумена Інокентія (Павлова), сказані ним незадовго до смерті у 2020 році: «Я пам'ятаю, Кирил (нинішній патріарх РПЦ, – Ред.) мене викликає та каже: "Ось, пиши Томос про незалежність та самостійність Української Церкви". Я говорю: "Владико, а чому, якщо є такий історичний запит, не дати їй автокефалію? − Ні, ні, цих слів не повинно бути, тільки "незалежність" і "самостійність" у внутрішньому управлінні". А отже, з Вселенською Православною Церквою вона перебуває у єдності через Руську Церкву. Ну я подумав, що такого не буває, такого в історії не було. А тут цими словесами грали. Я зрозумів так: знаєте, була така гра ще до революції "так і ні не казати". Так і тут - "так і ні не говорити"».

Ніде в канонах не написано, що одна Церква може бути пов'язана зі Вселенською Христовою Церквою через іншу. Початкове розуміння Помісної Церкви є християнською громадою, яка містить догмати віри і норми моралі, очолювана єпископом, який має благодать хіротонії від апостолів. Ось цитата з Послання священномученика Ігнатія Богоносця смирнянам: «Без єпископа ніхто не роби нічого, що стосується Церкви. Тільки та Євхаристія повинна вважатися істинною, яка єпископом чи тим, кому він сам надасть це. Де буде єпископ, там має бути і народ, так само, як де Іісус Христос, там і кафолицька Церква».

Ну а якщо згадати слова автора Грамоти, що формулювання про зв'язок УПЦ з Православ'ям через РПЦ – це просто вказівка ​​нинішнього патріарха, що, за словами ігумена Інокентія, «такого не буває, такого в історії не було», все стає на свої місця.

«УПЦ перебуває у тяжкому духовному стані»

Із вуст о. Андрія на адресу УПЦ прозвучало дуже багато закидів щодо політичної кон'юнктури. Те, що УПЦ оголосила про свою повну незалежність від РПЦ, о. Андрій розцінює мало не як зраду християнства. Зокрема, він каже, що «УПЦ перебуває у найважчому духовному стані», що УПЦ має «повернутися до нормального сповідання православної віри», адже «тоді завтра можна сказати, що і Христа можна зректися».

Однак, чого відреклася УПЦ? Вона не порушила жодного догмату та жодного церковного правила. Повторимо, не існує загальнообов'язкових канонів, які регламентували б різні церковно-адміністративні статуси, автокефалію, автономію, самоврядну Церкву і так далі. Все це регулюється по відношенню до конкретного випадку і в конкретній історичній ситуації і може змінюватися в рамках загальнообов'язкових канонів. І точно не має жодного відношення до «нормального сповідання православної віри».

Відповідаючи на запитання журналіста, чому з такою легкістю УПЦ відокремилася від РПЦ, о. Андрій сказав: «Відбулося духовне падіння. В УПЦ втратили розуміння того, що таке Церква, що ми – не політична партія, яка підлаштовується під поточне становище, а також, що вся історія Церкви – це історія протистояння духу мирському, духу віку цього».

Але чи всі ці слова не про нинішню РПЦ? Хіба під час цієї жорстокої війни, жертвами якої стали десятки тисяч людей, РПЦ не довела свою вірність російській державі, а не Богові з Його заповідями «не вбивай», «не вкради»? Хіба підтримка священноначаллям РПЦ цієї війни не є тим самим «духовним падінням», про яке говорить о. Андрій?

Правда Божа полягає не в дотриманні правил адміністративного підпорядкування, а у виконанні заповідей Христових, Його слова, Його вчення.

Чи дотримуються їх у РПЦ, підтримуючи свою владу у вбивствах та захопленнях чужого? Запитання риторичне.

Про духовне падіння УПЦ можна було б говорити лише у випадку, якби вона прогнулась під можновладців і пішла б на об'єднання з ПЦУ. Але УПЦ зазнає справжніх гонінь: кримінальні переслідування своїх ієрархів, силові захоплення храмів, насильство над вірянами, шельмування у ЗМІ та інше. І все це заради стояння у справжній православній вірі. Адже як було б зручно ще 2018 року погодитися на умови влади, визнати верховенство Константинопольського патріарха, заплющити очі на відсутність канонічних хіротоній у «архієреїв» ПЦУ та поглинути їх (адже чисельно УПЦ набагато більша, ніж ПЦУ). Але УПЦ вважає за краще йти шляхом сповідництва, а не шляхом угод зі своєю совістю.

Нинішня ситуація та радянські гоніння

О. Андрій спробував порівняти нинішню ситуацію в Україні з 1920-ми роками, мовляв, тоді було важче, а Патріарха поминали.

«Згадаймо ситуацію з більшовиками, з гоніннями 1920-х років. Страшно було поминати Патріарха. Тихоновців, тих, хто був у канонічній Церкві, хто поминав Патріарха Тихона, за один факт поминання цього імені вбивали, кидали в табори, у найтяжчі заслання, руйнували храми або передавали їх розкольникам. Це були гоніння гірші за те, що відбувається зараз в Україні. Але люди йшли і дорожили, як святинею, йшли в такі храми. І поминання Патріарха було найважливішим маркером належності до істинної Церкви», – сказав о. Андрій.

