На службі імперій: до чого доведуть Фанар нові заступники
Україна, США та світоглядний глухий кут Константинопольської Церкви.
Зустріч у Києві глави Держдепартаменту США Майкла Помпео з главою Православної церкви України Епіфанієм Думенком, а також демонстративна підтримка цієї структури американцями змушують говорити про явище, яке, на перший погляд, з цією зустріччю не пов'язано. Звичайно, ми всі розуміємо, що інтерес Держдепу до проекту ПЦУ викликаний передусім «антиросійським» характером цієї релігійної структури й очевидно вписується в глобальну боротьбу США з головним конкурентом на міжнародній арені. Але є ще один, більш глибокий пласт у відносинах Держдеп – ПЦУ, і без того досить тісних.
Ми знаємо, що нова українська «Церква» – васальна структура Фанару. Ця залежність ні для кого не секрет. Вона чітко прописана в тому самому знаменитому Томосі і яскраво простежується в повсякденних відносинах ПЦУ з Константинопольським патріархатом. І розглядати зв'язки Держдепу з ПЦУ неможливо без згадки тісних відносин із США самого «Вселенського престолу».
Ми розглянемо особливості психології Церкви, яка претендує на статус глави Православ'я. Церкви, яка виникла в столиці імперії як «придворна», свою велич сформувала в тісному зв'язку з імперською владою і навіть після краху імперії не позбулася парадоксальної психології.
Цей парадокс у тому, що «Вселенський престол» впевнений у своїй перевазі над іншими Церквами і в той же час відчайдушно шукає собі нового «імператора» – силу, яка дасть йому підстави втілити цю перевагу в життя.
Народження величі
Великим церковним центром Константинополь став у IV столітті, після того, як на невелике провінційне місто Візантій звернув увагу імператор Костянтин Великий, зробивши його своєю столицею. Близькість до влади, безумовно, гарантує вплив, але вона ж і зобов'язує.
Близькість до імператорського двору протягом усієї історії Константинопольської Церкви зобов'язувала її предстоятелів орієнтуватися на погляди, бажання й інтереси імператора. І патріархи орієнтувалися. Нерідко сповідуючи аріанство, якщо на престолі сидів симпатик аріан, або підтримуючи іконоборство, якщо його насаджував імператор.
Чого вартий патріарх Сергій, який сформулював монофелітську доктрину на догоду імператору Іраклію, який прагнув згладити віроповчальні протиріччя з монофізитами Єгипту.
Імператори нав'язували патріархам свою волю, імператори міняли патріархів, як їм хотілося. Згадаймо хоча б історію патріархів Ігнатія і Фотія, що кілька разів змінювали один одного на кафедрі протягом усієї другої половини IX століття, в залежності від того, кого хотіли бачити патріархом при дворі: спочатку горе-імператора Михайла П'яницю, а потім пробився в імператори конюх Василь Македонянин.
Близькість до імператорського двору протягом усієї історії Константинопольської Церкви зобов'язувала її предстоятелів орієнтуватися на погляди, бажання й інтереси імператора.
Якщо імператорам хотілося унії з Римом – патріархи йшли на унію, а якщо раптом у патріарха виявлялася своя думка, як, наприклад, у Іоанна Златоуста або Михайла Керулларія, то норовистий предстоятель отримував всі шанси бути знятим і померти де-небудь на задвірках Вірменії або на кораблі по дорозі на заслання.
Правди заради варто відзначити, що далеко не всі предстоятелі Константинопольської Церкви були пристосуванцями, діяли виключно за вказівкою візантійського імператора. Історія столичної кафедри знає багатьох достойних людей, які очолювали Церкву в різний час. Чимало серед них святих.
Втім, навіть святі далеко не завжди бачили необхідність у боротьбі зі звичним для імперської столиці станом речей, особливо коли імператор і патріарх, що називається, дихали одним повітрям.
Той же святитель Григорій Богослов зайняв Константинопольську кафедру безпосередньо за бажанням імператора Феодосія Великого. З одного боку, сприяння імператора чимало сприяло успіху діяльності святого в місті, де спочатку православним і зібратися було ніде, крім одного-єдиного храму на задвірках. З іншого боку, те ж саме сприяння пізніше стало приводом до звинувачення святителя в незаконному занятті кафедри.
Русь як заміна візантійських імператорів
Ситуацію докорінно могло змінити завоювання Константинополя турками у 1453 році, але, на жаль, сформовані більш ніж за тисячу років традиції виявилися сильнішими за політичну ситуацію. І якщо багатовікова несамостійність Константинопольських предстоятелів припала до місця при формуванні стосунків з Османською Портою, то в пошуках доходу і вигоди колишні придворні патріархи звернули погляди до колись освіченої греками, багатої і поступово набираючої політичну вагу Русі.
На Русь за милостинею Константинопольські патріархи зверталися регулярно. За даними авторитетного церковного історика Антона Карташова, розмір щорічної допомоги з Москви після краху імперії становив близько 500 золотих карбованців. Навіть така епохальна подія, як особистий приїзд у Москву Константинопольського патріарха Єремії II в 1588 році, мав своєю метою поповнення патріаршої скарбниці. Оскільки патріархія, незадовго до цього вигнана турками з кафедрального храму і належних їй монастирів, гостро потребувала грошей, взяти які, крім як на Русі, було ніде.
