Ілюзорна міць Константинопольського патріархату

Новина про те, що Афінська Архієпископія (Елладська Православна Церква) прийняла рішення визнати, тобто прийняти у спілкування Православну Церкву України, цікава і трагічна не тільки тому, що вона відіграє важливу роль в нинішній драмі розпаду православної Церкви.

Певною мірою це рішення було очікувано і не здивувало тих, хто знайомий із ситуацією в Православ'ї, де відносини між Константинополем і Москвою виводяться на рівень протистоянь націй, еллінів і варварів, а також конфлікту влади.

Що нас дійсно повинно дивувати, так це щось на кшталт такту і дипломатичності, яке досі ще збереглося. Однак поступово стає очевидним, це не стільки розрив спілкування між грецькими та слов'янськими Помісними Церквами і не стільки геополітичний поділ православного світу, скільки послідовне розділення у мові, поняттях, значенні та тлумаченні.

При цьому важко сказати, чи буде це поділ подолано, оскільки Афіни не визнають, що через свої власні етноцентріческі фобіі «російської напасті» вони погодилися брати участь у проекті розвалу наративу російської ідентичності, в рамках якого Київ є невід'ємною частиною поліцентризму Великої, Малої і білої Русі (незалежно від того, ототожнюємо ми цей наратив з ідеологією «руського міра» чи ні).

Вони навіть не згадали про свій власне васальство перед геостратегічними центрами сили, васальстве, яке дало б їм хоч якесь виправдання. По суті, вони згадали лише про однин фундаментальний і основоположнмй факт, герменевтичний ключ, на основі якого ми можемо зрозуміти реальний хід подій – вони послалися на «право Вселенського Патріархату надавати автокефалію», на підставі якого Афіни вирішили визнати «автокефалію Православної Церкви Незалежної Республіки України».

Постмодерністська природа претензій Константинопольського патріархату на першість

Безумовно, як в Елладі, так і в усьому православному світі незабаром зазвучать голоси, які почнуть піднімати незліченну кількість питань, одним з яких, швидше за все, буде питання про апостольське преємство у самій ПЦУ.

Але те, що відрізняє сьогоднішню церковну кризу від всіх попередніх, це не геостратегічна глибина поділу або слабкість внутрішнього єдності Православної Церкви, яка жодним чином не визначає спосіб виживання у такій єдності (якщо ми є загальнособорною Церквою, де тоді регулярні собори всіх Помісних Церков?). На сьогоднішній день очевидно, що Константинополь і Помісні Церкви, які погодилися або погодяться з його баченням існування Православної Церкви, прийняли свою особливу точку зору на реальність, яка, по суті, представляє собою постмодерністське бачення Церкви, а саме – реалізація ідеї примату в ключі і контексті постмодерну.

Однак нетерплячий читач, несхильний вірити міркуванням з використанням жаргонних кліше гуманістичних дисциплін (в число яких давно включені «постмодернізм» і «постмодерністський»), не побачить тут будь-яких надмірностей або просто ще одного богословського тексту. Я не пишу цей текст заради того, щоб він був «постмодерністським», але хочу зазначити, що без уяви хоча б про елементарні концептуальні постмодерністські твердження неможливо зрозуміти поведінку Константинопольського Патріархату.

У чому проявляється постмодернізм церковної драми, яка почалася після рішення Фанару спочатку дарувати ПЦУ «автокефалію», а потім здійснювати дії, в результаті яких інші Помісні Церкви вільно чи мимоволі (солідарно або під загрозою) погодяться з цим рішенням.

Коли дійсність підміняють інтерпретацією дійсності

Однією з відмінних характеристик постмодернізму є переконаність у марності концептуальності як такої. Картина зруйнованого світу, у якому немає стабільності має на увазі, що саме сила диктує нам не тільки те, як інтерпретувати факти, але і як тлумачити поняття. Добро і зло, правда і брехня – це все складові реальності відносної, як і будь-яка інша реальність. Таким чином, поняття, позбавлені сенсу, можуть бути повністю позбавлені значущості. Деконструйовані вони можуть бути реконструйовані як власна протилежність: істина одного може виявитися брехнею іншого.

