Настанови грекам

Що дали світу греки?

Культура, філософія, поезія, політика, математика, фізика, медицина… Напевно, немає таких сфер, в основі яких лежала б еллінська спадщина. Арістотель і Платон, Гіппократ і Піфагор, Сократ і Гомер, і багато інших еллінських імен назавжди вписані в золотий фонд людської думки. Ми здобуваємо освіту в школах й академіях, які придумали греки. Ми мислимо за законами логіки, які сформулювали греки. Ми живемо в умовах демократії, яку придумали греки. Ми оперуємо поняттями й дефініціями, які дали нам греки. Ми шукаємо правди в судах і часом навіть не замислюємося, що основні принципи і форми судочинства придумали греки. Ми займаємося або просто спостерігаємо за спортивними змаганнями, що теж дали нам греки.

Що дали греки християнству?

Практично всі книги Нового Завіту були написані грецькою мовою. Найменування послідовників Христових християнами вперше відбулося в Антіохії, місті з переважно грецьким населенням. Ранні християнські письменники були або греками, або представниками грецької культури. Святі отці і вчителі Церкви в більшості своїй були греками. Афанасій Великий, Кирило Олександрійський, Василь Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Григорій Ніський, Кирило Єрусалимський, Максим Сповідник і багато інших отців були греками. Святі отці інших національностей: Єфрем Сирин, Іоанн Дамаскін, Ісаак Сирин, Амвросій Медіоланський, Кипріан Карфагенський та інші були виховані в грецькій культурній традиції. Здебільшого корпус творінь святих отців – це грецька традиція, але вже не язичницька, а християнська.

Формулювання християнських істин у Символі віри та інших віронавчальних визначеннях були створені за допомогою термінів грецької філософії, таких як «буття» (τὸ εἶναι), «сутність» (οὐσία), «природа» (φύσις), «субстанція» або «особа» (ὑπόστασις), «енергія» (ἐνέργεια) і так далі.

Усе чинопослідування нашого богослужіння відбувається за Типіконом, складеним греками. Студійський статут був прийнятий у Константинопольському Студійському монастирі, а Єрусалимський – у Лаврі Сави Освяченого, також населеної переважно греками. Греки склали Октоїх та інші богослужбові книги. Ми прославляємо Бога, використовуючи чудові піснеспіви грецьких гімнографів: Феофана Начертанного, Йосипа Піснеписця, Романа Солодкоголосого та багатьох інших.

Найвідоміші християнські святі чудотворці: Микола Мирлікійський і Спиридон Триміфунтський були греками.

Православне чернецтво також сформувалося під великим впливом грецької православної традиції. Монастирі Афона та інших місць явили світу сонми святих преподобних мужів. Вчення про нетварну природу Фаворського світла і про божественні енергії, до яких може долучитися людина шляхом невпинної молитви, було сформульовано греком Григорієм Паламою. Руське чернецтво, насаджене на Русі преподобним Антонієм Печерським, мало своїм походженням Святу Гору Афон.

Від великої кількості заслуг грецького народу перед християнством і людством взагалі можна прийти в захват і здивування: як один народ міг дати світу стільки благ і перш за все благ духовних?

Святі рівноапостольні Кирил і Мефодій, греки за походженням, дали слов'янським народам азбуку і переклали на слов'янську мову книги Нового Завіту. Завдяки грецьким місіонерам і Русь, і багато інших країн були освічені світлом Христової істини. Грецькі єпископи і священики були першими проповідниками на Русі. І ще протягом багатьох століть Русь насичувалася грецькою духовною традицією, за грецькими книгами виправлялися слов'янські богослужбові й віроповчальні книги, в грецькому Константинополі установлювалися руські митрополити.

Від великої кількості заслуг грецького народу перед християнством і людством взагалі можна прийти в захват і здивування: як один народ міг дати світу стільки благ і перш за все благ духовних? Перераховуючи імена великих представників грецького народу, так і хочеться вигукнути разом зі святим апостолом Павлом: «І що ще скажу? Бо не стане часу мені, щоб оповідати про Гедеона, Варака, Самсона, Ефтая, Давида й Самуїла та про пророків, що вірою царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували,
силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабости, хоробрі були на війні, обертали в розтіч полки чужоземців; жінки діставали померлих своїх із воскресіння; а інші бували скатовані, не прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння; а інші дізнали наруги та рани, а також кайдани й в'язниці. Камінням побиті бували, допитувані, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних» (Євр. 11, 32-38).

