Про питання до УПЦ «веселого попа» та іже з ним

12 січня 2022 року 8 священників УПЦ опублікували «Звернення духовенства та вірян УПЦ до Священного Синоду та єпископату УПЦ», в якому вони задають священноначаллю питання про нинішній статус УПЦ, взаємини з РПЦ, її патріархом і т.д. Звернення широко розрекламували багато світських ресурсів, переважно ті, які посилено поливають брудом Українську Православну Церкву, публікують про неї фейки, образи та відверту брехню. Основну роботу з поширення Звернення виконує один із його учасників, клірик Дніпропетровської єпархії о. Андрій Пінчук, ведучий телеграм-каналу під назвою «Веселий піп».

В УПЦ, напевно, звернення бачили, і в тій чи іншій формі дадуть ініціаторам відповідь. Але оскільки священники зробили свою заяву в публічному форматі, ми вирішили висловити і свою позицію.

Для початку кілька попередніх зауважень.

Зауваження №1

Зізнайтеся, отці та браття, що ви ставите питання зовсім не з метою пояснити собі канонічний статус УПЦ, а з наміром довести, що УПЦ нібито все ще є частиною РПЦ, нібито співчуває російській агресії, а отже, треба тікати від неї подалі. Куди тікати, ви чудово усвідомлюєте – до ПЦУ. Всі ваші питання сформульовані саме так, що будь-яка відповідь на них буде сприйматися або як ухиляння від питання, або як неспроможна спроба довести, що УПЦ – справді незалежна Церква. Своїм виступом ви просуваєте ідею приєднання до ПЦУ, а не намагаєтеся розібратися в суті питання. Той факт, що ви ставите ці питання публічно, говорить про ваші справжні наміри. Адже тема ця дуже вибухонебезпечна, і будь-який необережний крок може загрожувати катастрофічними наслідками, як, наприклад, спів деяких жінок у Києво-Печерській лаврі про «матінку-Русь».

Зауваження №2

Що ви називаєте канонічним правом? Загальнообов'язкові канонічні правила – це правила Вселенських та Помісних Соборів, а також святих отців, повний перелік яких затверджений 2-м правилом Шостого (інакше П'ято-Шостого або Трульського Собору) 691–692 рр. Решта – це рішення Соборів і навіть окремих ієрархів, які не мають всесвітнього авторитету. Сказане не означає, що ці правила не є обов'язковими, а те, що їх може скасувати або змінити такий самий собор єпископів. Та й загальнообов'язкові канонічні правила, що стосуються адміністративного устрою чи управління Церкви, приймалися в конкретній історичній ситуації, і їхнє буквальне застосування сьогодні може викликати наслідки, часом прямо протилежні тим, які бачилися отцям, які приймали ці правила.

Крім того, велика кількість правил обумовлена конкретними обставинами і не може застосовуватися за будь-яких інших. Приклад, щоб не бути голослівним, те саме 15 Правило Дворазового собору: «Якщо якийсь пресвітер чи єпископ, чи митрополит відважиться відступити від спілкування зі своїм патріархом, і не буде підносити ім'я його, у певному і встановленому чину». Воно приймалося за умов, коли патріархати ділилися на митрополії, а митрополії на єпископії. Але таких утворень, як автономна Церква, тоді й близько не було.

З усього цього випливає, що буквальне застосування канонічних правил далеко не завжди можливе, і що в першу чергу слід керуватися не буквою, а духом канонічних правил, їх змістом, результатом, якого прагнули досягти отці соборів, приймаючи те чи інше правило. А найголовніше – любов'ю, "яка є сукупністю досконалості" (Кол. 3:14).

Зауваження №3

Єдність Церкви завжди розумілася як єдність євхаристійна, а не адміністративна. Церква – це передусім Тіло Христове, а вже в другу чергу (можливо, в десяту) адміністративна структура, пов'язана взаємовідносинами влади та підпорядкування. З цього випливає, що належність до Церкви Христової визначається насамперед такими моментами:

• єдністю віровчення;
• єдністю моралі;
• апостольським спадкоємством висвячень;
• соборним устроєм.

