Про рішення листопадового Синоду УПЦ
На останньому Синоді УПЦ було прийнято цілу низку рішень, які матимуть величезний вплив на долю Церкви. Що це за рішення та що вони означають?
23 листопада 2022 року на черговому засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви було прийнято кілька рішень, які напевно вплинуть на майбутнє нашої Церкви.
Мироваріння
Без сумніву, найважливішим рішенням Синоду, що минув, стало поновлення мироваріння в Києві.
На Русі до XVII століття варити миро мав право кожен правлячий архієрей. Це видно з текстів архієрейського чиновника, який зберігався у бібліотеці Софійського собору Києва. З кінця XVIII століття його стали варити лише у Києві та Москві.
У Лаврі з 1843 року з'явилася традиція варення миро у Трапезному храмі. Його періодичність була в середньому раз на три роки. Востаннє мирно варили у Лаврі 1913 року. Згодом, у зв'язку з відомими політичними подіями, мироваріння у Києві було припинено.
Відновлення мироваріння можна розглядати як відновлення історичної справедливості, а не порушення канонів Церкви. Немає жодного канону, який би наказував, кому можна, а кому не можна здійснювати чин мироваріння.
На даний момент Святе миро варять у Константинопольській, Сербській, Румунській, Болгарській та Руській Церквах. Єрусалимська, Антіохійська та всі інші Церкви отримують миро від Константинопольського патріархату, а Українська Православна Церква до останнього часу отримувала миро від РПЦ.
У той же час мироваріння сприймається як один із атрибутів самостійності та незалежності Церкви. Не головний, не ключовий, але все ж таки. І в РПЦ до цієї теми ставляться досить болісно. Наприклад, викладач церковного права Московської Духовної Академії протоієрей Владислав Ципін заявив, що «мироваріння – це крок до автокефалії, і він не повинен був робитися без узгодження з патріархією».
Нагадаємо, що 27 травня 2022 року, на Соборі УПЦ, що відбувся в монастирі Феофанія, в одному із пунктів підсумкової заяви було сказано, що Синод УПЦ розгляне питання мироваріння. Тоді ця заява викликала неоднозначну реакцію та критику з боку представників РПЦ. Проте зараз Синод Української Православної Церкви пішов далі і ухвалив рішення про відновлення чину мироваріння в Києві. Як це розглядати: як декларацію автокефального статусу чи нагальну необхідність забезпечити Церкву миром за умов воєнного часу? Оскільки слова «автокефалія» ніде не зустрічається ні в рішеннях Собору, ні цього Синоду, думається, що правильно сприймати рішення про відновлення в Києві чину мироваріння, виходячи з обставин, що склалися. Адже всім зрозуміло, що отримувати миро із Москви більше неможливо.
Про нові призначення
Синод призначив нових правлячих архієреїв на чотири кафедри.
Митрополит Івано-Франківський Серафим ще до війни залишив межі України «за станом здоров'я», а митрополит Ізюмський та Куп'янський Єлисей виїхав до Росії вже після того, як ЗСУ звільнили Ізюм та Куп'янськ. Обов'язки з тимчасового опікування першої єпархії виконував вікарій Чернівецько-Буковинської єпархії митрополит Хотинський Веніамін, другої – митрополит Харківський Онуфрій.
У результаті Синод звільнив митрополита Серафима та митрополита Єлисея від управління єпархіями, а на їхнє місце визначив нових єпископів: архімандрита Микиту (Сторожука) – на Івано-Франківську кафедру, а архімандрита Іоанна (Терновецького) – на Ізюм.
Новий архієрей з'явиться в Роменській єпархії, де замість митрополита Іосифа, який виїхав, Синод призначив єпископа Гостомельського Тихона (Софійчука), який до цього був вікарієм Київської єпархії.
За станом здоров'я (згідно з проханням) залишив Кіровоградську кафедру митрополит Іоасаф, новим правлячим архієреєм став архієпископ Васильківський Миколай. Митрополит Іоасаф нестиме послух вікарія Київської Митрополії.
Відзначимо досить м'які формулювання («порахування на спокій») щодо тих ієрархів, які самовільно покинули свої кафедри. Потрібно сказати, що рішення ці – все-таки не заборона у служінні, яка практично завжди є покаранням для священника, без благословення єпископа, який залишив парафію.
Крім того, рішення були ухвалені лише стосовно тих єпархій, які перебувають на підконтрольній українській владі території України. Здається, це було зроблено не тому, що Синод УПЦ упокорився з втратою кількох єпархій. Швидше за все, остаточні рішення будуть ухвалені після закінчення воєнних дій.
