Чи була УПЦ проросійською? Погляд зі сторони

Я білорус. Нині живу та працюю у Литві. Я не є членом Української Православної Церкви. А у Вільнюсі відвідую громаду, яка шукає зближення із Константинопольським патріархатом. Віленсько-Литовська єпархія РПЦ вважає її розкольницькою. В мене немає мотивів навмисно ставати на чийсь бік. Мої конфесійні та релігійні погляди не постраждають ані від критичного погляду на Українську Православну Церкву, ані від критичного ставлення до її опонентів (Православної Церкви України та інших).

У відповідь на цю публікацію мені можуть справедливо помітити: Це не твоя справа! Все правильно: це не моя справа. Але саме цим і цінний, гадаю, погляд з боку – людини, яка не занурена у кипіння внутрішньоукраїнської релігійної полеміки, яка не корумпована жодною з її сторін.

***

У масовій свідомості поширена думка, що до повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року Українська Православна Церква у конфлікті на Південному Сході України підтримувала бік Росії та ЛДНР, і лише війна змусила її зайняти проукраїнську патріотичну позицію. Зазвичай такий погляд критики УПЦ підтримується прикладами із висловлювань та дій окремих пастирів та ієрархів УПЦ. Однак слід розуміти, що не всяка дія або думка священника чи архієрея висловлює офіційну позицію Церкви.

Щоб з'ясувати справжнє офіційне ставлення УПЦ до конфлікту на Південному Сході країни, варто згадати інтерв'ю особи, уповноваженої висловлювати офіційну позицію Церкви як громадського інституту – голови Відділу зовнішніх церковних зв'язків (ВЗЦЗ) УПЦ митрополита Луганського і Алчевського Митрофана (нині спочилого), яке він дав виданню «Аргументи і факти» у квітні 2017 року. Повний текст наводить сайт Української Церкви. Що ще раз підтверджує: висловлене владикою було авторизовано церковним керівництвом.

Уривок, що цікавить нас, виглядає так:

«– Багато конфесій, зокрема УПЦ КП та УГКЦ, постійно заявляють, що вони з народом. Вашу Церкву звинувачують, що ви нібито проти українського народу та симпатизуєте Росії. Як ви прокоментуєте такі твердження?

– Вони не з народом, а з частиною українського народу. Здебільшого із західною частиною українського народу. На Сході та півдні України їх приходів або немає, або їхня присутність там мінімальна. Тоді як УПЦ – справді з народом України. Адже ніхто в нашій країні не заперечуватиме того факту, що населення Криму та Донбасу – це частина народу України. Народ поділений війною та пропагандою, і це відбивається на житті Церкви.

Сьогодні наша Церква живе та діє у трьох суспільно-політичних контекстах: у контексті української держави, у контексті Криму та в контексті Донбасу, який палає у полум'ї війни. Немає більше в Україні жодної конфесії, яка б повноцінно була присутня в цих трьох реальностях. І саме цим пояснюється наша позиція щодо основних питань суспільно-політичного буття України.

Нашу Церкву намагаються інструменталізувати, іншими словами – зробити інструментом у політичній або ідеологічній боротьбі, використовувати у своїх цілях, причому такі спроби мають місце з різних боків. Однак справа Церкви – служити Богу і людям, незалежно від того, де вони проживають і яких політичних поглядів дотримуються. Політики та зовнішні для Церкви люди не розуміють істинної природи Церкви, а тому намагаються накласти на Церкву власні лекала.

– Ви керуєте Луганською єпархією, яка знаходиться в одному із найскладніших сьогодні регіонів України. Які настрої людей?

– Перше і головне, що хочу сказати, полягає в тому, що люди, які мешкають на непідконтрольній Україні території, не є ворогами України, як тут звикли їх називати. Вони не проти України, вони за Україну, але за Україну, яку вони знають і пам'ятають до війни. За ту універсальну Україну, де кожен міг вільно розмовляти своєю мовою, зберігати свою ідентичність, жити за власними регіональними цінностями. Може, це не подобається чути багатьом людям тут, але так думають люди там, на Донбасі. Люди дуже втомилися від війни, люди просто хочуть миру.

– Яким Ви бачите вирішення воєнного конфлікту на Донбасі?

