Рішення Синоду РПЦ по Елладі: акривія чи ікономія? Частина IІ

Багато представників духовенства і мирян нашої Церкви вважають, що Синод РПЦ вчинив єдино вірно, коли розірвав євхаристійне спілкування лише з тими кліриками Елладської Церкви, хто буде співслужити з українськими розкольниками. Синод зробив це з міркувань ікономії, про яку СПЖ розповідав в першій частині.

Однак в Церкві досить і тих, хто впевнений, що «частковий розрив», як і застосування принципу ікономії до «українського питання», ні до чого доброго не приведе і рано чи пізно Церква постане перед необхідністю повного і остаточного розриву з розкольниками і тими, хто їх підтримує.

Акривія як спосіб вирішення найважливіших питань життя Церкви

Ця позиція, яку ми умовно назвемо акривія, отримала додатковий аргумент, коли стало відомо, що Елладська Православна Церква відправила главі ПЦУ Епіфанію Думенку вітальні листи.

З точки зору церковного протоколу, це юридичне визнання розкольницької організації в якості канонічної Церкви. Саме тому прихильники акривії вимагають негайного і повного розриву євхаристійного спілкування з усією Церквою, а не тільки з тією частиною, яка буде де-факто співслужити або поминати розкольників.

Саме слово «акривія» (грец. Ἀκρίβεια – строгість, точність) вказує на спосіб вирішення церковних проблем і суперечок, який виключає двозначність і невизначеність. Найчастіше його застосовували, коли мова йшла не про якісь незначні питаннях життєдіяльності Церкви, а про основи Її вчення, Її життя, про саму сутність і цілі існування Церкви і християнства.

Проблема ПЦУ як питання існування Церкви

Прихильники акривії підкреслюють, що українська проблема впливає на існування всієї Церкви. Питання ПЦУ – не тільки питання юрисдикційних кордонів між РПЦ і Константинопольською Церквою. Проблема не тільки в нехтуванні канонами з боку патріарха Варфоломія. І навіть не в тому, наскільки сильно Фанар намагається довести своє право надавати автокефалію. Головна проблема в тому, що фанаріоти підривають саме вчення про Церкву, про Її природу і призначення.

Визнання українських розкольників, прийняте під тиском політичного істеблішменту, перетворює Церкву з боголюдського організму в інструмент вирішення політичних проблем.

З іншого боку, бажання глави Фанару стати главою Церкви знищує православне вчення про Церкву як про Тіло Христове. А введення в Церкву цілої групи українських самосвятів, нерукоположенних мирян, анафематствованих розкольників, знищує апостольське преємство, перетворюючи Церкву в подобу клубу з релігійних інтересів, увійти до якого може будь-хто, маючи достатню підтримку з боку сильних світу цього.

Розкольники безблагодатні

Прихильники акривії стверджують, що ставитися до розколів з точки зору ікономії не можна. Розкол – це хула на Духа Святого, розрив ризи Христової, гріх, що не змивається навіть мученицькою кров'ю, як казав святитель Іоанн Златоуст.

Церква практично завжди вважала, що в розколах, як і в єресях, немає благодаті. Наприклад, святитель Василій Великий відкидав всі рукоположення, здійснені розкольниками, вважаючи, що останні втратили Божу благодать через сам факт відокремлення від єдності з Кафоличною Церквою і тому, ставши мирянами, вже не можуть передати іншим те, чого не мають самі, – благодаті Святого Духа.

Святитель писав: «Бо, хоча початок відступу стався через розкол, але ті, хто відступив від Церкви, вже не мали на собі благодаті Святого Духа. Бо збідніло преподання благодаті, бо скінчилося законне преємство. Бо перші відступники отримали посвяту від отців, та через покладання рук їх, мали дар духовний. Але відторгнуті, зробившись мирянами, не мали влади ні хрестити, ні рукополагати, і не могли преподати іншим благодать Святого Духа, від якої самі відпали» (1-е правило святителя Василія Великого).

Питання ПЦУ – не тільки питання юрисдикційних кордонів між РПЦ і Константинопольською Церквою. Головна проблема в тому, що фанаріоти підривають саме вчення про Церкву, про Її природу і призначення.

