Чому Албанська Церква не хоче визнавати ПЦУ

На пошту СПЖ надійшов лист із Секретаріату Священного Синоду Албанської Церкви, в якому досить докладно прокоментовано роботу Генерального секретаря Синоду Константинопольської Церкви архімандрита Григорія Франгакіса «Про лікування церковного питання в Україні Матір'ю Церквою Константинополя (питання про висвячення)». Албанська Церква навела переконливі аргументи проти основних тез Франгакіса, дійшовши висновку, що вони не відповідають дійсності. Ми пропонуємо ще раз звернути увагу на позицію Церкви Албанії та нагадати головні висновки, до яких прийшов Її Священний Синод.

Історичний екскурс

Питання відсутності хіротоній членів ПЦУ виникло практично відразу після отримання ними Томоса про автокефалію у 2019 році. Одразу кілька Помісних Церков заявили, що не тільки Епіфаній Думенко, а й увесь його «єпископат» не може претендувати на канонічність. Головна причина – що Філарет Денисенко не міг звершувати хіротонії, будучи під анафемою. Адже саме «рукоположені» їм «єпископи» і складають майже весь список «архієреїв» у ПЦУ. «Священнодійства», звершені людиною, яка знаходиться поза церковною огорожею, не можуть визнаватись дійсними. Це настільки очевидний факт, що навіть сам Денисенко говорив – якщо він перебував під анафемою, то ні Думенко, ні будь-хто з ПЦУ не є єпископом.

Ще перед отриманням Томоса багатьом здавалося, що проблема визнання розкольницького «єпископату» України, яка стояла перед Фанаром, була практично нерозв'язною. Єдиний шлях, який Церква пропонує у подібній ситуації, – це шлях покаяння. Однак ні Філарет, ні його чада з-поміж «духовенства» УПЦ КП каятися не хотіли. Адже покаявшись, вони визнали б, що весь цей час Руська Церква, яка наклала анафему на Філарета, і всі інші Помісні Церкви, які визнавали її законність, мали рацію. Тому під час тривалих переговорів Фанар та українські розкольники шукали таку «формулу», яка дозволила б прийняти УПЦ КП та УАПЦ у канонічне спілкування з Церквою, оминаючи процес покаяння. У результаті схема, вигадана на Фанарі, як ми пам'ятаємо, не мала нічого спільного з канонами Церкви:

1. Філарет звертався з апеляцією до патріарха Варфоломія з проханням переглянути рішення РПЦ про його анафему;
2. Фанар, незважаючи на те, що до цього часу визнавав дійсність анафеми, її анулює;
3. фанаріоти визнають весь «рукоположений» Філаретом «єпископат» – заднім числом.

Що цікаво: окрім абсолютно антиканонічного рішення про зняття анафеми з Філарета, фанаріоти визнали «в сущому сані» Макарія Малетича, який до відходу в розкол у 1989 році був простим священником РПЦ. На цей факт вирішили просто заплющити очі, оскільки він не вписувався взагалі в жодні рамки.

Однак такі рішення Фанара викликали, м'яко кажучи, подив серед Помісних Церков. Вони почали ставити запитання та вимагати від Константинопольського патріархату чітких відповідей. У зв'язку з цим перед фанаріотськими богословами було поставлено завдання якимось чином підвести під «пцушні» рішення виправдувальну базу. Однією з таких спроб і є магістерська дисертація Генсекретаря Синоду Фанара архімандрита Григорія Франгакіса «Про лікування церковного питання в Україні Матір'ю Церквою Константинополя (питання про висвячення)». У ній виправдовується рішення Фанара про прийняття українських розкольників у спілкування із Церквою без покаяння.

Тут варто нагадати, що саме на працю Франгакіса посилався митрополит Тамасосський Ісайя (Кіпрська Церква), коли він несподівано змінив свою непримиренну позицію щодо Думенка та ПЦУ. Таким чином, робота Франгакіса виглядає як основний аргумент проти тих, хто не згоден визнавати «хіротонію» ПЦУ. А отже, вона має бути максимально правдивою, обґрунтованою та переконливою. Однак, насправді це не так.

Розколи в Албанії та Україні: покаяння та «визнання»

В дисертації Франгакіса багато уваги приділяється наданню автокефалії Албанській Церкві в 1937 році. Але, як пишуть албанські синодали, «згадані відомості є неточними і опосередковано вводять в оману».

Зокрема, Франгакіс порівнює долю Філарета з албанським єпископом Віссаріоном. Справді, їхній життєвий шлях у чомусь подібний: обидва – розкольники, обидва проголосили автокефалію, обох прийняв Фанар, і обидва виявилися непотрібними. Один – Синоду Албанської Церкви, інший – «синоду» ПЦУ. Але є й суттєва різниця.

Єпископ Віссаріон, висвячений у 1925 році, який в 1929 р. проголосив себе предстоятелем Албанської Церкви, не просив «визнання» у Фанара, а вибачився, тобто покаявся. Саме цим шляхом не захотів йти Філарет.

При цьому Священний Синод Албанії чітко вказує на те, що «хіротонії», звершені розкольником Віссаріоном, не визнавалися Константинопольським патріархатом. Зокрема, 12 лютого 1929 року Віссаріон «висвятив» «єпископа» Агафангела, а вже 25 лютого Фанар у Пастирському посланні албанській пастві оголосив про недійсність «хіротонії» Агафангела.

«Отже, Агафангел не отримав висвячення від відстороненого, відлученого та анафематизованого єпископа, як це було у випадку з Епифанієм, і він не став предстоятелем автокефальної Церкви», – роблять висновки в Синоді Албанської Православної Церкви.