Про великий єврейський народ

Порівняння з великими представниками єврейського народу тут не випадкове. Єврейський народ явив світу не менші блага й одкровення. Цей народ єдиний на землі зберіг Божественну Істину, в той час як інші народи ухилилися в язичництво і загибель. Через єврейський народ Бог явив людям свої одкровення, дав моральний закон і посилав на землю своїх пророків. Святий Пророк Авраам названий другом Божим: «І здійснилося Писання, що каже: Авраам же ввірував Богові, і це йому зараховане в праведність, і був названий він другом Божим» (Іак. 2, 23). Від нього пішов Божий народ, а сам він «став отцем усіх віруючих» (Рим. 4, 11).

Святий пророк Мойсей, про якого сказано: «І говорив Господь до Мойсея лице в лице, як говорить хто до друга свого.…» (Вих. 33, 11), приніс світові Божий Закон, заповіді, за якими має жити все людство.

Цар Соломон побудував Божий храм в Єрусалимі, який тисячу років був єдиним місцем на землі, на якому відбувалося справжнє богослужіння.

Святі Божі пророки Ісайя, Єремія, Єзекіїль, Данило, Іов і багато інших сповіщали світу справжню волю Божу, сповістили про пришестя в світ Месії, дали людям одкровення про долі світу і про останні часи. Святий Пророк і Предтеча Христовий Іоанн, про якого сказано: «Кажу вам: Між народженими від жінок нема більшого понад Івана.… » (Лк. 7, 28), також був сином єврейського народу.

Але така велика кількість обдарувань, які Бог вилив на єврейський народ, а також велич і слава єврейської держави за царів Давида і Соломона, послужили приводом до того, що в єврейському народі утвердилося уявлення про самодостатню цінність цього народу, про його винятковість і переваги перед іншими народами. У моральному відношенні і щодо богообраності євреї вважали себе вище за всіх. Вони думали, що їм належить правити всіма народами, а їхня держава буде такою ж великою і славною, як і за царя Давида. Таке розуміння абсолютно перекрутило їхнє уявлення про прийдешнього Месію. Вони стали розуміти пророчі місця Священного Писання в тому сенсі, що Месія повинен буде стати земним царем, який скине з єврейського народу ненависне ярмо Римської імперії і відновить могутність і славу єврейської держави. Саме з таким переконанням вони і зустріли Іісуса Христа, саме цього вони і чекали від нього. Навіть апостоли Христові до зішестя на них Святого Духа були заражені цими помилковими очікуваннями: «Чи не часу цього відбудуєш Ти, Господи, царство Ізраїлеві?» (Діян. 1, 6).

У єврейському народі утвердилося уявлення про самодостатню цінність цього народу, про його винятковість і перевагу перед іншими народами. У моральному відношенні і щодо богообраності євреї вважали себе вище за всіх.

Фарисеї, яких Господь назвав сліпими («Фарисей сліпий!» (Мф. 23, 26)), свої беззаконня виправдовували тим, що вони діти Авраама. Господь говорив їм, що вони чада гріха, а вони твердили про те, що вони нащадки Авраама: «Вони відказали Йому: Авраамів ми рід, і нічиїми невільниками не були ми ніколи. То як же Ти кажеш: Ви станете вільні? Відповів їм Ісус: Поправді, поправді кажу вам, що кожен, хто чинить гріх, той раб гріха» (Ін. 8, 33-34). Господь викривав їх у беззаконнях і неправді, а вони гордовито виправдовувалися тим, що належать до богообраного народу. Ми праві – тому що ми євреї. Знайома позиція, навіть до цього дня, чи не так?

Але що говорить Господь? «Відказав їм Ісус: Коли б ви Авраамові діти були, то чинили б діла Авраамові» (Ін. 8, 39).