Не дивно, що дружба Константинопольських патріархів з Москвою була міцною, довгою і плідною. Аж до початку минулого століття, коли жовтневий переворот 1917 року перетворив колись могутню імперію в злиденну країну з кровожерними правителями і планомірно знищуваною Церквою.
Загравання з більшовиками
Черговий крутий поворот історії не застав Константинопольський патріархат зненацька. Скориставшись безпорадністю на межі виживання Руської Церкви, недавні друзі в 1922 році без тіні збентеження визнали обновленське Вище церковне управління єдиною канонічною церковною владою в Росії. А через рік заявили претензію на поширення власної юрисдикції на всю православну діаспору.
Одночасно з цим церковний Стамбул зайнявся пошуком чергової імперії, чиї інтереси, з готовністю і не без вигоди для себе, він міг би обслуговувати. Чи варто дивуватися, що в сформованій ситуації вибір припав на США? Традиції довгої, міцної і взаємовигідної дружби в стародавньому патріархаті Константинополя сильні.
Скориставшись безпорадністю на межі виживання Руської Церкви, фанаріоти без тіні збентеження визнали обновленців єдиною канонічною церковною владою в Росії.
І ось вже в 1948 році адміністрація президента Трумена руками турецької і грецької влади проводить цілу операцію по заміні неугодного Америці патріарха Максима на американського архієпископа Афінагора, який вже через три роки після обрання відкрито заявив у пресі, що «наріжним каменем його діяльності як патріарха він бачить просування американських ідеалів», а сам він буде «жити американськими ідеалами і проповідувати їх».
Генконсул США в Стамбулі Роберт Макаті був настільки збентежений такою відверто проамериканською риторикою патріарха, що писав про це в Держдепартамент: «Вираження ним захоплення Сполученими Штатами часом було настільки запеклим, що викликало у мене майже що збентеження. Я не міг позбутися відчуття, що якщо його погляди як турецького громадянина були настільки ж відкрито виражені перед не-американцями, його миттєво охрестили б кимось на кшталт професійного лобіста американських інтересів, його вплив у Туреччині і серед православних відповідним чином би знизився, а хтось розцінив би його висловлювання як просте транслювання американської пропаганди».
Сумнівне християнство нового покровителя «Вселенського престолу»
Зараз, через півстоліття, ми бачимо відверту співпрацю ієрархії Константинопольського патріархату з Держдепом США. Формат статті не передбачає перерахування численних фактів зустрічей і взаємної підтримки представників Фанару і вищих посадових осіб США. Їх достатньо як на СПЖ, так і на будь-яких інших новинних ресурсах, та ніхто їх, власне, і не приховує.
І у відносинах Константинопольської Церкви і нинішнього гегемона світової політики все як і в минулі століття: несамостійність у рішеннях, обслуговування інтересів впливового покровителя, непомірні амбіції, віроломство, цинізм...
Одне тільки серйозно відрізняє нинішню ситуацію від усіх попередніх. У минулі часи всі держави, чиї інтереси в тій чи іншій мірі обслуговував і чиєю допомогою користувався Константинопольський патріархат, були християнськими: Візантійська імперія, Московське князівство, Російська імперія... Навіть США у свій «золотий вік» 1945-1973 років, незважаючи на агресивну зовнішню політику, расизм і сексуальну революцію, були все ж державою з глибокими християнськими традиціями і міцними моральними засадами.
Однак в останні десятиліття ми увійшли в нову епоху – постхристиянську. І в авангарді сучасного пост-християнського суспільства сьогодні перебувають саме США. Паталогічна толерантність, агресивне нав'язування ідеології ЛГБТ-спільноти, прагнення до знищення інституту сім'ї в її традиційному розумінні, дискримінація за релігійною ознакою, знецінення релігії як такої – ось ті «цінності», насадженню яких в усьому світі активно сприяє Америка.
У відносинах Константинопольської Церкви і нинішнього гегемона світової політики все як і в минулі століття: несамостійність у рішеннях, обслуговування інтересів впливового покровителя, непомірні амбіції, віроломство, цинізм...
Як далеко в обслуговуванні її інтересів здатен зайти Константинопольський патріархат? Чого коштуватиме православному світу запобігливість «першого серед рівних», який вважав себе «першим без рівних», перед явно антихристиянськими силами? Що можуть протиставити згубним процесам у світовому Православ'ї здорові церковні сили, що не піддалися впливу патріарха Варфоломія? Нітрохи не сумніваюся, що Константинопольський патріархат навряд чи турбують ці питання.
І абсолютно марно. Історія Константинопольської Церкви багато разів доводила: залежність від політичних сил змушує Церкву робити все, що їй вкажуть. Один лише приклад Ферраро-Флорентійської унії з Римом говорить про це повною мірою.
Яку ж плату можуть вимагати за свою підтримку нинішні постхристиянські політики, навіть страшно собі уявити. Можна лише з упевненістю сказати, що доведеться платити за підтримку. І українські розкольники як підлеглі «Вселенського престолу» теж є учасниками цієї глобальної релігійно-політичної гри.
Тому тим, хто всерйоз сприймає яскраву рекламу ПЦУ як «Церкви справджених багатовікових прагнень українського народу», не завадило б про це замислитись.