На останньому моменті зупинимося трохи докладніше. У Святому Письмі Нового Завіту ми можемо побачити деякі риси адміністративного, якщо можна так висловитися, устрою Церкви, а також вказівку на те, що в цьому устрої є сакральним (тобто не може бути змінено), а що – тимчасовим і змінним. Сакральний характер має християнська громада, очолювана єпископом, який має апостольське спадкоємство висвячень (у наших умовах це єпархія), а також принцип соборності у вирішенні питань, що виходять за межі такої громади. Всі інші форми адміністративного устрою та управління Церквою складалися історично та видозмінювалися зі зміною зовнішніх умов.

Виходячи з усього вищесказаного, дискусія повинна вестися не в площині адміністративного статусу УПЦ, не методом юридичної казуїстики та колупання у формулюваннях тих чи інших церковних документів, а в розумінні того, що

УПЦ є благодатною Церквою Христовою, і в цьому своєму «статусі» вона є єдиною в Україні, благодатність якої визнається всіма без винятку Помісними Церквами, на відміну від ПЦУ.

УПЦ вірна християнському віровченню та моралі, її єпископи мають апостольське спадкоємство висвячень, і вона всі свої питання вирішує соборно. У тому числі й питання про повну самостійність і незалежність від РПЦ, вирішене на Соборі у Феофанії 27.05.2022 р.

Тепер перейдемо до відповідей на запитання.

Питання №1

«Який статус має Українська Православна Церква на цей час? Вона визнає себе повністю автокефальною, автономною чи самокерованою частиною у складі якоїсь Помісної Православної Церкви? Просимо офіційно розтлумачити це, оскільки іншого статусу окрім автокефалії, автономії чи самокерованих частин структурних підрозділів інших Помісних Церков у православному канонічному праві не існує».

Ваше питання випливає з помилкового уявлення про єдність Церкви (див. попередні зауваження). Ви хочете представити справу так, ніби Церква – це не Тіло Христове, а якась конфедерація Помісних Православних Церков, в якій неможливо бути членом Церкви без приналежності до однієї з цих Помісних Церков. Однак це не так.

Можна навести історичну аналогію з першого тисячоліття, коли досить поширеним було твердження, що є система пентархії, і що не можна належати до Церкви, не входячи до одного з п'яти тодішніх патріархатів. При цьому Кіпрська та Грузинська Церкви були незалежними, але в їхній приналежності до Церкви ніхто не сумнівався. Сьогодні в США, Канаді та Мексиці існує Православна Церква Америки (ПЦА, Orthodox Church in America), яка отримала автокефалію від РПЦ у 1970 р. Цю автокефалію визнають РПЦ, Грузинська, Болгарська та Чехословацька Церкви і не визнають усі інші, але НІХТО не сумнівається у благодатності цієї Церкви. ПЦА є учасницею Постійної конференції канонічних православних єпископів Америки, а її ієрархи беруть участь у спільних богослужіннях усіх православних юрисдикцій.

Ви пишете, що канонічне право не знає іншого статусу, крім автокефалії, автономії чи самокерованої Церкви у складі Помісної Церкви (ви забули про екзархати). Ви будете здивовані, але загальнообов'язкове канонічне право взагалі не знає таких статусів. Ні автономій, ні самокерованих (у нинішньому значенні цього терміну) Церков у епоху Вселенських Соборів не було. Більше того, загальнообов'язкові канони не визначають навіть статусу автокефальної Церкви.

Немає жодного переліку прав та повноважень автокефалії. Немає визначення того, як має бути влаштована автокефальна Церква, які в неї мають бути органи управління, у яких взаєминах вона має бути з іншими автокефальними Церквами тощо. За фактом нинішні автокефальні Церкви мають різні повноваження, що склалися, знову ж таки, історично. Десь є патріархи, десь митрополити, десь архієпископи. Якісь Церкви самостійно варять миро, якісь – ні. І так далі. Канони згадують про автокефальні церкви, як про історичний факт, що склався на той момент. Не обійшлося у церковній історії і без парадоксів. Наприклад, Константинопольська Церква стала Помісною Церквою зі своєю канонічною територією тільки на IV Вселенському Соборі 451 р., але з II Вселенського Собору 381 р. Константинопольський архієпископ був другим за честю після єпископа Римського, хоча формально входив у митрополичий округ Іраклеї.

