«Спалена совість» колишнього митрополита Олександра (Драбинко)
Якщо християнин обурюється, що одна Помісна Церква турбується про захист іншої Помісної Церкви від насильства – в якому стані знаходиться цей християнин?
Кіпрська Православна Церква розпочала збір підписів на захист прав віруючих УПЦ, щоб подати позов до Європейського суду з прав людини. Про це 25 червня 2019 року в Києво-Печерській лаврі заявив митрополит Тамасосський Ісайя у зверненні до Президента, уряду, парламенту України після закінчення урочистостей до Дня тезоіменитства Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія.
27 червня колишній митрополит УПЦ Олександр (Драбинко) опубликував на своїй сторінці Фейсбук два пости, у яких назвав заяву кіпрського ієрарха «черговою провокацією».
«Я уявляю собі заяви, які робили б кіпріоти, якби український архієрей заявив про претензії мусульман на Кіпрі! А тим більше звернення до влади Кіпру з цього приводу зробив! Що за чергова провокація !!!» – написав він в одній з публікацій.
У той же день владика опублікував ще один пост з тієї ж проблеми, в якому, крім іншого, сказав: «Якщо кіпріоти збирають голоси в Європі і це можливо буде мати якесь (публічно-теоретичне) значення, то чому б українському народу не прийняти на референдумі рішення – яка церква повинна бути в Україні – московський патріархат, або православна церква України? Політика подвійних стандартів вражає! <...> Де наш МЗС і його реакція?».
Незабаром після публікації екс-митрополит видалив обидва повідомлення зі своєї сторінки. Але скріни не горять. І слово – не горобець, вилетить – не впіймаєш. Репліка виголошена, вибачень і роз'яснень не було.
Давайте спробуємо проаналізувати ці тексти забороненого в служінні митрополита.
Перше, що дивує – це надзвичайна різкість висловлювань «ієрарха» ПЦУ, по відношенню до давньої і авторитетною Церкви, від якої, до речі, нова релігійна структура України очікує визнання.
З іншого боку, якщо член православної Церкви відчуває свою правоту – він має повне право викривати свого побратима в будь-яких беззаконнях. Які ж беззаконня зробив митрополит Ісайя?
Отже, екс-митрополит Олександр критикує ієрарха Кіпрської Церкви за те, що той став на захист віруючих УПЦ, у яких рейдери ПЦУ масово відбирають храми. Драбинко уподібнює віруючих Української Православної Церкви (тих самих, пастирем яких він вважався ще зовсім недавно), мусульманам Кіпру. Що ж, порівняння в деякому роді вдале! Створена на так званому «об'єднавчому Соборі» організація Православна Церква України, яка захоплює храми УПЦ, так само мало схожа на Православну Церкву, як несхожий на неї іслам.
У цьому владика Олександр правий. Але в усьому іншому він робить логічну підміну і показує яскравий приклад тих самих подвійних стандартів, які він критикує в своєму пості.
Коли Константинопольська Церква дійсно втрутилася у внутрішні церковні справи України – грубо втрутилася! – владика Олександр аплодував патріарху Варфоломію і співав пісню про те, що той робить служіння миру і любові. Для митрополита не мала значення позиція УПЦ і РПЦ, ясно виражена в офіційних документах, як не мав значення і вибір мирян УПЦ, які направили патріарху Варфоломію письмове прохання не втручатися в їх церковні справи.
Незаконні дії Константинопольського патріархату на канонічній території УПЦ екс-митрополит визнав правильними, хоча ці дії принесли в Україну не тільки церковну смуту, але горе, біль, сльози простих людей. Тепер же, коли одна Помісна Церква всього лише бажає припинити захоплення храмів іншої Помісної Церкви через законну юридичну процедуру, він називає це провокацією.
Ще раз, митрополит, монах, якого Церква поставила на висоту святительского служіння, не помічає очевидних моральних, а часто і фізичних страждань своїх православних побратимів. Зауважимо, до речі, не москвичів або бурятів, а українців, громадян держави, яку так шанує екс-митрополит.
Складно давати оцінки духовного стану людини, якиа до цих пір вважається канонічним архієреєм Церкви. Однак навряд чи можна вважати нормою для архієрея подібну цинічну байдужість по відношенню навіть до зовсім чужим людям, не кажучи вже про одновірців. Адже навіть люди невіруючі часом жахаються тому, що відбувається сьогодні в Україні в церковному житті.
Особливо дивують в зв'язку з цим емоційні заклики нинішнього «ієрарха» до державних органів України: «Куди дивляться наші держструктури? <...> Де наш МЗС і його реакція? Українська Церква відокремлена від держави, але, виявляється, не в Європі? Хто виділяє гроші на збір підписів»?
І справа навіть не в тому, що екс-митрополит досить жорстко вимагає приструнити «знахабнілих кіпріотів». Проблема в абсолютно дивовижній антицерковності його мислення.
