Розворот влади проти УПЦ: якою є роль США?
Своїм створенням ПЦУ багато в чому завдячує США. Сьогодні, коли Україна повністю залежить від фінансів та зброї Штатів, влада країни дуже прислухається до рекомендацій у всіх сферах. У релігійній – також?
2022 рік був, безумовно, найтрагічнішим для українців. Але особливо складним він виявився для віруючих УПЦ. Так само як і всі, вони втрачали на війні рідних і близьких, ворог руйнував їхні будинки та міста. А ще – їхні храми. За час війни пошкоджено і повністю зруйновано близько 300 церков УПЦ, 8 монастирів, убито 15 священників і ченців. Але це ще не все.
Наприкінці 2022 року держава здійснила проти УПЦ цілу низку жорстких дій. Обшуки СБУ, санкції проти ієрархів, внесення до Ради антицерковних законопроектів, непродовження оренди з Києво-Печерською лаврою, рішення Конституційного суду щодо закону про «перейменування», небачений за розмахом чорний піар у ЗМІ, – все це сталося раптово і одночасно, на протязі п'яти-шести тижнів. І така «купність» не може не дивувати. Наприклад, Конституційний суд мовчав майже чотири роки. Чи можна назвати випадковим його рішення саме тепер.
Ще вчора в Офісі Президента та Міністерстві культури одностайно заявляли, що нападки на УПЦ викличуть у суспільстві внутрішні конфлікти, а сьогодні робиться все, щоб знищити найбільшу конфесію країни. З огляду на дуже грамотні дії влади в інших сферах навряд чи це можна пояснити її некомпетентністю.
Складається враження, що рішення щодо УПЦ було ухвалено не так давно, і на його виконання кинуто всі можливі ресурси. Але що могло підштовхнути керівництво України до таких дій?
США та створення ПЦУ
Нині в Україні з традиційних конфесій діють Українська Православна Церква, Православна Церква України та Українська греко-католицька Церква (УГКЦ).
ПЦУ виникла у грудні 2018 року зусиллями експрезидента П. Порошенка шляхом злиття УПЦ Київського патріархату та УАПЦ. Сталося це за найактивнішої участі США. І це не конспірологія. Держдепартамент активно й абсолютно відкрито підтримував створення нової конфесії в Україні.
За кілька місяців до томосу ПЦУ глава УПЦ КП Філарет разом із Епіфанієм Думенком зустрічалися в США з Джо Байденом, який заявив про важливість створення майбутньої церковної структури. Про підтримку цього проекту багато разів заявляли: посол із релігійної свободи Держдепу Семюель Браунбек, тодішній голова Держдепу Майкл Помпео, нинішній його голова Курт Волкер.
Перші офіційні привітання одразу після свого створення ПЦУ отримала від Держдепартаменту та від посольства США. Водночас представники Держдепу С. Браунбек та Дж. Пайєтт відвідували Афон і Помісні Церкви, де говорили предстоятелям та ієрархам про важливість визнання нової української конфесії. І нинішній держсекретар Волкер, і колишній – Помпео багато разів зустрічалися з главою ПЦУ і заявляли про підтримку його структури. Усі факти вказують на те, що просування ПЦУ – це частина політики США в нашій країні. Так було до війни, і ми не маємо підстав вважати, ніби щось змінилося зараз, коли Україна дуже потребує військової та фінансової допомоги Сполучених Штатів. А також – у консультаціях з різних питань. Напевно, американський уряд бажає українцям тільки добра. Але навряд чи у релігійних питаннях там об'єктивно оцінюють українські реалії.
Церква – не політична партія, її заборона нічого не дасть
Очевидно, що українці до війни мали різні політичні переваги. Хтось орієнтувався на західний світ, хтось озирався на Росію. Після 24 лютого останніх практично не залишилося, у РФ зробили для цього все можливе. І у цій ситуації прагнення Сполучених Штатів максимально підтримати прозахідні устремління українців зрозумілі. Але там не цілком усвідомлюють, що проекція політичного поділу «прозахідні/проросійські» на конфесійну українську ситуацію є некоректною. Уявлення, ніби ПЦУ та УГКЦ – церкви «демократичних українців», а УПЦ – «руськомірівців» – докорінно неправильне.
Українська Православна Церква включає віруючих усіх регіонів України з різними політичними поглядами. Вона надає величезну допомогу армії, біженцям, усім, хто страждає від війни. Але навіть не це є головним.