Лукавство вашого питання полягає в тому, що ви хочете загнати УПЦ у межі міркувань про «статуси» та «юрисдикції» і поставити її перед вибором: або проголосити автокефалію, або розписатися в тому, що УПЦ є частиною РПЦ.

Перше викличе безплідні та небезпечні суперечки у всьому Православ'ї щодо визнання чи невизнання, друге – підтвердить правомірність спроб знищення УПЦ з боку влади, а також негативного ставлення до неї в суспільстві.

Все це нагадує євангельську історію про те, як фарисеї намагалися поставити Христа в рамки вигаданої ними дихотомії: сплачувати податки кесарю чи ні.

Тому відповідь на запитання про статус УПЦ може бути такою: УПЦ є визнаною всіма частиною Церкви як Тіла Христового, що зберігає єдність віровчення та моралі, має спадкоємство апостольських висвячень, самостійна та незалежна в управлінні, яке здійснюється на принципі соборності. Юридичне визначення її статусу, як і вирішення церковних проблем в Україні, можливе на загальноправославному рівні після закінчення війни.

Питання 2

«Чи підтверджує Священний Синод рішення про повний вихід УПЦ зі складу РПЦ? Якщо так, які саме офіційні документи засвідчують цей вихід? Просимо оприлюднити копії таких документів».

Цей документ – рішення Собору УПЦ 27.05.2022: «4. Собор ухвалив відповідні доповнення та зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність та незалежність Української Православної Церкви». І чомусь думається, що авторам Звернення про нього чудово відомо.

Це рішення є достатнім свідченням того, що УПЦ не лише не входить до складу РПЦ, а й не пов'язана через РПЦ з усім Православ'ям. Не потрібно жодних додаткових документів. Митрополит Онуфрій у своєму листі на ім'я тодішньої керівниці Держслужби з релігії та етнополітики Олени Богдан роз'яснив, що рішеннями Собору до Статуту УПЦ внесено зміни «про повну канонічну самостійність УПЦ та усунення від РПЦ», а також, що «постанови Соборів РПЦ вже не є основою для діяльності Собору єпископів УПЦ. Митрополит Київський і всієї України припинив членство у Священному Синоді РПЦ».

Відповідні положення прописані і у новій редакції Статуту УПЦ після її Собору від 27 травня 2022 року.

Питання 3

«Чи надсилав Священний Синод Української Православної Церкви до Синоду РПЦ офіційну заяву чи акт про повний вихід зі складу РПЦ? Просимо оприлюднити копії таких документів».

Найцікавіше, що більшість священників-зверненців (особливо о. Андрій Пінчук) всіляко демонструють своє неприйняття РПЦ, підкреслюють свою неналежність до неї, критикують та ображають її предстоятеля. І раптом ми бачимо якийсь несподіваний пієтет перед Московською патріархією. Невже ви щиро вважаєте, що УПЦ мала надсилати якісь «заяви» до РПЦ?

Чи ви хочете загнати УПЦ у рамки дипломатичних, а краще сказати бюрократичних процедур, властивих світським організаціям? Але Церква не живе за такими правилами. «Нехай буде слово ваше: так, так; "ні ні"; а що понад це, те від лукавого» (Мф. 5:37). УПЦ на Соборі 27.05.2022 р. заявила своє рішення, оголосила його публічно. Невже ви хочете сказати, що якщо на адресу РПЦ не була направлена якась нота чи заява, чи ще якийсь документ, то рішення Собору УПЦ стало недійсним? Чи хочете ви поставити дійсність цього рішення у залежність від того, як на нього відреагують у РПЦ?

Згідно зі Статутом УПЦ, «вищим органом церковної влади та управління» є її Собор. Повторимо, сформульованого та опублікованого рішення Собору УПЦ від 27.05.2022 р. цілком достатньо для затвердження повної незалежності та самостійності УПЦ.