Практику перехрещення як розкольників, так і єретиків відстоювали Фірміліан, єпископ Кесарії Каппадокійської, і святитель Кипріан Карфагенський. Вони доводили, що благодать знаходиться тільки в істинно-християнській Церкві, а тому хрещення, здійснене поза нею, недійсне. З цього питання було кілька Соборів: один в Малій Азії (253 р.). і три в Карфагені (255-256 рр.), на яких вирішили перехрещувати єретиків. У 405 р. на Соборі в Карфагені блаженний Августин висловився за найжорсткіше ставлення до розколу донатистів (Діян. V Всел.).

Принцип акривії застосовували і у відношенні Руської Церкви до українського автокефального розколу. Наприклад, в заяві Святійшого Синоду (1989 р.), Архієрейського Собору (січень 1990 р.) та Помісного Собору (червень 1990 р.) чітко сказано, що хіротонії, здійснені в самочинній автокефалії, недійсні.

Тому, стверджують прихильники акривії, у розкольників ніяких таїнств немає, а самі вони – звичайні миряни. З цим, до речі, погоджуються деякі архієреї і всередині Елладської Церкви. Наприклад, митрополит Серафим Пірейський вже заявив, що ПЦУ як Церква не існує, а Епіфаній Думенко – мирянин. Євхаристійне спілкування з розкольниками, таким чином, згубно вплине на всю Церкву.

Розкол рано чи пізно перетворюється в єресь

Святі отці дуже часто ототожнювали розкол і єресь.

• По слову блаженного Августина, все єресі виросли з розколів.
• Святитель Оптат Сілевітський (IV століття) вважав розкол одним з найбільших зол, більшим, ніж людиновбивство та ідолопоклонство.
• Порівнюючи розкол з єрессю, святитель Іоанн Златоуст говорив, що розривати єдність і повноту Церкви – не менше зло, ніж створювати єресь. І оскільки розкол через усе це гідний осуду, остільки він ще більшого осуду заслуговує за своїми наслідками, бо врешті-решт всякий розкол перетворюється в єресь.
• Згідно зі святими отцями, багаторічний «косніючий» розкол вже є еклесіологічна єресь (його ж правила 1, 2 та ін.). Святитель Іоанн Златоуст стверджував, що «самостверджуючий розкол вже містить в собі єресь».
• Святитель Никодим (Мілош) в своїх чудових тлумаченнях на канони Церкви писав: «У творах святих отців і вчителів Церкви розкольники досить часто позначаються ім'ям єретиків. Насправді ми знаходимо багато розколів, які при виникненні своєму ще тримаються Православ'я, але потім мало-помалу відступають від нього і засвоюють собі ту або іншу єресь, від якої вже більше ніколи не відокремлюються».

Тому спілкування з українськими розкольниками обов'язково закінчиться єрессю, кажуть прихильники акривії. І зрушення в бік єресі ми вже помічаємо – вчення про першість Константинопольського патріарха в Церкві, прагнення до єдності з католиками без покаяння останніх, знищення соборного принципу в Церкві. А чи можна спілкуватися з єретиками? Відповідь на це питання очевидна.

Той, хто спілкується з розкольником, сам стає розкольником

Найпотужніший аргумент прихильників акривії міститься в канонах самої Православної Церкви.

• Згідно з 10-м правилом Святих Апостолів, «Аще хто з відлученим від спілкування церковного помолиться, хоча б то було в будинку: такий має бути відлучений».

• У 45-му правилі сказано, що «єпископ, або пресвітер, або диякон... аще ж дозволить їм (єретикам і розкольникам – Ред.) діяти що-небудь, як служителям Церкви: нехай буде відлучений».