Митрополит Тамасосський Ісайя, роблячи свою заяву про підтримку постраждалих віруючих УПЦ, у яких відібрали храми, аргументував свої слова так: «Ми піднімаємо наш голос і разом з тим висловлюємо протест спільно з голосом мільйонів православних по всьому світу, які поділяють нашу печаль – разом з українцями, європейцями, греками, кіпріотами, арабами, сербами, поляками, чехами, словаками, болгарами, румунами, американцями, росіянами, грузинами, албанцями і багатьма іншими. Тому що всі ми є членами єдиного Тіла Христа Бога нашого. І коли болить один член тіла, біль відчувають всі члени цього тіла».
Отже, Церква в світі одна – ми всі її члени. Члени Елладської, Кіпрської, Румунської, Руської, Української і т.д. – всі члени однієї Церкви, одного Тіла Христового. Відповідно, гнані українці – члени ОДНІЄЇ з митрополитом Ісаєю Церкви. Апостол Павло писав: «Бо, як в одному тілі маємо багато членів, але не всі члени виконують однакові дії, так багато нас становимо одне тіло у Христі, а окремо один одному ми члени» (Рим. 12, 4-5).
Що робить заборонений в служінні митрополит Олександр? Він обурюється у зв'язку з тим, що ієрарх Кіпрської Церкви «втручається» в справи нібито «чужої» йому, на думку Драбинко, Української Церкви. І тут головна проблема навіть не в моральних якостях екс-митрополита, який вважає нормальним насильство проти віруючих УПЦ. Тут, скоріше, трагедія людини, яка дослужилася до митрополита, але так і не зрозуміла, що природа Церкви і політичної держави зовсім не ідентична, трагедія «ієрарха», який гасло «незалежній державі – незалежну Церкву» розуміє буквально, людини, яка вважає, що Церква – якась ідентична державі ізольована структура, відокремлена від усієї повноти Православ'я.
Якщо йти за такою ось митрополичою логікою, то відповідно до того, як перекроюється політична карта світу, повинен змінюватися склад Вселенської Церкви, в кількісному і національному відношенні. Якщо доводити цю ідею до кінця, то кількість Помісних Церков має відповідати кількості держав в світі – тобто близько двохсот. Кожній нації по державі, кожній державі по Церкві. А держоргани кожної держави повинні пильно стежити за тим, щоб «чужі» Церкви не втручалися в справи «своєї», а в разі такого втручання подавати рішучі протести.
Чи відповідає така логіка мислення церковному архієрею? Питання, мабуть, риторичне.
Втім, негативна і емоційна реакція екс-митрополита Олександра на готовність Кіпрської Церкви звернутися до Європейського суду заради допомоги УПЦ викликає непідробне здивування. Адже він сам недавно подав до суду на Блаженнішого Митрополита Онуфрія і членів Синоду УПЦ, угледівши в офіційних церковних документах образу своєї особистості! «За наклеп відповідають в суді, а не на сторінках інтернету», – яскраво прокоментував свій вчинок раптом ображений архієрей.
Виходить, коли подають в суд, щоб зупинити насильство, – це провокація. А судитися зі старцем-митрополитом, який його терпів і жалів до самого відходу митрополита з Церкви, – виявляється, відповідь за наклеп. Що ж таке з совістю владики Олександра? Чи жива вона?
У кіпріотів побачене в Україні викликало шок і бажання допомогти стражденним людям, а ось у скандально відомого ієрарха є впевненість, що захоплення храмів – це нормально.
«Безбожний соромить і безчестить себе» (Прит. 13, 5) – говорить Святе Письмо. Соромить себе не тільки справами, а й словами, можна додати. Своїми публікаціями і діями одіозний ієрарх в черговий раз довів правильність рішення Священного Синоду УПЦ, який заборонив митрополита Олександра в служінні до його покаяння. Дійсно, людина в такому потьмареному стані не може бути священнослужителем і митрополитом.
Варто сказати, що справа тут не в одному Драбинко. Аналізуючи його шлях, можна зробити глобальні висновки про ущербність мислення розкольницького середовища. Адже Олександр починав добре, і був улюбленцем покійного Блаженнішого митрополита Володимира. Свого часу він написав антирозкольницьке дослідження «Православ'я в посттоталітарній Україні (віхи історії)» і, особливо «Чому розкольницькі угруповання в Україні називаються неканонічними». Але, у спілкуванні з розкольниками і прихильниками автокефалії, він став змінюватися. До чого призвела ця зміна, вже можна бачити.
Церква мудра. І зовсім не даремно в ній визначаються дуже строгі заборони за ухилення в розкол. Святі отці розуміли, як розкол затьмарює серце людини. Чого не можна сказати про наш час, коли ліберальні богослови намагаються анулювати саме поняття розколу шляхом його легалізації.
Дай Бог, щоб покаяння прийшло до всіх, які ухилилися в розкол, і вони з часом повернулися до своєї духовної матері – Церкви.