Питання 4

«Чи вийшли Предстоятель та інші ієрархи УПЦ офіційно зі складу Синоду, Архієрейського та Помісного соборів, Міжсоборної присутності та інших церковно-канонічних органів РПЦ? Якщо так, просимо оприлюднити копії заяв до Синоду РПЦ про офіційний вихід (а не про тимчасове "припинення" участі) єпископату УПЦ зі всіх керівних органів РПЦ».

Це точно таке ж лукаве питання, як і попереднє, і відповідь на нього вже дана вище.

Питання 5

«Чи вважає Священний Синод УПЦ рішення Архієрейського Собору РПЦ від 25-26 жовтня 1990 року, яким визначається обов’язковість благословення московським патріархом новообраного Предстоятеля УПЦ та обов’язковість постійного членства Предстоятеля УПЦ за посадою у складі Священного Синоду РПЦ такими, що втратили чинність? Якщо так, то просимо оприлюднити копії таких офіційних документів, що підтверджують це».

Звичайна логіка підказує – якщо на Соборі було ухвалено рішення про повну канонічну (не тільки адміністративну) самостійність УПЦ, то всі подібні питання – неактуальні. Дублюємо пояснення Блаженнішого главі Держетнополітики О. Богдан: «Предстоятель УПЦ довічно обирається єпископатом УПЦ без подальшого благословення... Постанови Соборів РПЦ не є підставою для діяльності Собору єпископів УПЦ. Митрополит Київський і всієї України припинив членство у Священному Синоді РПЦ».

Наразі справді є протиріччя між документами Архієрейського Собору РПЦ 1990 р. та рішеннями Собору УПЦ 2022 р. Але ми, перебуваючи на канонічній території Української Православної Церкви, керуємося у своїй діяльності рішеннями її головного органу управління та положеннями її Статуту.

Питання 6

«Чи вважає Священний Синод УПЦ такими, що втратили чинність, ті пункти грамоти Московського патріарха Алексія від 28 жовтня 1990 року, де проголошується канонічна залежність УПЦ від РПЦ і визнається, що УПЦ з’єднана з іншими Помісними Православними Церквами саме через зв'язок з РПЦ і має керуватись рішеннями Архієрейських Соборів РПЦ? Грамота патріарха Алексія ІІ ставить УПЦ у приховану залежність від РПЦ, а нова редакція "Статуту про управління УПЦ", стверджує таку залежність згадкою цієї грамоти у п. 1. Статуту. Якщо Священний Синод УПЦ вважає ці пункти грамоти нечинними для себе, то просимо оприлюднити копії таких документів, які підтверджують це».

У питанні читається явний заклик відмовитись від «поганої» Грамоти патріарха Алексія. Але чи прописана в ній залежність від РПЦ?

По-перше, у Грамоті зовсім не проголошується канонічна залежність УПЦ від РПЦ. Там йдеться, що УПЦ має дотримуватися рішень лише конкретного Архієрейського Собору РПЦ від 25-26.11.1990 р. Цитата: «Ми сподіваємося, що Українська Православна Церква керуватиметься згідно з Божественними та священними канонами та успадкованими від святих отців звичаями Кафолічної Православної Церкви та визначенням ЦЬОГО Архієрейського Собору».

По-друге, ця Грамота є документом, що свідчить про спадкоємність УПЦ, «паспортом», що вона – та сама канонічна апостольська Церква, яка бере свій початок від Церкви князя Володимира, заснованої 988 року на берегах Києва. Чи має УПЦ відмовитися від свого паспорта лише тому, що хтось побачив у ньому «приховану залежність» від РПЦ?

Питання 7

«Чи вважає Священний Синод УПЦ таким, що втратив чинність «Статут РПЦ», зокрема його розділ Х, який визначає підпорядкованість УПЦ стосовно РПЦ та її органів? За цей Статут у 2017 році одностайно голосували ієрархи УПЦ як члени Архієрейського Собору РПЦ. Якщо Священний Синод УПЦ вважає для себе більше не чинним схвалений ними "Статут РПЦ", то просимо оприлюднити документи, які це підтверджують, зокрема, офіційне рішення та лист до Синоду РПЦ».