• Ще категоричніше 65-е правило Святих Апостолів: "Якщо хто з кліру, чи мирянин, в синагогу іудейську або єретичну увійде помолитися: нехай буде і від чину священного відлучений, і відлучений від спілкування церковного».
• Священні канони забороняють навіть спільне відзначення свят і обмін дарами з іновірцями і єретиками: «Не повинно принимати святкові дари, що посилаються від іудеїв, або єретиків, ні святкувати з ними».
• Точно такої точки зору дотримувався і Тимофій Олександрійський (9-е правило): «Не личить молитися з єретиком або відщепенцем».
• Святитель Геннадій Схоларій, патріарх Константинопольський (ХV ст.), в одному із слів, ніби написаних для нашого часу, говорив: «Перевіряйте своїх єпископів в одному тільки відношенні: дізнавайтеся, православні вони, чи не вчать вони догматам, противним істинної Віри, чи не служать вони з єретиками або з розкольниками... Адже спільна молитва і співслужіння передбачає згоду, єдність і спілкування, а єднання та порозуміння з єретиками будь-яка людина, що має розум, визнає за зло. Той, хто робить це стає єретиком через злий намір через (своє) мовчання або схвалення. "Бо той, хто в сокровенності іудей, не є іудей", – говорить Христос. Так і той, хто таємно православний, був би не православним, але тим, за якими він слідує і з якими він молиться перед лицем Бога і людей. Тому не треба з такими співслужити і взагалі молитися... Оскільки ієрей є вчитель і страж, і світло інших людей, то треба йому і словами, і справами бути воістину учителем, а не на словах говорити одне, на ділі – здійснювати інше, бо люди скоріше слідують справам, ніж словам... Ні в чому зовсім не повинно спілкуватися з неперебуваючому у спілкуванні (єретиком), щоб самому не стати таким, згідно з правилами святих апостолів».

Той, хто поминає розкольника, сам стає розкольником

Не менш важливим є питання літургійного поминання розкольників. Згідно з ученням Церкви, поминання диптихів (переліків імен православних предстоятелів помісних Церков) свідчить про єдність всієї Церкви.

Наприклад, поминаючи свого правлячого архієрея, який поминає предстоятеля, кожен священик знаходиться в єдності з усіма Помісними Православними Церквами. Ми в різних точках земної кулі здійснюємо одну і ту ж Літургію, беремо участь в одному і тому ж Тілі Христовому.

Тому поминання Думенка патріархом Варфоломієм впливає не тільки на Константинопольський патріархат, а й на всю Церкву. Точно так же, як і поминання патріарха Варфоломія говорить про євхаристійну єдність з ним, а через нього і з Думенком. Це означає, що розривати відносини треба з усіма, хто молиться разом з Фанаром.

Звичайно, така точка зору занадто жорстка, і це розуміють і самі прихильники акривії. Але це єдина позиція, яка може вберегти Церкву від подальшого розповсюдження зарази розколу.

Святитель Василь писав про це так: «Бо якщо хто побачить вас, вірних чад Христових, які спілкуються з такими людьми або навіть служачи разом з ними, звичайно ж, почнуть вважати їх єресь чимось не дуже важливим і самі загрузнуть в цій трясовині. Тому, мої любі, щоб таке не сталося, уникайте тих, хто, роблячи вигляд, ніби не згоден з Арієм, насправді служить разом з його послідовниками. Дуже важливо уникати суспільства тих людей, чиї позиції мерзенні. Але якщо хто прийде до вас і, як каже блаженний Іоанн Богослов, принесе з собою справне вірування, вітайте його і приймайте як брата. Якщо ж хтось прикидається, ніби сповідує нашу віру, а насправді сам спілкується з тими, хто перебуває в зловері, ідіть від спілкування з ним. Якщо пообіцяє він припинити це, шануйте його братом своїм. А якщо противиться виправленню – біжіть від нього... Живучи так, ви збережете віру чистою і щирою, а ті люди, які побачать, що ви не берете участь у молитві з невірними, отримають від цього користь, боячись впасти в гріх і прагнучи робити так само, як і ті, на кого вони дивляться».

Поминання Думенка патріархом Варфоломієм впливає не тільки на Константинопольський патріархат, а й на всю Церкву. Це означає, що розривати відносини треба з усіма, хто молиться разом з Фанаром.

Саме тому прихильники акривії вважають, що Церква не повинна дивитися на діяння Константинопольського патріархату і тих, хто співчуває їм, з точки зору ікономії. Адже по суті, звершивши спільне богослужіння з Думенком, патріарх Варфоломій вже став розкольником. Про це треба було заявити ще в січні 2018 року, коли це співслужіння відбулося. І питання про визнання патріарха Варфоломія розкольником з боку всіх Помісних Православних Церков треба було ставити тоді ж. А всі спроби вирішити цю проблему «дипломатичним шляхом» тільки погіршили її.