– Проблема цієї війни нині у тому, що з обох сторін ця війна сакралізується. Кров пролилася з обох боків. Єдине, що, на мою думку, може допомогти подолати цю ворожнечу та поділ – це прощення. Взаємне прощення. А якщо прощення, то це моральна категорія, яка належить до компетенції Церкви. Я скажу, мабуть, різкі слова, але скажу. У моральній площині Донбас має просити прощення у Києва, а Київ у свою чергу – у Донбасу. Без умов, без виправдання, без доказу своєї правоти. Убитих по обидва боки дітей, братів, сестер, матерів і чоловіків уже не повернеш, а тому замість того, щоб жити взаємною ненавистю і злістю, краще знайти в собі сили пробачити. Обом сторонам. Адже цьому нас навчає Сам Господь Ісус Христос. "І пробач нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим", – говоримо ми у молитві "Отче наш". Прощати слід без умов. І розпочинати наше подальше спільне життя з чистого аркуша».

Як видно, по-перше, Українська Церква усвідомлювала, що об'єднує парафії, які живуть у трьох різних соціально-політичних реаліях: одна – на підконтрольних Києву територіях, інша – на територіях так званих ЛДНР, третя – у Криму.

По-друге, примітно, що Українська Церква у розріз російської позиції та пропаганди вважала кримських віруючих своїми парафіянами та частиною українського народу.

Ще раз: «Адже ніхто в нашій країні не буде заперечувати того факту, що населення Криму та Донбасу – це частина народу України».

Особливо наголосимо, що ці тези озвучує у 2017 році правлячий архієрей окупованої проросійськими силами Луганської єпархії.

По-третє, мешканців сепаратистських республік УПЦ також вважає своїми парафіянами і також частиною народу України.

В умовах внутрішнього соціально-політичного поділу парафіян, що не має відношення до питань віри та канонічної єдності, Українська Церква прийняла рішення залишатися відкритою для всіх віруючих, незалежно від їхніх ідеологічних уподобань, посівши послідовну позицію миротворчості.

Це виражалося в тому, що:

1) УПЦ зверталася із закликом про припинення збройного зіткнення на користь дипломатичного вирішення конфлікту до обох сторін;

«Наша Церква закликала і продовжує закликати людей, які стоять по обидва боки воєнного конфлікту, згадати, що ми всі є дітьми одного Бога, і Господь нас створив не для ворожнечі або вбивства, а для життя в любові до Бога та один до одного», – говорив, наприклад, Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій в офіційному зверненні 1 серпня 2020 року.

2) УПЦ молитовно шанувало загиблих воїнів та мирні жертви не лише з проросійської, а з обох сторін конфлікту;

«Митрополит Криворізький і Нікопольський Єфрем звершив Божественну літургію у Свято-Миколаївському храмі м. Кривого Рогу. Як повідомляють у єпархії, з нагоди Дня скорботи за загиблими в зоні проведення антитерористичної операції правлячий архієрей молився за вічний спокій душ православних воїнів, що загинули в зоні АТО.

На сугубій єктенії Високопреосвященніший Владика помолився за єдність Святого Православ'я, а також за примирення ворогуючих у нашій Вітчизні. Також архіпастир підніс до Господа молитву за військовослужбовців та учасників добровольчих формувань, які загинули у боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України».

3) УПЦ надавала благодійну допомогу без огляду на те, по який бік конфлікту перебувають нужденні;

«У 2015 році, за даними Синодального відділу із соціально-гуманітарних питань, зусиллями віруючих різних єпархій УПЦ було відправлено на Схід для мирних жителів 3850 тонн гуманітарної допомоги на суму щонайменше 33,7 мільйона гривень. Цю допомогу отримали близько 130 тисяч мешканців Донецької та Луганської областей», – повідомив Предстоятель УПЦ.

Водночас було наголошено, що для військовослужбовців ЗСУ було зібрано 1366 тонн гуманітарної допомоги на суму щонайменше 5,5 мільйонів гривень. «Різнопланова допомога надається й військовослужбовцям, які перебувають у лікарнях і госпіталях, – зазначив Блаженніший Митрополит Онуфрій. – За минулий рік для лікування поранених було передано близько 320 тонн ліків та медичного обладнання».

«Протягом двох минулих років також надавалася регулярна гуманітарна допомога вимушеним переселенцям зі східних областей України. Для них віруючими Української Православної Церкви було зібрано 1304 тонни гуманітарної допомоги на загальну суму 5,7 мільйона гривень». («Блаженніший Митрополит Онуфрій розповів про гуманітарну допомогу Церкви мирному населенню Донбасу та українським військовим» – публікація на сайті УПЦ від 04.02.2016)

Щоб довести, що Українська Православна Церква займає непатріотичну проросійську позицію, критики однобоко висмикували та висмикують лише ті факти, які стосуються гуманітарної підтримки УПЦ мешканців ЛДНР чи молитов за жертви на боці сепаратистів.

Але слід звернути увагу, що

усі ці роки офіційна риторика УПЦ ніколи не підтримувала порушення державної цілісності України. Навпаки, підтримувала ідею єдності та цілісності країни через примирення розколотого пропагандою та збройними діями єдиного народу.