Поза Церквою – немає Таїнств

Коментуючи «хіротонії» відлученого від Церкви Філарета, албанські синодали підкреслюють, що поза Церквою єпископ «позбавлений всієї священної благодаті, і його священнодійства є недійсними та неприпустимими». Тези Фанара, що анафематований єпископ зберігає у собі можливості священнодійства, в Албанській Церкві порівняли з теорією, прийнятою в Римо-католицькій церкві.

Йдеться про те, що для РКЦ Таїнство священства є таким самим «незмивним», як і Таїнство хрещення. Ось як пояснював це католицький кардинал і глава УГКЦ Любомир Гузар: «Таїнства хрещення, миропомазання і священства –отримані один раз – не можна ніколи втратити: вони можуть бути нелегальними (за наявності справжньої провини, що призвела до церковної заборони певного священнослужителя), однак – дійсними».

Але, як слушно зазначають у Синоді Албанської Церкви, «теорія про сталість священства, прийнята в католицькому світі, не є аргументом для (визнання) передачі благодаті та законності апостольської спадкоємності». Як приклад, синодали наводять електричний пристрій, який «не передає енергію, коли відключений від джерела струму». Вони особливо підкреслюють: «Те, що ніколи не сталося, не може стати звершеним, дійсним і законним шляхом простого адміністративного рішення… І саме тут лежить занепокоєння законністю висвячення Епіфанія Філаретом».

Іншими словами, у момент «хіротонії» Думенка Філарет був поза Церквою, був відлучений і анафематствований, а отже, і «хіротонії» ніякої не було. Як можна визнати те, що ніколи не відбувалося?

Одна хвороба – одне лікування?

Синод Албанської Церкви також заперечує тезу Франгакіса, згідно з якою, якщо розкол – це хвороба, то й лікувати її треба завжди однаково. Оскільки розколи, як і хвороби, виникають «через різні чинники та обставини», тому, на думку албанських синодалів, «подібно до різних хвороб, таких як туберкульоз, малярія, рак та ін.», кожен окремий випадок і розколу, і хвороби «вимагає різного підходу до лікування».

Цей аргумент здається настільки очевидним, що його нерозуміння викликає, м'яко кажучи, подив. Особливо ж це здивування посилюється, коли фанаріоти як обґрунтування своєї позиції (всі розколи треба лікувати однаково) наводять книгу єпископа Смирнського Василія, присвячену виліковуванню мелітіанського розколу «Про законність висвячення духовенства єпископом, позбавленим сану або схизматиком».

Безпосереднім приводом для написання цього твору став розрив відносин між Константинопольською та Болгарською Церквами, що стався у 1872 році. Тоді як приклад для примирення було обрано вилікування так званого мелітіанського розколу. Суть його зводиться до того, що єпископ Мелітій висвячував священників на чужій канонічній території, за що був відлучений від Церкви. Пізніше єпископ Олександр Олександрійський прийняв Мелітія у спілкування. Однак, що дуже важливо, Мелітій при цьому подав єпископу Олександру список усіх священних осіб, які, за його словами, були в Єгипті: єпископів, пресвітерів і дияконів. На думку святителя Афанасія Великого, «це було зроблено для того, щоб, коли Мелітій, отримавши свободу в Церкві, не став називати багатьох і кожен день, кого захоче, хибно видавати за тих, хто має священний сан».

Але чи вчинив Фанар з українськими розкольниками так само, як Олександрійський єпископ вчинив із мелітіанами? Священний Синод Албанської Церкви вважає, що ні, оскільки вилікування мелітіанського розколу та приєднання до Церкви недійсно висвячених Мелітієм священників включало такі етапи:

а) покаяння;

б) особливий обряд, що передбачав покладання рук канонічним єпископом і молитвою, відповідно до висловлювання свт. Афанасія Великого: «Приймати в спілкування тих, хто був поставлений Мелітієм, і затверджувати таємниче висвячення» (тобто простим покладанням рук з молитвою, зі збереженням колишніх священницьких чинів);

в) примирення між сторонами конфлікту, як це вирішив Вселенський Собор.

Саме з цієї причини Церква Албанії запропонувала Фанару застосувати до вилікування українського розколу ту саму процедуру, яка призвела до вирішення проблеми з мелітіанським розколом. Тобто канонічне спілкування з «ієрархами» ПЦУ може мати місце лише у разі покаяння останніх, а також у разі особливого чину з покладанням рук, через здійснення якого Церква може вважати їх «хіротонії» дійсними.

Природно, що обидві ці умови передбачають третю – примирення з віруючими УПЦ, що може мати місце лише у разі припинення насильства щодо них (саме ця вимога стоїть першою у тих пунктах, які Собор УПЦ прописав для початку діалогу з ПЦУ).

Є в тексті Синоду Албанської Церкви й інші тези, які можна було б розглянути окремо. Наприклад, про відмінність у текстах Томосів, отриманих албанцями у 1937 році та ПЦУ у 2019 році. Але, як слушно зазначають синодали, головною відмінністю є той факт, що після отримання Томосу в Албанській Церкві настав мир, чого не сталося з Церквою в Україні.

Господь сказав, що дерево пізнається за його плодами. Плоди Томоса ПЦУ ми сьогодні з вами бачимо у всій «красі» – побиті люди, спалені та захоплені храми, вигнані громади. Справді, всі аргументи фанаріотів розбиваються цією останньою «вбивчою» тезою Синоду Албанської Церкви – в Україні немає миру. Отже, і Томос не виправдав свого призначення.

То навіщо він потрібний?