Знову і знову доводиться повторювати очевидне, причому очевидне для самих авторів питань – УПЦ більше не керується у своїй діяльності Статутом РПЦ. Рішення про дійсність чи недійсність окремих його розділів приймає сама РПЦ. Вважати Статут РПЦ (як нормативний документ Російської Федерації корпоративного права) дійсним на території України – це все одно, що визнавати закон РФ про приєднання до неї чотирьох частково окупованих областей України.

Питання 8

«Чи надсилав Священний Синод УПЦ мирні грамоти до Предстоятелів усіх Помісних Православних Церков про вихід УПЦ зі складу РПЦ і чи розпочинав з іншими Помісними Церквами переговори про визнання повної автокефалії УПЦ та врегулювання свого канонічного статусу? Якщо так, просимо оприлюднити копії таких документів».

Див. відповідь на запитання №1.

Питання 9

«Чи засуджує Священний Синод УПЦ заяви Московського патріарха Кирила про підтримку й обґрунтування війни росії проти України, а також пропаговану ними фундаменталістську ідеологію "русского міра", яка за всіма ознаками носить єретичний і неправославний характер? Ми всі чекаємо не просто на формальну, мовчазну чи невизначену «незгоду», а саме на засудження на офіційному церковному рівні в УПЦ цих заяв та ідей як неправославних. Якщо Священний Синод УПЦ справді їх засуджує, просимо на підтвердження цього оприлюднити офіційні документи».

І знову в самому питанні прозирає лукавство. Адже воно саме по собі вже містить звинувачення – мовляв, якщо ми його ставимо, то суспільство вважає, що УПЦ згодна з позицією патріарха Кирила щодо війни чи його ідеологією «руського миру». Адже його автори чудово знають, що УПЦ, як в особі свого Предстоятеля Митрополита Онуфрія, так і Собору, починаючи з першого дня війни неодноразово висловлювалася на підтримку України, її суверенітету та територіальної цілісності.

Першого дня війни Митрополит Онуфрій зажадав від РФ «негайно припинити братовбивчу війну. Український і російський народи вийшли із Дніпровської купелі хрещення в війна між цими народами – це повторення Каїнового гріха, який по заздрості вбив свого рідного брата. Така війна немає виправдання ні у Бога, ні у людей».

Заяви Священного Синоду:

Від 12.05.2022 р.: «УПЦ одразу засудила військову агресію РФ проти України та наголосила, що війна – це великий гріх. <…> Українська Православна Церква повністю поділяє біль та страждання Українського народу».

Від 23.11.2022 р.: «Понад 270 днів триває повномасштабна війна Російської Федерації проти України. З першого дня вторгнення російських військ Українська Православна Церква засудила цю війну та послідовно виступає за збереження суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України».

Щодо ставлення до позиції патріарха РПЦ. Ось заява Собору від 27.05.2022 р.: «Висловлюємо незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні».

Але не тільки й не стільки заяви УПЦ свідчать про її позицію, але головним чином та допомога ЗСУ і мирним громадянам, які постраждали від війни, яку надає УПЦ. Цитата з Протоколу засідання Священного Синоду від 20.12.2022 р.: «Збройним Силам України та бійцям Територіальної оборони було передано понад 180 тонн гуманітарної допомоги. Крім того, пораненим військовослужбовцям було надано медичну допомогу на суму майже 4 мільйони гривень. Архієреї, духовенство, студенти духовних шкіл та миряни регулярно здають кров для поранених і постраждалих. Для наших захисників було закуплено та передано 80 автомобілів. Загальна сума допомоги для ЗСУ складає майже 30 мільйонів гривень».

Чого ще ви вимагаєте від священноначалля УПЦ? Які ще докази вам потрібні? Публікувати на офресурсах УПЦ гидкі карикатури та образи патріарха Кирила, як це регулярно робиться на каналі «Веселий піп»? Здається, така практика взагалі далека від християнства.

