Вагітність злом: Чому прихильники ПЦУ не помічають захоплення храмів
Якщо ти підтримуєш мою позицію по ПЦУ, я тебе жалію, якщо ні – мені плювати на твої страждання. Ти вже ніби й не людина – тебе б'ють, вбивають – але мені немає діла.
В особистих і віртуальних дискусіях з прихильниками ПЦУ вражає один момент.
Ось твій співрозмовник говорить про любов до ближніх, відданість Україні, необхідність духовного єднання українських віруючих. Все милостиво і добре. Начебто перед тобою здорова, розсудлива, віруюча людина. Але варто торкнутися однієї теми, його осудність відразу закінчується. Ця тема: захоплення храмів УПЦ активістами ПЦУ.
Опонент відразу починає знизувати плечима, морщитися, нудьгувати. Він намагається перевести тему в інше русло, або бурмоче щось на кшталт «там все неоднозначно». Подібні питання для нього виявляються... немов не вартими уваги! Хоча, здавалося б, є безліч відеофактів, що дозволяють переконатися в тому, що УПЦ не бреше в своїх бюлетенях про церковну ситуацію в Україні.
Виходить такий погляд: якщо ти підтримуєш мою позицію з церковних питань, я тебе жалію; якщо не підтримуєш - мені плювати на твої страждання. Ти вже ніби й не людина – тебе б'ють, вбивають – але мені немає до цього діла.
Чомусь ті, хто начебто так любить свій народ в цілому, показують якусь патологічну нечутливість по відношенню до окремих, реальних українців. До тих, яких активісти ПЦУ побили, вигнали з дому, образили, позбавили храму і т.д. Виходить такий погляд: якщо ти підтримуєш мою позицію з церковних питань, я тебе жалію; якщо не підтримуєш – мені плювати на твої страждання. Ти вже ніби й не людина – тебе б'ють, вбивають – але мені немає до цього діла.
Це те, що найбільше вражає у спілкуванні з адептами української автокефалії.
***
Взагалі, коли заходить мова про рейдерські захоплення, в мережевих полеміках починається якийсь дитячий садок. Прихильники ПЦУ пишуть, наприклад: «в моїй області ніхто нікого не захоплює!» Це добре, що не захоплюють. Але ж не перестають захоплювати в інших областях. Або ще: «я знаю багатьох віруючих ПЦУ, вони нормальні люди і самі собі храм будують в селі». Начебто наявність «нормальних людей» в одному місці скасовує факт відбирання церков УПЦ та насильства над її віруючими в іншому!
Цю вражаючу «скам'янілу нечутливість» показують часом не тільки парафіяни ПЦУ, не тільки випадкові невіруючі, але навіть і деякі наші церковні люди, які підтримують нову структуру, не переходячи в неї. Залишається загадкою: як людина, котра вірує в Бога любові, не має елементарного співчуття до страждаючих? Як християнин, який бере участь в Літургії, може бути байдужим до болю і сліз тих, хто причащаються з ним з однієї Чаші?
Тут повністю втрачено відчуття церковної соборності, про яку писав апостол Павло, представляючи Церкву як єдиний організм, де віруючі – члени цього організму. «І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли шанується один член, з ним тішаться усі члени. І ви – тіло Христове, а окремо – члени» (1Кор.12,26-27).
Виходить так, що комусь боляче – а мені все одно... Не кажучи вже про те, що цей біль людям приносить та організація, до якої адепти ПЦУ належать або яку підтримують.
Мабуть, навіть можна говорити про якийсь різновид екклезіологічної єресі в даному випадку. Коли справжня «церква» для мене – це ті, хто розділяє мої політичні переконання.
Коли я шаную потерпілого за нас Христа, але мені байдужі страждання інших віруючих моєї Церкви.
Коли я ненавиджу Патріарха тієї Церкви, до якої я належу, хоча ім'я його поминається у храмі за богослужінням.
Коли я себе не шаную тих святих, пам'ять яких відзначена у церковному календарі, тому що вони працювали для зміцнення нелюбимої для мене держави.
Коли я погоджуюся з людиноненависницькими ідеологіями, і в той же час причащаюся Тіла і Крові Христових. Список можна продовжувати...
***
Незрозуміло, як, належачи до ПЦУ або схвалюючи її, можна не відчувати відповідальності за ті беззаконня, які виробляють її члени. Коли моя організація (або та, якій я симпатизую) вживає насильство в різних місцях країни (нехай і не в моїй області) – хіба за це не несе моральну відповідальність вся організація, в тому числі і я, якщо я підтримую і захищаю цю організацію?
Незрозуміло, як, належачи до ПЦУ або схвалюючи її, можна не відчувати відповідальності за ті беззаконня, які виробляють її члени.
Нерозуміння цих речей, якийсь інфантилізм свідомості – це моральна трагедія нашого народу, масова аберація совісті та здорового глузду.
Іноді опоненти намагаються викручуватися і домовляються до відвертого абсурду: «храми захоплюють «тітушки», це все провокації УПЦ з метою розпалювання релігійної ненависті». Начебто на відеозаписах не видно, хто захоплює храми. Начебто невідомо, що церкви потім «переводять» в ПЦУ. Начебто не присутні часто на цих захопленнях і «священики» ПЦУ, надихаючи свою паству. І начебто б розкольницьке «священноначалля» не в курсі того, що відбувається.