Ставлення до ПЦУ
Одразу після Собору у Феофанії критики та недоброзичливці Української Православної Церкви стверджували, що УПЦ дуже швидко увійде в євхаристичну єдність із ПЦУ, і що задля цього нібито й ухвалено всі рішення від 27 травня. При цьому чомусь ніхто не звертав уваги на той факт, що в постановах Собору в Феофанії було чітко прописано умови, за яких УПЦ погодиться на діалог (не на єдність) із ПЦУ. Іншими словами, сам початок діалогу можливий лише в тому випадку, якщо керівництво ПЦУ припинить деструктивну діяльність щодо УПЦ.
Остання заява Синоду УПЦ лише підкреслила цю позицію нашої Церкви. Там сказано, що ПЦУ лише посилює міжрелігійне протистояння, використовуючи війну з Росією для рейдерських захоплень храмів УПЦ. Зрозуміло, що захоплення храмів не лише негативно впливають навіть на теоретичну можливість діалогу з ПЦУ, а й суттєво послаблюють обороноздатність України, послаблюючи її єдність у тилу. Зараз пцушникам слід думати не про те, як би більше церков відібрати в УПЦ, а як би перехопити у нашої Церкви ініціативу благодійної та гуманітарної діяльності у зв'язку з війною. Адже не секрет, що в той час, коли одні «християни» воюють із парафіянами канонічної Церкви, інші християни не словом, а ділом допомагають фронту, біженцям, постраждалим і всім тим, хто цієї допомоги зараз потребує.
Підкреслимо, що без зміни «політики» ПЦУ щодо УПЦ діалог між нашими релігійними конфесіями – неможливий. Що й наголосив Синод у своїй заяві.
Обшуки та колабораціонізм
У своїй заяві Синод УПЦ висловив стурбованість тим, що українські спецслужби проводять обшуки в деяких єпархіях та монастирях нашої Церкви. Синодали, по-перше, наголосили, що будь-які дії правоохоронців мають бути об'єктивними і не супроводжуватись бездоказовими звинуваченнями, а по-друге, закликали ініціаторів обшуків «не розпалювати внутрішню війну, а всім об'єднуватися, щоб вижити та перемогти».
Зрозуміло, що згадка про об'єктивність розслідувань має нагадати силовикам, що досі жодного священнослужителя УПЦ не було засуджено за неправомірні дії, спрямовані на підрив державного суверенітету країни. Саме у цьому ключі варто розглядати і слова Синоду про те, що УПЦ послідовно виступає за збереження незалежності та територіальної цілісності України. Сперечатись із цією тезою не буде ніхто, бо починаючи з 2014 року у всіх офіційних заявах та зверненнях священноначалля УПЦ його неодноразово озвучувало.
Також Синод згадав і про звинувачення на адресу УПЦ у колабораціонізмі.
Річ у тому, що такі звинувачення звучать на адресу тих священників, які залишаються на своїх парафіях, залишаються з людьми навіть під найжорстокішими обстрілами або тоді, коли ворог тимчасово окуповує той чи інший населений пункт України. У найважчих умовах наші священники допомагають людям вижити – організовують евакуацію, допомагають людям похилого віку та всім, хто цієї допомоги потребує.
У багатьох ЗМІ з'являлася інформація про те, як священники УПЦ (не завжди, щоправда, журналісти говорили, що це священники саме УПЦ), ризикуючи життям, робили все, щоб врятувати людей. Тому Синод і наголошує, що «ті єпископи та священники, які залишилися на окупованій території України та продовжують здійснювати там своє пастирське служіння, не є колаборантами. Навпаки, багато хто з них є справжніми героями українського народу. У важких обставинах, що склалися внаслідок війни, вони не залишили своєї пастви. Ризикуючи своєю репутацією, священнослужителі Української Православної Церкви роблять усе можливе, щоб наш український народ вижив там, де війна знищує шанси на людське життя». Тут можна лише погодитись зі словами наших архіпастирів і побажати тим священникам, які несуть своє служіння у найважчих військових умовах, допомоги та благословення Божого.
Підсумовуючи, вважаємо, що багато в чому рішення Синоду Української Православної Церкви від 23 листопада є доленосними. Наша Церква поступово і в рамках канонічного права утверджує свою незалежність, набуваючи рис автокефальної Помісної Церкви. Це може комусь подобатися, комусь ні, але факт залишається фактом – цей історичний процес уже незворотний.