Вважаючи, що Іісус Христос, урочисто входячи в Єрусалим, несе євреям відновлення єврейської держави, вони «то взяли вони пальмове віття, і вийшли назустріч Йому та й кричали: Осанна! Благословенний, хто йде у Господнє Ім'я! Цар Ізраїлів!» (Ін. 12, 13). Але вже через лічені дні, бачачи, що він нічого не робить для цього, ці ж євреї, стали кричати: «Геть, геть із Ним! Розіпни Його!» (Ін. 19, 15). І первосвященики, приймаючи рішення вбити Христа, виставляли причиною цього те, що він несе загрозу єврейському народу: «Тоді первосвященики та фарисеї скликали раду й казали: Що маємо робити, бо Цей Чоловік пребагато чуд чинить? Якщо так позоставимо Його, то всі в Нього ввірують, і прийдуть римляни, та й візьмуть нам і Край, і народ!» (Ін. 11, 47-48). Тобто євреї поставили свій народ і свою державу вище за Бога, що прийшов у плоті.

Євфимій Зігабен, грецький богослов XII століття у тлумаченні на це місце Священного Писання говорить: «Як привід для вбивства Іісуса Христа іудеї виставили те, щоб самим не загинути від римлян, а між тим вони загинули за те, що вбили Іісуса Христа; самі вони не уникли того, що зробили для уникнення погибелі тому, що зробили це, тобто вбили Іісуса Христа». Тобто євреї пожертвували Іісусом Христом, щоб зберегти свій народ, і саме тому погубили свій народ. Поставили свою націю вище за Істину і втратили і те, і інше.

Чи вважають греки себе вище за інші народи?

Але чи не сталося щось подібне цьому з народом грецьким? У першій половині XV століття, коли Константинополь, а з ним і всій Візантійській імперії загрожувало падіння під натиском турків-османів, не зрадили греки в особі царя і патріарха православну віру латинянам на Ферраро-Флорентійському соборі (1438-1445)? Істиною Христовою, яку містить Свята Православна Церква, вони хотіли розрахуватися за військову допомогу від папи римського і європейських государів. Так само, як і євреї, греки поставили свій народ і державу вище за Істину. Але саме це і призвело до того, що Константинополь упав в 1453 році і був жорстоко розграбований військами султана Мехмеда II Завойовника. Може, хтось з тих, хто сумнівається, і скаже, що падіння Константинополя було неминучим, але історія говорить про інше.

У 1396 році, коли Константинополь сім років облягав османський султан Баязид I, Господь врятував місто тим, що на турецькі володіння напали татаро-монголи під проводом Тамерлана. А в 1423 році, коли Константинополь обложив султан Мурад II, Господь попустив загостритися придворним інтригам при дворі султана, і той змушений був відступити від міста. І лише після зради православ'я і підписання греками Флорентійської унії Константинополь упав. Поставили свою націю вище за Істину і втратили і те, і інше.

А сьогодні? Чи не відбувається щось подібне і сьогодні? Патріарх Константинопольський Варфоломій втрутився у церковні справи в Україні і створив з двох розкольницьких деномінацій, Української православної церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви, таку ж розкольницьку Православну церкву України. При цьому він зробив кілька дуже неоднозначних діянь.

1. Він оголосив Україну своєю канонічною територією після того, як вона триста років була канонічною територією іншої Помісної Церкви – Руської.
2. Він без всякого покаяння прийняв у спілкування розкольників.
3. Він визнав дійсними архієрейські хіротонії, звершені людьми, відлученими від Церкви, причому в той час, коли сам Константинопольський патріархат визнавав це відлучення.
4. Він дарував автокефалію всупереч думки всіма визнаної, канонічної Української Православної Церкви на чолі з Блаженніший Митрополитом Онуфрієм.

Правильно вчинив патріарх Варфоломій? І чи мав він канонічне право так чинити? Не будемо зараз давати відповідь на ці запитання, а подивимося, які аргументи наводять ті, хто виправдовує патріарха Варфоломія і переконує всіх прийняти його рішення. Це в основному ієрархи того ж Константинопольського патріархату, а також деякі ігумени і насельники кількох афонських монастирів. Є ті, хто закликає надати послух патріарху Варфоломію й серед ієрархів Елладської Церкви.