Яке це має відношення до богослов'я Константинопольського Патріархату? Найпряміше. Давайте розглянемо Toмoс про автокефалію, виданий ПЦУ:

«З урахуванням вищесказаного ми заявляємо, що своєю головою Автокефальна Церква в Україні визнає Святіший Апостольський і Патріарший престол, так само як і інші патріархи і предстоятелі, і виконує, поряд з іншими канонічними обов'язками і зобов'язаннями, свою найважливішу місію – зберегти чистоту нашої Православної віри, а також канонічну єдність і спілкування із Вселенським Патріархатом та іншими Помісними Православними Церквами... У випадку виникнення серйозних питань церковного, догматичного або канонічного характера Його Блаженство, митрополит Київський, від імені Священного Синоду своєї Церкви зобов'язаний звернутися до нашого Святішого Патріаршого і Вселенського престолу, прагнучи отримати його авторитетну думку і достовірне тлумачення, в той час як права Вселенського престолу щодо Екзархату і священної ставропігії не повинні порушуватися».

Незважаючи на те, що патріарху Варфоломію ясно, що престол, на якому він сидить, інші «патріархи і предстоятелі» не визнають своїм «главою», він вважає, що може встановити неправду як істину, повністю перевернувши систему цінностей.

Тут ми підходимо до проблеми конструювання реальності: незважаючи на те, що патріарху Варфоломію абсолютно ясно, що престол, на якому він сидить, інші «патріархи і предстоятелі» не визнають своїм «главою», він вважає, що при виборі між фактичною дійсністю, яка є, і конструюванням якоїсь нової реальності, яка, по суті своїй, є помилковою, він може встановити неправду як істину, повністю перевернувши систему цінностей. Ця здатність ігнорувати іншого не є постмодерністською. Вона лежить в основі ідеї римської першості, коли «спадкоємець Петра» виконує своє «служіння» навіть над Помісними Церквами і людьми, які цього не визнають і не бажають.

Однак в той час як Першому Риму необхідно було узаконити свої власні прагнення, принаймні, хоча б за допомогою ряду історичних фальсифікацій (найбільш відомою з яких є ризниця Костянтина), Другий Рим засновує свої претензії в дусі постмодерністів, спираючись не стільки на документи, скільки на інтерпретації (відповідно до ніцшеанського принципу, який говорить, що немає ніяких фактів, крім інтерпретацій). Таким чином, якщо «фактична дійсність» встановлена виходячи з її інтерпретації, то очевидно, що фактична дійсність як така нічого не означає.

Томос ПЦУ, з точки зору формальної логіки – нісенітниця, але нісенітниця не випадкова

Будь-якій розсудливій людині, що володіє основними знаннями в області православного богослов'я, очевидно, що в документі з одного боку йдеться про надання «автокефалії» (повної церковної незалежності від зовнішнього впливу), а з іншого, ПЦУ, по суті, «дарується» щось, навіть що не являє собою автономію. Весь Томос, з точки зору формальної логіки, можна розглядати як нісенітницю (пропозиція: «З урахуванням вищесказаного ми заявляємо, що своєю головою Автокефальна Церква в Україні визнає Святий Апостольський і Патріарший престол» [Προσεπιδηλοῦμεν τοῖς ἀνωτέρω ὅτι ἡ ἐν Οὐκρανίᾳ Αὐτοκέφαλος Ἐκκλησία γινώσκει ὡς κεφαλὴν τὸν Ἁγιώτατον Ἀποστολικὸν καὶ Πατριαρχικὸν Οἰκουμενικὸν Θρόνον] представляє кульмінацію цього абсурду і суперечливості).

Але нісенітниця ця не випадкова – вона постмодернічна: автокефалія – це не автокефалія у своїй суті, а те, що Константинополь пропонує у якості автокефалії. Значення цього терміна не визначено ні всередині нього самого, ні в рамках попередньої рецепції, воно обумовлено тим, що Константинополь (і його геополітичні замовники) хоче використовувати в якості такого значення. Воно може бути безглуздим, але сенс не існує сам по собі: у випадку необхідності він кожен раз визначається заново в залежності від ситуації. В цьому якраз і спостерігається «невипадковий: не тільки історичні факти, а й цілі інститути можуть і повинні бути піддані диктатурі нових нав'язаних значень, значень, які існують і мають сенс (тільки) в момент, коли їх визначає Вседержитель сили.

