Законопроєкт про заборону в Україні РПЦ: у чому підступ

У листопаді в Україні різко стартувала кампанія проти Української Православної Церкви. Почалася вона з розкручування скандалу навколо «російської» пісні в Лаврі, а тепер підтримується обшуками СБУ в Києві та вже у кількох єпархіях. Паралельно йде широкомасштабна інформаційна кампанія проти УПЦ в ЗМІ та соцмережах. 23 листопада 2022 р. співробітники СБУ провели «контррозвідувальні заходи» у Києво-Печерській лаврі, Звіринецькому монастирі, управлінні та монастирях Сарненської єпархії. 25 листопада відбулися безпрецедентні обшуки в Чернівецькій єпархії, 28-го – в Івано-Франківській та Почаївській семінарії. «Улов» СБУ невеликий, але кожен обшук супроводжується «переможними» реляціями щодо порушення кримінальних справ. Паралельно йдуть заяви «експертів» про необхідність заборони УПЦ та реєструються антицерковні петиції. І все дуже активними темпами.

Але головний удар по УПЦ – законодавчий. До Верховної Ради подано законопроєкт 8821 «Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій» . Його автор – М. Княжицький, народний депутат від «Європейської солідарності» П. Порошенка. Необхідність ухвалення цього закону в Пояснювальній записці пояснюється так: «У той час, як російські ракети атакують українські мирні міста, а наші воїни та цивільні особи віддають свої життя, рпц через свої структури та окремих осіб на території України поширюють ідеологію «руского міра», виправдовують агресію росії проти України та смерть мирного населення». Це лише одна фраза з досить розлогого пояснення, вона обрана для прикладу як найхарактерніша. УПЦ у законопроєкті не згадується, але всі чудово розуміють, проти кого він спрямований. Як це можна коротко прокоментувати?

По-перше, УПЦ – це частина українського суспільства та частина досить вагома. Російські ракети вірян УПЦ також вбивають та залишають без житла, електрики та інших засобів для існування, як і інших громадян. Віряни УПЦ також воюють проти агресора і віддають свої життя за Україну, як і інші українці. Більше сотні храмів УПЦ було зруйновано російськими військами. Подивіться бодай на Святогірську лавру!   

По-друге, чи серед вірян УПЦ є прихильники «руского міра»? Так, є, як вони є серед держчиновників, поліцейських, співробітників Нацгвардії і так далі. Чи є це підставою для ухвалення законів про заборону цих органів? Запитання риторичне.

По-третє, сам законопроєкт складено досить хитро – у ньому ніде не згадується про УПЦ. Але навряд чи хтось сумнівається, проти кого насправді він спрямований. В очах простих обивателів розповсюджувачі «руского міра» – це ті, у яких знайшли кілька газет «російський вісник». І неважливо, що ці люди багатотонними фурами відправляють продукти та необхідні речі для підтримки українських воїнів та цивільних осіб, які постраждали від війни. Неважливо, що вони благословляють своїх парафіян йти захищати Україну зі зброєю в руках, а одружені священники нерідко посилають і своїх дітей, одержуючи труни назад.

Однак повернемось до законопроєкту. По суті, він пропонує узаконити два моменти: по-перше, заборонити на території України діяльність РПЦ та всіх організацій, так чи інакше з нею пов'язаних, а по-друге, закріпити за ПЦУ ексклюзивне право іменуватися «православною».

Заборона РПЦ
Заборона на діяльність РПЦ формулюється у ст. 4 законопроєкту наступним чином: «Діяльність Російської православної церкви, релігійних організацій (об'єднань), які безпосередньо або як складові іншої релігійної організації (об'єднання) входять до структури (є частиною) Російської православної церкви, а також релігійних центрів (управлінь), що входять до складу або визнають (декларують) у будь-якій формі підпорядкованість у канонічних, організаційних та інших питаннях Російської православної церкви на території України заборонена».

Під час війни і з урахуванням підтримки керівництвом РПЦ агресії РФ ця заборона, може, і виглядала б у чомусь виправданою, але річ у тому, що релігійних організацій, які перебували в Україні і при цьому входили до структури РПЦ, зараз не існує.