Послухаємо їхні докази:

Архієпископ Телміський Іов (Геча): «На основі канонів, згідно з вченням Православної Церкви, Вселенський патріархат має певні привілеї. Хто з цим не згоден, той фактично сам себе відколює від православ'я».

Архієпископ Елпідіфор (Ламбриніадіс): «Першість архієпископа Константинополя… не має нічого спільного з диптихами, які лише виражають ієрархічний порядок… Якщо ми будемо говорити про джерело першості, то таким джерелом є сама особистість архієпископа Константинополя, який як єпископ є першим “серед рівних”, але як архієпископ Константинополя і, відповідно, Вселенський Патріарх є перший без рівних (primus sine paribus)».

Митрополит Адріанопольський Амфілохій (Стергіу): «Чим би була Православна Церква без Вселенського Патріархату? Якимось видом протестантизму… Малоймовірно, що якась Помісна Церква… перервала спілкування [зі Вселенським Патріархатом], оскільки від нього виникає канонічність її буття».

Протопресвітер Георгій Цеціс: «Константинопольський Патріарх, подобається це комусь чи ні, – Предстоятель Православ'я, видимий знак його Єдності і гарант нормального функціонування інституту, який ми називаємо “Православна Церква”».

А ось як визначає статус Константинопольського патріархату сам патріарх Варфоломій: «Для Православ'я Вселенський Патріархат служить закваскою, яка “квасить усе тісто” (Гал. 5, 9) Церкви та історії… Початок Православної Церкви – Вселенський Патріархат, “у ньому життя, і це життя є світло Церков”… Православ'я не може існувати без Вселенського Патріархату… Вселенський патріарх як глава Православного Тіла… Якщо Вселенський Патріархат… покине міжправославну сцену, Помісні Церкви стануть “як вівці, що не мають пастиря” (Мф. 9, 36)».

Вселенський патріархат правий, тому що він Вселенський патріархат?

Можна навести ще безліч подібних цитат. Але що об'єднує їх усіх, так це твердження того, що Вселенський патріархат правий, тому що він Вселенський патріархат.

Що Константинополь – це стовп візантійської, грецької цивілізації, яка має особливі заслуги, і тому сьогоднішні константинопольські ієрархи краще за всіх розуміють канони Церкви, найкраще знають, що робити і приймають наймудріші рішення. А справа інших – слухати і підкорятися Вселенському престолу.

Чи не чується в постійних словах ієрархів Фанару про те, що привілеї Константинопольського патріархату ніхто не може скасувати чи зменшити, і що він найголовніший з усіх Помісних Церков, давно знайоме твердження гордих фарисеїв: «…Авраамів ми рід»?

Патріарх Варфоломій і його ієрархи постійно говорять про те, що Константинополь має привілеї, що ці привілеї ніхто не може скасувати чи зменшити, що він найголовніший з усіх Помісних Церков і так далі. Але чи не чується в цьому давно знайоме твердження гордих фарисеїв: «...Авраамів ми рід» (Ін. 8, 33-34). І чи не є слова про привілеї Константинополя лише прикриттям і виправданням тих беззаконь, які вчинив патріарх Варфоломій. Як би там не було, але факти залишаються фактами, патріарх Варфоломій здійснив наступне:

По-перше, він співслужив Божественну літургію з Єпіфанієм Думенком та іншими особами, які не мають згідно з канонами єпископської хіротонії та взагалі священного сану.

По-друге, він прийняв у спілкування з розколу, що є смертним гріхом, осіб без покаяння. І навіть його твердження про те, що він розглянув їхню апеляцію на рішення Московського Патріархату не відповідають дійсності, тому що розгляд апеляції припускає якийсь судовий процес і обов'язкове заслуховування обох сторін спору. Всього цього не було.

По-третє, він надав автокефалію Україні, всупереч явно вираженої незгоди з цим єдиної канонічної структури в цій країні – Української Православної Церкви на чолі з Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм. Це небачена справа для Церкви, щоб автокефалія дарувалася тому, хто проти цієї автокефалії.

І виходить так, що беззаконні вчинки патріарха Варфоломія потрібно прийняти з поваги до Вселенського престолу?