Преподобний Максим Сповідник писав: «Не можна допомагати єретикам в утвердженні їх божевільних вірувань, тут потрібно бути різким і непримиренним. Бо я не називаю любов'ю, але людиноненависництвом і відпадінням від Божественної любові те, коли хто-небудь стверджує єретиків в їх омані на неминучу погибель цих людей».

Треба відділятися від розкольників

Так, кажуть прихильники ікономії, все це правильно і начебто зовсім виправдано. Але якщо вчиняти з усією жорсткістю, то перед Церквою встануть дві проблеми:

1.проблема ізоляції;

2.проблема тих, хто не визнає розкольників, але не бажає рвати відносини зі своїм предстоятелем.

На перше питання прихильники акривії відповідають просто: краще бути «ізольованим» з Христом, ніж «мати спілкування» з дияволом. Преподобний Максим Сповідник не боявся залишитися один. Бо вважав: де Христос – там і більшість, і говорив, що «навіть якщо всі причащатимуться з єретиками, то я все одно не причащатимусь».

З іншого боку, що відніме у нас так звана «ізоляція»? Христа – не відніме, благодать – не відніме, істину – теж не відніме. Зате відніме спілкування з розкольниками і, можливо, якусь частку земних благ, що подаються сильними світу цього.

Однак згадаємо випадок, описаний тим же преподобним Максимом Сповідником: «Авва Геласій з безчестям прогнав єретика монофізита Феодосія зі своєї келії. А коли останній хитрістю став єрусалимським патріархом, авва Геласій не злякався цього і продовжив не визнавати його і не підкорятися. Він вважав за краще страждати за істину, а не відмовитися від неї заради земних благ».

Друге питання – про тих, хто не згоден з розколом, але не хоче рвати свої відносини з предстоятелем, – трохи складніше. У тій же Елладській Церкві є митрополити, священики і миряни, які категорично не приймають ПЦУ. Порвати з ЕПЦ – значить, порвати і з ними, кажуть ікономісти.

Однак акрівісти дивляться на питання інакше: якщо предстоятель ЕПЦ відпав від єдності з Тілом Христовим, то ні поминати, ні співслужити з ним не можна. Нікому, навіть митрополитам, які вважають себе частиною ЕПЦ. Вони повинні припинити спілкування з ним, а інакше самі відпадуть від Церкви.

Святитель Никодим (Мілош) писав: «Якщо хто-небудь з єпископів, митрополитів або патріархів почне проповідувати будь-яке єретичне вчення, противне Православ'ю, тоді інші священно-і церковно-служителі вправі і навіть зобов'язані негайно відокремитися від такого єпископа, митрополита і патріарха , причому за це не тільки не будуть притягнуті до якогось канонічного покарання, навпаки, удостоєні будуть похвали, бо цим вони не засудили і не повстали проти справжніх, законних єпископів, а проти псевдоєпископів, псевдовчителів, і не розкол утворили вони цим в Церкві, навпаки, у міру сил звільнили Церкву від розколу, попередили поділ».

Висновки

У всій цій ситуації потрібно зрозуміти, який саме принцип – акривії або ікономії – слід застосовувати в нашому конкретному випадку.

В жодному випадку не можна вважати, що тільки ікономія може бути єдиним виходом із ситуації. Ні, в історії Церкви вже були приклади того, як ікономія шкодила Православ'ю.

Точно так же прихильники ікономії не повинні вважати акрівістів людьми, які не розбираються в проблемах поточного часу, ригористами або фундаменталістськими маргіналами. Ні, це люди, які дбають про чистоту Церкви.

Василій Великий якось сказав: «Ми дуже засмучені тим, що правила Отців забуті і всяка строгість Церков стала вважатися дурницею, і ми побоюємося, що навіть мала таке байдужість породжує шлях, який призводить до повної плутанини у речах, які стосуються Церкви».

Ось, чого насправді бояться прихильники акривії – повної плутанини в речах, які стосуються Церкви.

З іншого боку, і вони повинні пам'ятати, що акривія не завжди приносила користь Церкві і не завжди є єдиним виходом із ситуації. Акрівію не можна протиставляти ікономії. Це не взаємовиключні поняття, а принципи, які доповнюють один одного.

Саме тому нам важливо чітко усвідомити, яким принципом має керуватися Церква, намагаючись вирішити «українську проблему». Головне – це користь для Тіла Христового, а ікономія і акривія тільки допомагають цієї користі досягти.