УПЦ за великим рахунком є ​​незалежною від РПЦ ще з 1990 р., коли ще за законного митрополита Київського Філарета (Денисенка) вона стала самостійною та незалежною в управлінні. І якщо окремі моменти (наприклад, благословення Патріархом новообраного митрополита Київського) раніше могли комусь здатися елементом підпорядкованості, то після рішень Собору УПЦ у Феофанії 27 травня 2022 р. ніяким чином, крім євхаристичного (навіть не канонічного), УПЦ з РПЦ не пов'язана.

Тоді кого намагаються заборонити в Україні автори законопроєкту? Незважаючи на те, що і статутні документи, і заяви Священного Синоду УПЦ та її Предстоятеля, і особливості богослужіння свідчать про повну незалежність УПЦ, її вороги навмисно називають її УПЦ МП та структурою РПЦ. Тобто небезпека законопроєкту полягає в тому, що УПЦ просто можуть «призначити» частиною РПЦ і відповідно заборонити її діяльність.

Ще більш розпливчастим є формулювання ст. 3 законопроекту: «Діяльність іноземних релігійних організацій, які прямо чи опосередковано, у тому числі шляхом публічних виступів керівників, підтримують збройну агресію проти України, заборонена на території України».

Знову ж таки, по суті, цілком розумне становище, якби не обґрунтовані побоювання, що вороги УПЦ скрупульозно вишукуватимуть будь-які приводи, будь-які висловлювання ієрархів чи священників, щоб підвести під заборону всю УПЦ.

Слово «непрямо» надає дуже широкі можливості. Наприклад, так можна заборонити УГКЦ (як частина РКЦ) на підставі останніх висловлювань папи Франциска про любов до російської культури та про те, що війну спровокував «гавкіт НАТО» біля воріт Росії. Трохи незрозуміле формулювання законопроєкту «іноземні релігійні організації» – адже УПЦ під це точно не підпадає. Але, здається, у ході роботи над законопроєктом цю помилку виправлять і слово «іноземні» заберуть.

«Православні» лише в ПЦУ
Якщо в питанні з заборонами РПЦ на території України ще можна щось обговорювати, то положення про те, що «православними» зможуть іменуватися лише організації, пов'язані з ПЦУ, є абсолютно абсурдним та неприйнятним.

Ст. 2 законопроєкту формулюється так: «Релігійна організація, у тому числі релігійна громада, використовує у своїй назві (як повній, так і скороченій) слово "православний" або "православна" у відповідних відмінках виключно у разі, якщо ця релігійна організація в канонічних та організаційних питаннях підпорядкована Православній Церкві України. <…> За рішенням керівного органу Православної Церкви України, слово "православний" або "православна" у відповідних відмінках може використовуватись іншими релігійними організаціями».

Тобто ми маємо справу не багато не мало зі спробою «приватизації» Православ'я однією структурою − ПЦУ. Щоб називатися православним, потрібно йти в підпорядкування до Сергія Думенка, якого більшість Помісних Православних Церков вважає особою, яка не має священного сану.

Нагадаємо лише одну з таких заяв:

«Весь той час, поки пан Філарет був скинутий і анафемований, він здійснював неканонічні чинопослідування, які не були дійсними Таїнствами. Тому і звершені ним хіротонії є недійсними, порожніми, позбавленими Божественної Благодаті та дії Святого Духа. Серед інших – і хіротонії послідовно у диякона, священника і, нарешті, в єпископа його секретаря Сергія Думенка, нині митрополита Епіфанія»

з Послання (за дорученням Священного Синоду Албанської Церкви) Архієпископа Анастасія Тиранського та всієї Албанії патр. Константинопольському Варфоломію

І тепер ця людина, С. Думенко, має не лише шануватись законним архієреєм, а й визначати: хто є православним, а хто – ні. До такого не додумувалися як візантійські імператори, і середньовічні правителі калібром менше, а й настільки критиковані нині правителі Росії. У XVI столітті було проголошено принцип: «чия влада – того і віра», а якщо бути більш точним – «чия земля, того і віра» («cujus regio, ejus religio»), який заклав основу для конфесійних протистоянь та воєн на століття уперед. І тепер це хочуть відродити в Україні. Навіщо? Щоб посварити українське суспільство, яке так потребує сьогодні згуртування перед ворогом, настанням важкої зими та інших викликів?