І ось все це, а також й інші вчинки Константинопольського патріарха пропонується виправдати тим, що він Константинопольський патріарх і, правий він чи ні, але його потрібно слухатися. Саме такі настрої існують сьогодні в афонських монастирях, які згодні прийняти в спілкування розкольницьку Православну церкву України. Ці ж настрої існують у середовищі й деяких ієрархів Елладської Церкви. І виходить так, що беззаконні вчинки патріарха Варфоломія потрібно прийняти з поваги до Вселенського престолу?

Напевно, всі без винятку розуміють, що рішення Константинополя по Україні – неправильні. Доводить це і те, що після цих рішень в Україні почалися справжні релігійні гоніння на вірних Української Православної Церкви. У вірян насильно відбирають храми й церковне майно, а самих їх виганяють із осель і погрожують фізичною розправою. Можна приїхати в такі селища і своїми очима побачити згубні плоди рішень патріарха Варфоломія.

«Ото ж бо, по їхніх плодах ви пізнаєте їх!» (Мф. 7, 20), – сказав Господь. В українських містах і селищах сталася велика незгода. Ворожнеча виникла там, де до цього був мир. Сусід став ворогом своєму сусідові, родич родичу і навіть всередині сімей пройшла тріщина ворожнечі і ненависті. Ось такі плоди приніс в Україну Константинопольський патріарх. Все це суперечить правді Божій, яка закликає любити Бога і ближнього.

Але незважаючи на очевидність того, що Константинополь вчинив неправильно і беззаконно, багато бояться це визнати через те, що таке визнання може похитнути авторитет Константинопольського патріархату. Але чи правильна така точка зору?

Сусід став ворогом свого сусіда, родич родича і навіть всередині сімей пройшла тріщина ворожнечі й ненависті. Ось такі плоди приніс в Україну Константинопольський патріарх. Все це суперечить правді Божій, яка закликає любити Бога і ближнього.

Немає нічого поганого в тому, щоб поважати Константинопольський патріархат, немає нічого поганого в тому, щоб віддавати належне заслугам візантійської цивілізації, немає нічого поганого в тому, щоб шанувати внесок греків у православ'я і в людське суспільство взагалі. Можна мріяти й про те, що коли-небудь Константинополь, столиця грецької держави, буде відновлений у всій своїй колишній славі та могутності, а Константинопольський патріарх знову буде єпископом «царюючого граду». Але не можна все це ставити вище за правду Божу. Не можна шанувати національне вище за Божественне. Не можна ставити авторитет Константинопольського престолу вище за саму Церкву Христову. Господь сказав: «Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний» (Мф. 10, 37). Не можна утверджувати гідність Константинополя шляхом порушення заповідей Божих і священних канонів Церкви.

І якщо нинішні рішення Константинопольського патріархату по Україні будуть визнані незаконними, це не зменшить, а тільки більше зміцнить авторитет Константинопольського престолу. І якщо дії патріарха Варфоломія будуть визнані незаконними, це тільки покаже вірність Константинополя Христу і Його Церкві.

В історії Константинопольського патріархату вже не раз бувало так, що собор ієрархів викривав неправдивість предстоятелів Константинопольської церкви. Так було в V столітті з патріархом Несторієм, в VI столітті з патріархом Анфімом, в VII столітті з патріархами Сергієм, Пірром, Павлом II і Петром, в VIII столітті з патріархами Анастасієм, Костянтином II і Микитою, в IX столітті з патріархами Феодотом, Антонієм і Іоанном VII Граматиком, в XIII столітті з патріархом Іоанном XI Векком та іншими. Викривши неправомірність цих предстоятелів, сам Константинопольський престол тільки зміцнювався в правій вірі і ставав здатним затвердити в ній і інших. Можливо, так буде і зараз, можливо, патріарх Варфоломій сам знайде в собі мужність визнати свої помилки. А інакше ніякі заслуги і Константинопольського патріархату, і всієї грецької цивілізації не принесуть нікому ніякої користі. «Отож, учиніть гідний плід покаяння. І не починайте казати в собі: Маємо батька Авраама. Бо кажу вам, що Бог може піднести дітей Авраамові з цього каміння» (Лк. 3, 8).