«Народ поділений війною та пропагандою», — каже в цитованому нами інтерв'ю архієрей Луганської єпархії. І закінчує тим, що для завершення конфлікту потрібно пробачити один одному «і розпочинати наше подальше спільне життя з чистого аркуша».

У травні 2016 року в інтерв'ю для інтернет-видання «Радіо Свобода» заступник голови ВЗЦЗ УПЦ протоієрей Миколай Данилевич чітко окреслив проукраїнську патріотичну позицію УПЦ:

«Офіційну позицію нашої церкви відображено у заявах Священного Синоду. Ця позиція полягає у тому, що УПЦ підтримує суверенітет і територіальну цілісність України. Якщо перекласти з дипломатичної мови простою, це означає, що як Крим, так і Донбас ми вважаємо територіями України. І сам митрополит Онуфрій, зокрема, на Архієрейському соборі Руської Православної Церкви у своїй промові говорив, що ми проти сепаратизму».

То що змінилося в офіційній позиції УПЦ щодо повномасштабного російського вторгнення порівняно з риторикою щодо підігрітої та підтриманої Росією громадянської війни, що спалахнула у 2014 році? (Окрім зміни ставлення до Московського патріархату – це окрема тема.)

Насамперед, із перших днів вторгнення УПЦ дала ясну моральну оцінку, хто жертва, а хто агресор.

Раніше вона уникала таких оцінок з огляду на те, що по обидва боки конфлікту її парафіяни та духовенство мають різне уявлення про процеси, які розв'язали події 2014 року.

«Сталася біда. На превеликий жаль, Росія розпочала військові дії проти України… Відстоюючи суверенітет та цілісність України, ми звертаємося до Президента Росії та просимо негайно припинити братовбивчу війну. Український і російський народи вийшли із Дніпровської купелі хрещення, і війна між цими народами – це повторення Каїнова гріха, який по заздрості убив свого рідного брата. Така війна не має виправдання ні в Бога, ні в людей». (Звернення Блаженнішого Митрополита Онуфрія до вірних та громадян України, 24.02.2022)

По-друге, до молитов про мир на українській землі додалися молитви за перемогу українських військових, яких Українська Церква благословляє як захисників Вітчизни.

«1 березня 2022 року, у Свято-Покровському храмі Луцька помолилися за перемогу українських військових у війні з Російською Федерацією… Під час богослужіння було піднесено особливі прохання та молитви за припинення війни та багатостраждальний український народ». («Архієреї єпархії помолилися за перемогу українських військових у війні з Російською Федерацією» – публікація на офіційному сайті Волинської єпархії УПЦ).

Друге випливає з першого. До вторгнення 2022 року не було самоочевидних для масової свідомості маркерів, хто жертва, а хто агресор. Занадто багато було нюансів, подій та взаємних провокацій. Зрештою, на боці ЛДНР воювали й люди, яких УПЦ теж вважала своїми чадами і частиною українського народу. Тому в тодішніх умовах зверталася із закликом до примирення до обох сторін.

Але після відкритого незаконного перетину військами РФ кордону України судження про те, хто жертва, а хто агресор, стало можливим без наявності певних політичних уподобань. У таких умовах миротворець має моральне право закликати зупинитися лише агресора. Адже закликати припинити опір того, кого вбивають, грабують чи ґвалтують – аморально.

Висновки

1. Українська Православна Церква з 2014 року й досі займає проукраїнську патріотичну позицію. Зокрема, підтримує територіальну цілісність України та єдність українського народу, що включає мешканців Криму та ЛДНР.

2. Керівним принципом УПЦ з 2014 року і досі залишається послідовна миротворчість. Зміни в офіційній риториці пов'язані не зі зрадою колишньому принципу, а зі зміною зовнішніх умов, які зажадали для збереження вірності колишньому миротворчому принципу нових реакцій.

Цілком очевидно, що держава, яка веде війну із зовнішнім агресором, як ніколи зацікавлена у заморожуванні внутрішніх розбіжностей та у консолідації суспільства. Виходячи з цього, зі сторони здаються якимись підривними, диверсійними, антиукраїнськими дії сил, які намагаються створити внутрішній розкол, організуючи тотальне переслідування Української Православної Церкви, аж до внесення пропозицій щодо її делегалізації.

УПЦ на перевірку – найчисленніша православна конфесія України із цілком проукраїнською патріотичною позицією та практичною діяльністю. Чи потрібна Україні внутрішня війна з однією з найбільших патріотичних сил у країні в умовах зовнішньої агресії? Питання, думаю, риторичне. Питання, кому потрібна, залишаю відкритим.