Що ж до осуду ідеології «руського миру» як єретичної, то єрессю може бути визнано лише спотворення церковного віровчення, а не політичні, ідеологічні, соціальні, економічні та інші концепції. «Руський мир», як і «еллінський» чи будь-який інший – це політична або громадська ідеологія. Знову нагадуємо, що Церква – це Тіло Христове, а не громадська організація, від неї не можна вимагати, щоб вона неодмінно висловлювалася з різних суспільно значущих питань. Церква дає моральну оцінку тим чи іншим діям, і війні РФ проти України дана вичерпна оцінка.

Питання 10

«Чи засуджує Священний Синод УПЦ незаконну анексію Синодом РПЦ цілої низки єпархій та парафій УПЦ на окупованих росією українських  територіях та чи засуджує Священний Синод прикрі факти колабораціонізму серед окремих єпископів і священників УПЦ? Якщо так, просимо оприлюднити офіційні документи про це».

Питання про діяльність єпархій та парафій УПЦ на тимчасово окупованих територіях – дуже складне. Орієнтиром тут є одне із рішень Собору УПЦ 27.05.2022 р., в якому говориться:

«На період воєнного стану, коли зв’язки між єпархіями та церковним керівним центром ускладнені або відсутні, Собор вважає доцільним надати єпархіальним архієреям право самостійно ухвалювати рішення щодо тих чи інших питань єпархіального життя, що належать до компетенції Священного Синоду або Предстоятеля Української Православної Церкви, з подальшим, при відновленні можливості, інформуванням священноначалля».

Головним для священноначалля УПЦ є не засудження чи неосудження дій РПЦ щодо приходів на окупованих територіях, а турбота про те, щоб не зробити становище цих парафій ще важчим. УПЦ діє тут із граничною обережністю, і це є дуже правильним.

Що ж до фактів колабораціонізму серед духовенства, то для ухвалення будь-яких рішень церковним судом потрібно, щоб стосовно конкретних осіб у цивільному суді було винесено мотивований і доведений обвинувальний вирок. Цього поки що немає, принаймні широкому загалу це невідомо. Без таких звинувачувальних вироків церковні звинувачення будуть схожі на розправи за чиєюсь вказівкою. І Священний Синод зайняв дуже правильну позицію, заявивши, що не можна огульно записувати всіх священників і єпископів, які не покинули свою паству і залишилися на окупованих територіях, у колаборанти.

Цитата із Заяви Священного Синоду від 23.11.2022 р.: «На жаль, сьогодні на адресу деяких священнослужителів Української Православної Церкви лунають звинувачення у колабораційній діяльності. Зі свого боку, беручи до уваги різні обставини, що склались внаслідок воєнної агресії Російської Федерації проти України, заявляємо, що ці штучні звинувачення є недоведеними та безпідставними. Ті єпископи і священники, які залишились на окупованій території України та продовжують здійснювати там своє пастирське служіння, не є колаборантами. Навпаки, багато з них є справжніми героями Українського народу. У важких обставинах, що склались внаслідок війни, вони не залишили свою паству. Ризикуючи своєю репутацією, священнослужителі Української Православної Церкви роблять усе можливе, щоб наш Український народ вижив там, де війна знищує шанси для людського життя».

Висновок

Закінчимо тим, із чого почали. Питання, які ставить «веселий піп» з товаришами – це цілком відверта провокація, спрямована проти УПЦ. Її мета – це дискредитація Церкви насамперед в очах її власного духовенства та вірян. Людина, яка шукає спасіння своєї душі, ставить передусім питання: а де істинна Церква Христова? Але це питання «веселого попа», мабуть, не цікавить. Як не цікавить питання, звідки у Сергія Петровича Думенка благодать єпископства, якщо він «висвячений» людиною, відлученою від Церкви? Чи рішення Константинопольського патріархату вище за всі канони, разом узяті?

Навіть один той факт, що УПЦ визнають благодатною Церквою всі Помісні Церкви, а ПЦУ лише невелика їхня частина, вже говорить про те, що УПЦ є справжньою Церквою. А коли так, чи спасительно приєднуватись до її гонителів, які прагнуть знищити її?