Чи доречне таке порівняння? Згадаймо, хіба Патріарх Тихон благословляв вірян іти в чужу країну і вбивати своїх братів? Хіба Патріарх Тихон обіцяв за це прощення гріхів? Хіба він ішов на угоду з владою?

Ні, святитель стояв на стороні жертв, а не агресорів, на стороні гнаних, а не гонителів, і це, в тому числі, спричиняло його високий авторитет у вірян. Справді, поминання Патріарха Тихона можна було розглядати як маркер належності до істинної Церкви, але поминання патріарха Кирила – це маркер чого? Належності до РПЦ, яка сьогодні очевидно і неприховано стоїть на боці агресорів, які вже вбили тисячі вірян УПЦ, які зруйнували сотні їхніх храмів? Яка сьогодні між вірністю Христу та вірністю російській державі обирає другу? Все це гіркі, неприємні запитання, але вони показують, наскільки доречним є порівняння о. Андрія з ситуацією столітньої давності.

Миро, патріарх та державний синод

О. Андрій виступає проти відновлення мироваріння в Україні та каже, що коли його варили в Києві до революції, тоді це було «з благословення Святішого державного синоду» і тому все було законно та правильно. А якщо варити миро без благословення з Москви, це буде ознакою розколу.

Але, по-перше, слід пам'ятати, у чому полягає сама суть мироваріння. Як відомо, спочатку при Хрещенні благодать Святого Духа передавалася новим членам Церкви через покладання рук апостолів, а потім єпископів. І тільки згодом, як заміна покладання рук єпископа на новохрещуваного, стало використовуватися миро, яке готується і освячується особливим чином собором єпископів, як правило, на чолі з головним єпископом. Тобто, в принципі, кожен єпископ через свою єпископську хіротонію має можливість передавати благодать Святого Духа, хоча сьогодні навіть єпископи вважають за краще використовувати миро. Отже в тому, що українські єпископи зварили та освятили миро у Києві, немає нічого протизаконного чи неканонічного.

По-друге, досить примітно, що о. Андрій практично протягом усього інтерв'ю транслює про сакральність постаті патріарха, вірність якій і означає вірність Церкви. Але коли він говорить про мироваріння у Києві до Революції 1917 р., він згадує Святіший державний синод, який заміняв у РПЦ Патріарха цілих двісті років. Ось чого вже точно не знає канонічне право Церкви, так це подібного закладу, а тим більше його сакралізації.

Причому в РПЦ протягом 200 років не було не лише патріарха, але не збиралися й собори, чим порушувався принцип соборності. Члени Святішого Синоду призначалися імператором, а керував ними світський чиновник, оберпрокурор, також призначений царем. Історично серед цих урядовців були й масони, й невіруючі, й вільнодумці.

Невже миро, зварене фактично за «благословенням» оберпрокурора – «правильне», а миро, зварене Предстоятелем та єпископами УПЦ, – ні?

Про таїнства «в осуд»

О. Андрій Новіков стверджує, що духовенство й миряни УПЦ, які беруть участь у богослужіннях (без згадування патріарха РПЦ), «приймають усі обряди на засудження, оскільки вони знають, що, здійснюючи богослужіння без поминання патріарха, вони роблять тяжкий гріх. Гріх, для якого, згідно з канонами, належить важке церковне покарання».

По-перше, тут доречно згадати той самий «синодальний період» у РПЦ, коли Церквою керував світський оберпрокурор, а не патріарх. Там не було таїнств «в засудження»?

По-друге, наведемо публікацію знаменитого о. Андрія Ткачова одразу після Собору: «Тим, хто турбується про можливий розкол із УПЦ. Будь ласка, понизьте градус. Якщо священники не поминають Патріарха, то строго-канонічно кажучи, нічого не сталося. Еклезіологія говорить і вчить, що священник, який живе умовно в Миргороді, для перебування в союзі з церковною повнотою, має поминати єпископа Полтавського. І все. А цей самий Полтавський єпископ, для єдності з церковною повнотою, повинен підносити ім'я головного ієрарха своєї країни, тобто нині це Онуфрій. І все. А Онуфрій повинен поминати або лише Московського Патріарха, або всіх Патріархів, неодмінно включаючи Московського (залежно від статусу Церкви в Україні)».  

І жодного слова про «таїнства в осуд».

Закордонні парафії та кордони УПЦ

О. Андрій звинувачує УПЦ у створенні своїх парафій за кордоном для опікування українськими православними, які були змушені виїхати з країни, рятуючись від війни. Він бачить у цьому ще одну ознаку «розкольницької» діяльності УПЦ. «Тільки Помісна Церква може мати парафії за межами своїх канонічних кордонів», – каже він.

Але вкотре повторюємо: немає канонів, у яких було б сформульовано права автономій, автокефалій чи інших церковних статусів. Є лише заборона висвячувати кліриків та вести церковну діяльність на чужих канонічних територіях. УПЦ цю заборону анітрохи не порушує. Ми створюємо свої парафії лише в тих країнах, де немає історичного Православ'я, наприклад, Німеччини, Великобританії, Бельгії і так далі. У цих країнах багато церков мають свою діаспору. То чому ж УПЦ не може цього робити?