«Епіфаній не може контролювати сільські бійки і розбирання, пов'язані з суперечкою за храм. Не треба валити все на нього» – пише в коментарях ще один апологет ПЦУ. Та бодай! Якби Думенко був християнином і виступав проти насильства, то просто не брав би захоплені храми у свою юрисдикцію.
Абсурд! Адепти ПЦУ – всі часто-густо патріоти, які заявляють про любов до України та українців. Але вони не помічають (а часом і мовчазно схвалюють) агресію по відношенню до таких же громадян України, як і вони. Та ще й намагаються кострубато лукавити.
Але ж варто було б, споглядаючи ці беззаконня, запитати: чи сумісне християнство з насильством? Чи точно істинна та «церква», яку я підтримую? Чи не показує таким чином Бог якість цього угруповання, допускаючи її «активістам» відбирати храми у канонічній Церкві?
І тут вже залишається десь на периферії тема канонічності-неканонічність, при всій її видимій важливості. Коли зламують двері храмів і спилюють замки, коли б'ють священика і закликають «віддати» його матінку – тут ще потрібні якісь дискусії? Хіба ще не зрозуміло, де Церква, а де сумна пародія на неї?
І якщо людині нічого не говорять історії захоплень храмів, то про канони, правила, статути з ним сперечатися вже марно. Відціжування комара не допоможе витягнути верблюда, якого проковтнув.
Коли зламують двері храмів і спилюють замки, коли б'ють священика і закликають «віддати чоловікам» його матінку – тут ще потрібні якісь дискусії? Хіба ще не зрозуміло, де Церква, а де сумна пародія на неї?
Знайомі невіруючі люди дзвонять і питають: «так що ж це у вас там у Церкві діється? Як взагалі віруючі можуть когось бити, силою забирати храми?» Нецерковні усвідомлюють те, що чомусь незрозуміло церковним і тим, хто причащається. І це дійсно не перестає дивувати.
***
Здається, відповідь на всі ці здивування одна – нормальну діяльність розуму і почуттів паралізує націоналізм. Причому, націоналізм в даному випадку – це проекція людських пристрастей на політичне й ідеологічне поле. Коли під дію цього променя потрапляє щось живе, все вмирає. Націоналізм не залишає шансу вижити навіть найпростішим людським почуттям, таким, як жалість і співчуття.
Тому і виходить якийсь кошмарний сон: віруюча людина не бачить і не чує болю співвітчизників, що живуть поруч. Вона тікає від цього болю, ховається від нього, і дратується, коли їй про нього говорять. Тому що цей біль створює проблеми в роботі програми, яку запустив у ньому диявол.
Описана хвороба – комплексний феномен. Сюди входять і якась особлива неміч віри, і таємні пристрасті, і недолік виховання, і ущербність освіти, плюс ідеологічна обробка. Ця гримуча суміш заквашується особливими дріжджами – недугою совісті. Тому що, коли совість не болить про гріх зради братів по вірі, значить, вона померла.
Націоналізм у даному випадку – це проекція людських пристрастей на політичне й ідеологічне поле. Коли під дію цього променя потрапляє щось живе, все вмирає. Націоналізм не залишає шансу вижити навіть найпростішим людським почуттям, таким як жалість і співчуття.
Ми сказали ключове слово: «зрада». Так, без цього терміна не обійтися. Тому що, коли тебе не чіпають сльози бабусі, у якої активісти забрали храм – ти зрадив її. Якщо ти байдужий до горя священицької родини, яку взимку вигнали з дому – ти зрадив її. Якщо на твоїх очах мучать простих людей через те, що вони не хочуть залишати свою Церкву, а ти не помічаєш цього, або ще й смієшся над ними – ти зрадив сам себе, свою християнську честь.
Про «спалену совісті» писав апостол Павло, і в нашу тему це словосполучення входить, як ключ у замок. Спалена совість, попрання святості загальної віри, святості духовної і кровної спорідненості – слова, які підходять для діагнозу ситуації. І церковно-політичні переваги адептів ПЦУ тут фігурують лише як лакмусовий папірець їх духовного стану. Як тест на вагітність злом.
Але – Бог осміяний бути не може. І в пам'яті людській, і в пам'ятних книгах Божих (є такий образ у Святому Письмі) ПЦУ залишиться однією з гілок українського розколу, що мучила і без того змучений народ.
Господь все згадає. Неодмінно!
Згадає Господь побиття священиків і образу їхніх дружин, кров і сльози простих віруючих.
Згадає багатодобові чергування прихожан УПЦ, які вартували свої храми від односельців, які зійшли з глузду. Згапдає, як били здоровенні молодчики слабких жінок на очах у поліції.
Згадає, як активісти ПЦУ винесли престол зі Святими Дарами на вулицю і кинули уздовж дороги, немов непотріб.
Згадає, як віруючих виганяли не тільки з їх храмів, але і з підсобних приміщень, аварійних будівель, старих хат.
Згадає сатанинську гординю Філарета, підступність і обман патріарха Варфоломія, зраду митрополитів Симеона і Олександра, хуліганські хіротонії нерукоположенного Думенка.
Згадає беззаконня чиновників, які втручаються у життя Церкви.
Згадає всю ту брехню, біль і страждання, які принесли в Україну прихильники автокефалії.
А від нас сьогодні потрібно, по суті, одне: зрозуміти, з ким Бог – з насильником або з жертвою? Нехай кожен сам для себе поставить і вирішить це питання, для когось надзвичайно просте, а для когось дуже важке. Важке не тому, що важко здогадатися – а тому, що правдива відповідь неминуче змусить міняти свої погляди.