Нісенітниця Томосу ПЦУ не випадкова – вона постмодернічна: автокефалія – це не автокефалія у своїй суті, а те, що Константинополь пропонує у якості автокефалії.

І саме тому те, про що у першу чергу подбав Константинополь, – це реальна влада. Не просто право контролювати розподіл грошей всередині київського архієрейського намісництва, а влада, яка дає право розпоряджатися тлумаченням фактів та інститутів: таким чином, ПЦУ назавжди залишиться герменевтичним клієнтом «Матері-Церкви».

Влада, яку так бажає Константинополь, по суті, з постмодерністської точки зору, має демонічний характер. Цій владі потрібно безперервне існування, всередині якого все може бути, але бути не обов’язково, і тільки ця влада є єдиним «розпорядником» інтерпретацій. І незважаючи на те, що Москва має і військовий, і демографічний, і церковно-політичний, і фінансово потужний потенціал, який часто носить характер неделікатністі і грубої сили, Москва, по суті, виявляється банально слабкою перед вимогами, які висуває Фанар.

Їй потрібно, щоб її міць самоочевидно сприймалася як велич, але у неї немає прагнень створювати постійні «коливання» фактів і інститутів, у рамках яких залишається лише здатність Одного встановлювати і знищувати гідність інших той мірою, яка підходить лише Одному.

Наркотичний дурман «нової» реальності

Ідеї про те, що вже надані автокефалії Сербській, Болгарській, Румунській Православним Церквам та інших можуть зазнати змін або бути тою чи іншою мірою інтерпретовані, можна почути тільки в постмодерністських промовах Фанару.

Хоча ми знаємо, що історичні факти не можна змінити заднім числом в залежності від сьогоднішньої вигоди, це не стосується нашої ситуації.

Так само, як сьогодні ніхто в Києві вже не пам'ятає часів, коли на Хрещатику на 9 травня проходили паради за участю ветеранів Червоної Армії (чию антифашистську спадщину до євромайдану хотіла успадкувати і Україна), а не ветеранів ОУН-УПА, в Константинополі ніхто не пам'ятає себе до осені 2018 року.

Особливість константинопольської постмодерністської ідеології полягає в тому, що вона здатна запропонувати нам ідею, ніби Сила інтерпретатора (тобто, Матері-Церкви) має право формувати наші колективні спогади про події минулого. Сьогодні Фанар запевняє нас, що Україна завжди була її канонічною територією, що та ж сама людина, патріарх Варфоломій, сам не підтверджував анафему Філарета Денисенка і т.д. Знову ж таки, тут ми бачимо загальні ідеї з новоспеченими проектами ідентичності.

Так само, як сьогодні ніхто в Києві вже не пам'ятає часів, коли на Хрещатику на 9 травня проходили паради за участю ветеранів Червоної Армії (чию антифашистську спадщину, принаймні, до євромайдану хотіла успадкувати і Україна), а не ветеранів ОУН-УПА, в Константинополі ніхто не пам'ятає себе до осені 2018 року. Це наркотичне сприйняття поточної реальності, в якій відсутнє єднання навіть з самим собою, має на увазі божевільний, безперервний і нерозбірливий вибір між (квазі) реалізмом і вигадкою.

І тут ми стикаємося з постмодерністською інструменталізацією «реального» і «уявного». З іще одним парадоксом. Іншими словами, коли, наприклад, Фанар вказує політичну ситуацію в Україні як причину для надання «автокефалії», він встановлює легітимність питання про політичну ситуацію як критерій церковної організації.

Контраст політичної реальності і церковних рішень

Якщо політична реальність є єдиним або навіть вирішальним критерієм, то проект української автокефалії виправданий лише тою мірою, в якій він виправдовує судження, що Константинополь – це Стамбул, місто в Туреччині. Тобто «уявний» Константинополь робить «церковно-місіонерські» кроки, керуючись «реальною» незалежністю України.

Як Константинопольський патріархат може змусити нас забути про реальність 1453 року?