І де це бачено, щоб у ХХІ столітті держава визначала, хто православний, а хто не православний?! Де це бачено, щоби держчиновники чи навіть народні депутати визначали, що канонічно, а що не канонічно?! Хіба Україна не правова держава, у Конституції якої зафіксовано принцип відокремлення Церкви від держави та право кожного громадянина на свободу совісті та світогляду?! Хіба може вважатися демократичною держава, яка так відверто втручається у церковні питання?! Навіть заборона діяльності релігійних організацій меркне перед перспективою заборони на ім'я «православний».

Висновки
По-перше, потрібно висловити рішучий протест спробам приватизувати Православ'я на користь однієї з українських конфесій, до того ж навіть не найчисленнішої (про канонічність промовчимо). Сподіватимемося, що народні депутати усвідомлюють абсурдність подібних пропозицій і не підтримають їх. Це стане очевидним витиранням ніг об Конституцію України, яка надає всім громадянам свободу сповідувати ту чи іншу віру чи взагалі не сповідувати ніякої.

Не державі і, тим більше, не Сергію Думенку визначати, хто православний, а хто – ні, кому можна іменуватися православним, а кому – заборонено.

По-друге, саме посилання про заборону діяльності РПЦ в Україні є абсолютно марним. Просто тому, що в Україні РПЦ і так не веде жодної діяльності. Окремим моментом є діяльність громад УПЦ на окупованих територіях. З РПЦ звучать заяви, що керує ними Московська патріархія. Але ми розуміємо, що це з тієї ж опери, як і діяльність держорганів РФ на цих територіях.

По-третє, ухвалення законопроєкту у тому вигляді, в якому він представлений на розгляд, однозначно дасть до рук недругів УПЦ зброю у боротьбі з нею. Навіть при тому, що в тексті законопроекту не згадується УПЦ, все одно буде знайдено можливість «призначити» її філією РПЦ в Україні за всієї невідповідності цьому реального стану справ.

По-четверте, у Пояснювальній записці автори посилаються на досвід Литви: «Діяльність рпц, її структур та організацій, які зберігають будь-яке підпорядкування рпц, має бути повністю заборонена на території України. Така заборона відповідає практичній реалізації міжнародного права у сфері прав людини, зокрема свободи совісті, що підтверджує законодавчий досвід Латвії, де на законодавчому рівні ухвалено рішення про відокремлення Латвійської православної церкви від рпц».

З тим, що це «відповідає практичній реалізації міжнародного права у сфері прав людини», можна звичайно посперечатися, але якщо так кортить, прийміть закон про відокремлення УПЦ від РПЦ. Це не суперечитиме не лише Постанові Собору УПЦ у Феофанії від 27 травня 2022 р., а й певною мірою і рішенню Архієрейського Собору РПЦ про утворення Української Православної Церкви від 1990 р.

По-п'яте, не можна заперечувати, що кампанія проти УПЦ розколює українське суспільство, а не об'єднує його. Мільйони вірян УПЦ – не колаборанти, не громадяни другого ґатунку та не безправні люди. Вони мають право на свою віру і свою Церкву і це право відстоюватимуть усіма законними способами.

І насамкінець хотілося б недругам УПЦ поставити запитання: невже ви думаєте, що УПЦ не могла б, як ви того бажаєте, приєднатися до ПЦУ всім своїм багатомільйонним складом і поглинути її просто через свою чисельну перевагу? Могла б, та ще й як! От тільки в цьому випадку довелося б пожертвувати православною вірою, а цього УПЦ допустити не може. Тому вона краще страждатиме, терпітиме гоніння, утиски, несправедливість, але не зрадить Христа і Його Церкву, яка є єдиним ковчегом спасіння для душ людських.