Церква – не політична партія, хоч би комусь хотілося її так розглядати. І психологія віруючої людини докорінно відрізняється від образу думок політика чи учасника якогось громадського руху. У політиці цілком очевидно, що якщо заборонити одну партію – її члени перейдуть до іншої або займуться новою діяльністю. У Церкві цього статися не може за визначенням.
Людина віруюча не покине свою Церкву ніколи, за жодних обставин.
Вона знає, що після життя земного настає вічне життя. І вірність Церкви, вірність Христу та Його заповідям є найважливішою умовою, щоб це вічне життя отримати. Можна вважати її фанатиком, можна крутити пальцем біля скроні, але це нічого не змінить.
Усі нинішні дії влади спрямовані на те, щоб зруйнувати УПЦ, а її ієрархію та віруючих змусити приєднатися до ПЦУ. Але це помилка. Якщо у політиці є безліч партій, які одна від одної майже нічим не відрізняються, то в релігії не так. Церква – це Тіло Христове. Ті, хто в ній знаходяться, мають виконувати слово Спасителя.
Чому переходити до ПЦУ – безглуздо
А що ми бачимо у ПЦУ? Підроблення документів, брехню, агресію та насильство під час переводу наших храмів. Клірики ПЦУ своїми руками зламують двері й навіть фізично нападають, б'ють наших священників, виганяють їх із сім'ями із власних будинків. Проти громад УПЦ організовується справжнє цькування, їх відверто ненавидять. І це не просто конфлікт однієї групи людей з іншою. Це очевидна суперечність тому, що говорив Христос: «По тому дізнаються всі, що ви Мої учні, якщо матимете любов між собою».
Який сенс віруючому йти з Церкви, де виконують Боже слово, в структуру, де його не виконують? Навіть з погляду звичайної людської логіки це безглуздо і нераціонально.
Тим більше, ми вже зараз можемо бачити – здебільшого «переведені» до ПЦУ храми стоять порожніми. Про це заявляла ексглава Держетнополітики Олена Богдан. Про це говорять навіть самі клірики ПЦУ. У грудні капелан Нестор Назаров привселюдно закликав своє керівництво закрити половину храмів просто тому, що туди ніхто не ходить, вони порожні. Там немає ні парафіян, ні священників.
І що особливо важливо – у ПЦУ майже немає ченців, адже це важливий показник життя Церкви. Адже людина, ідучи в чернецтво, зрікається сім'ї, світу з усіма його радощами і насолодами, віддає всю себе Богові. Навіщо, чому? Тому що відчуває особливу Божу благодать. В УПЦ таких людей більше ніж 4600. І це ще навіть не така велика цифра. Наприклад, у наших братів з Румунської Церкви понад 8 тисяч монахів.
У ПЦУ дані про кількість ченців не публікують. За даними держорганів, на момент її утворення там було близько 240 людей. Навряд чи зараз значно більше. Що це може означати?
Що, вигнавши УПЦ із Києво-Печерської та Почаївської лавр, доведеться здавати чернечі келії в оренду, бо їх не буде ким заселити. Адже лише у київській Лаврі мешкає понад 220 ченців. У Почаївській – ще більше. Адже в УПЦ є ще 260 монастирів. Ким заселяти їх? Відкривати там спортзали та магазини, як за СРСР?
Якихось 100 років тому в Радянському Союзі проти Церкви було розгорнуто нечувані репресії, які тривали багато десятків років. Храми закривали, руйнували, священників і віруючих розстрілювали, відправляли у в'язниці, табори та на заслання. Проти Церкви було організовано багаторічне цькування у ЗМІ. Один із радянських лідерів обіцяв показати по телевізору «останнього попа». І що? Що це спричинило?
Віруючі як молилися, так і продовжували це робити, лише таємно. Потай хрестили дітей, потай їх потім вінчали, потай збиралися на богослужіння. І щойно зникла радянська влада, у лічені роки було відновлено тисячі старих храмів та збудовано нові.
І наївно думати, що більшовики були безглузді – у них не вийшло, а ми – розумні – у нас вийде. Не вийде.
Після першої хвилі захоплень у 2019 році сотні громад, які втратили свої храми, лише згуртувалися й посилилися. Десятки з них за рік-два встигли побудувати нові церкви. Інші моляться по хатах і сараях, потихеньку збираючи гроші на будівництво.
Наразі можна назвати УПЦ як завгодно, можна її заборонити. Можна вигнати її з Києво-Печерської та Почаївської лавр і сотень інших монастирів. Але розраховувати, що Церква у разі її законодавчої заборони просто зникне, як зникло багато політичних партій, не варто. І керівництву країни слід про це пам'ятати. Навіть якщо дуже впливові консультанти вважають інакше.