«Новий Рим» стоїть і існує, навіть коли його немає: Україна, як і все інше, грає тут лише епізодичні історичні ролі. Сила систематично, з точки зору герменевтики, нечесна, але її це не хвилює, тому що вона відчуває себе як силу: вона говорить нам, що ми можемо домовитися про те, що сталося ц 1219, 1767 або 1879 роках. Ми можемо навіть погодитися на масову галюцинацію, паралельну реальність, ц якій вона не змінила свою позицію 2018 року ц порівнянні з позицією попередніх років, але як вона може змусити нас забути про реальність 1453 року?

Є в постмодерністських діях певного роду якась демонічна природа. Вона дуже добре знає, наскільки трагічно «роздроблена» людина у занепалому світі, в якому вона існує, наскільки всі відносини і інститути схильні до змін. Але постмодернізм з падіння зробив релігію, з фрагментацією занепалого світу – мовчазне мірило і норму, сміючись над усіма нормами цілого. Деконструюючи «наративи сили», він таємно поклонявся силам влади, насильства над людиною. І ось чому його природа носить демонічний характер. І саме тому його природа веде до саморуйнування.

Константинополь руйнує сам себе

Константинопольський Патріархат, сп'янілий постмодерністською владою для створення паралельної історії і понять, знищує сам себе. Тому так важливо, щоб йому не довіряли. Важливо, щоб захистити Константинополь від самого себе, від постмодерністського квазібогослов’я Константинопольського патріархату. Константинополь не є Фанар, Фанар не є Константинополь.

На підставі чого Константинополь може зміцнити свою владу з тим, щоб не тільки управляти відносинами між православними церквами будучи «першим серед рівних» (все це йому належить по Переданню), але і бути «першим без рівних» в абсурдних фантазіях митрополита Елпідофора, надавати автокефалію без консультації з будь-якої іншої Помісною Церквою і встановлювати факти і їх інтерпретації?

Нинішні привілеї та прерогативи Константинополя є наслідком його положення Нового Риму, незважаючи на те, що давно немає ні імперії, ні міста, в якому він був би «Великої Церквою Христовою».

На підставі власного сприйняття самого себе, на підставі елліністичної расової солідарності і геостратегічної вигоди в рамках певного актуального (на нинішній день) проекту. Ще більший парадокс полягає в тому, що своєю власною постмодерністською ідеологією Константинопольська Церква руйнує сама себе.

Ми продовжуємо спостерігати за тим, як нинішні привілеї та прерогативи Константинополя є наслідком його положення Нового Риму, незважаючи на те, що давно немає ні імперії, ні міста, в якому він був би «Великої Церквою Христовою». Константинополь існує тільки в одній колективній, але однаково значущій «уяві» Православної Церкви як місце, що має фундаментальне значення для її соборного етносу. Ця «імагологія» (наука про інтерпретації сторонніх для сприймає об'єктів – Ред.) є одночасно історичною та есхатологічною: історичною за своєю суттю, а есхатологічною тому, що ми очікуємо – на противагу «реалізму нинішньої ситуації» – що Христос знову з'явиться і збере нас у Своєму Храмі, у Храмі Його як Премудрості Божої.

Якщо ж все піддавати «контекстуалізаціі» і взяти до уваги «реальну картину світу», то першою жертвою цього банального реалізму стане сам Константинополь, якого немає. Проте, він, Константинополь, існує, однак значно відрізняється від того, чим керує зараз патріарх Варфоломій.

Константинополь, який не одержимий еллінізмом, Константинополь, що послав Костянтина Філософа і Мефодія, Константинополь, який етносом переселився в Нікею і був здатний братськи любити інших. Такий Константинополь досі зустрічається всюди, але тільки, мабуть, не у Фанара.

Певною мірою саме ця здатність Константинополя бути «пупом землі» зробила його «хронотопом» таких великих сучасних романів, як «Баудоліно» Умберто Еко, «Хозарський словник» Мілорада Павича, «Пуп землі» чудового Венко Андоновського. Константинополь об'єднує і ігнорує час і місце. Але тільки тоді, коли це місце сталості, сповнене сенсу і змісту. Позбавлений їх, Константинополь перестає існувати. Він не припинив своє існування ні у 1204 році, ні у 1453 році. Чи припинив він своє існування у 2019 році?

________________________

Протоієрей Дарко Джого – богослов і публіцист, професор Православного Богословського факультету Сербської Православної Церкви в Боснії і Герцеговині.