Звісно, ​​о. Андрій хоче, щоб українці, які тікали від жахів війни, окормлялися б у парафіях РПЦ, яка благословила цю війну, молилися б там за російську владу та військо, які принесли стільки зла на їхню землю. Але невже в РПЦ не розуміють, що це неможливо?

Не обійшлось і без цікавого казусу. Коментуючи відкриття парафій за кордоном, о. Андрій заявив, що згідно з документами РПЦ, «межі УПЦ обмежуються територією держави Україна». Але якщо це так, то на яких підставах в РПЦ забирають єпархії УПЦ: Кримську та Бердянську? Адже всі ці документи приймалися в той час, коли Україна володіла всіма своїми територіями, що належать їй із міжнародного права, у межах 1991 року.

Катехонічна державність

«Я багато говорю, наскільки важлива роль катехонічної державності. Якби вона не захистила Церкву, то на величезній території, де зараз є Православ'я, ніякого Православ'я не було б. Тому що ця катехонічна державність теж від Бога виходить, як виходить Церква», – каже Новіков.

О. Андрій не називає Росію, але з контексту зрозуміло, що саме про неї йдеться. Адже в РФ сьогодні позиціонують себе спадкоємцями СРСР. І тут просте запитання: а яка держава в історії християнства стала найзапеклішим і найжорстокішим гонителем Церкви? Яка держава послідовно знищувала Церкву протягом 70 років? Розстріляла десятки тисяч священників та сотні тисяч вірян? Підірвала тисячі храмів?

Говорити, що завдяки цій «катехонічній державності» існує Православ'я − щонайменше нерозумно. А за великим рахунком, це межує з блюзнірством, адже Церква таким чином ставиться в залежність не від Бога, а від держави.

Все, що відбувається у світі, відбувається за промислом Божим, який одному благоволить відбутися, а іншому попускає статися. Церква живе та рухається силою Божою, а не силою держави. Церква не залежить ні від державного устрою, ні від економічної моделі, ні від політичного режиму. Церква залежить від Бога. Вона може жити і множитись навіть за умов ворожнечі до себе з боку держави, як відбувалося протягом перших трьохсот років історії Церкви. Тодішня держава знищувала християн, проте кількість християнських громад множилася. Насінням християнства, яке приносило плід сторицею, була кров християнських мучеників, а зовсім не державна опіка Церкви.

Висновок у о. Андрія той самий, що й у інших «радикалів» РПЦ, – УПЦ має бути покарана: «Все керівництво УПЦ, архієреї, перебувають у стані підсудності, оскільки вони вчиняють підсудні канонічні злочини, за які їм належить важке церковне покарання».

Чи «гідна» УПЦ покарання, і чи мають московські «судді» на нього моральне та канонічне право − вирішувати читачеві.

Замість післямови

І це інтерв'ю, і багато інших висловлювань сучасного російського духовенства, на превеликий жаль, свідчить, що багато хто в РПЦ живе в парадигмі так званого «синодального благочестя», де Церква мислиться адміністративною структурою зі своєю владною вертикаллю, на службі у держави. Ось як описує цей тип благочестя черниця Марія (Скобцова) у своїй книзі «Типи релігійного життя»:

«З часу Петра Великого наша Руська Православна Церква стала атрибутом російської великодержавної державності, стала відомством серед інших відомств, потрапила до системи державних установ і ввібрала в себе ідеї, навички та смаки влади. Держава надавала їй заступництво, карала за церковні злочини і вимагала прокльонів за злочини державні. Держава призначала церковних ієрархів, стежила за їхньою діяльністю з допомогою оберпрокурора, давала Церкві адміністративні завдання, впроваджувала у ній свої політичні сподівання та ідеали. <…> Система виробляла особливу релігійну психологію, особливий релігійний тип людей, особливий вид моральних підвалин, особливе мистецтво, побут. З покоління в покоління люди привчалися до думки, що Церква є необхідним, обов'язковим, але лише атрибутом держави».

Слова о. Андрія про «катехонічну державність» ще раз доводять, що РПЦ міцно пов'язала себе з російською державою. Добре це чи погано, вирішувати російським священникам, це їхній вибір. 

Але цілком очевидно, що УПЦ за жодних обставин не бажає бути причетною до російської держави. І, можливо, саме цей мотив є головним у рішеннях Собору в Феофанії щодо розриву з РПЦ, а зовсім не «боягузтво», «загравання перед українською владою» та «зрада», як часто транслюються у російських медіа.

Не бажає УПЦ бути атрибутом й української державності.

А це означає, що УПЦ має повернутися до тих євангельських ідеалів, до того розуміння Церкви, яке було закладено в ній спочатку Господом Іісусом Христом. УПЦ і намагається це робити, а всі нападки на неї, як із боку української влади, так і з боку російського духовенства, вкотре наголошують на істинності слів апостола Павла: «Та й усі, хто бажає жити благочестиво у Христі Іісусі, будуть гнані» (2 Тим. 3:12).