Невже ми погоджуємося на «варфоломіївську ніч»?

Як тіло людини живе за біологічними законами, так і Тіло Христове – Церква Його – живе та діє за законами, встановленими Духом Святим у канонічних нормах апостольських і соборних правил.

Сьогодні через події в Україні єдиний церковний організм уражений спробою ігнорування і перебудови цих законів, через що стрімко розвивається серйозна загроза масштабного розколу.

Об'єктивно причини формування розколу полягають як в дії, так і в бездіянні:

1. у цілеспрямованому порушенні Константинопольським патріархом цілого ряду канонічних установлень Православної Церкви (див. нижче);
2. у бездіянні, вираженому в реакції інших єпископів на підрив засад соборності Церкви Христової і на інші беззаконня, безапеляційно впроваджувані у Вселенське Православ'я патріархом Варфоломієм.

Треба зазначити, що в контексті Священного Передання Церкви та дій Фанару бездіяльність єпископів Помісних Церков у звершенні канонічного суду над ним є рівнозначно тяжким відступом від чистоти православного віросповідання.

Відступництво дією

На жаль, Константинопольський патріарх Варфоломій упродовж багатьох років все глибше затверджується у своєму відступництві від Православ'я. Затверджується у відпадінні від Церкви Христової, демонстративно зневажаючи канонічні правила, зокрема:

• 11-е апостольське правило: вступає в молитовне спілкування з розкольниками і єретиками;
• 45-е апостольське правило: дозволяє підданим анафемі діяти як служителям Церкви;
• 46-е апостольське правило: визнає хрещення підданих анафемі українських розкольників;
• 47-е апостольське правило: не відрізняє священиків від лже-священиків;
• 65-е апостольське правило: практикує різноманітне молитовне спілкування з юдеями та єретиками;
• 2-е правило II Вселенського Собору, що забороняє «простирати» свою владу за межі своєї області;
• 3-е правило II Вселенського Собору: першенство честі (втрачене понад 500 років тому після падіння Константинополя) намагається перетворити на першенство влади над усіма Помісними Церквами;
• 5-е правило III Вселенського Собору: намагається повернути спілкування з Церквою не розкаяним розкольникам УАПЦ і УПЦ КП.

Публічні слова та дії патріарха Варфоломія давно свідчать: він формує і впроваджує зовсім відмінне від Православ'я вірування, намагаючись підпорядкувати йому всі Помісні Православні Церкви.

Зокрема, про активну реалізацію цих процесів яскраво свідчать дії, що вчиняються Константинопольським патріархом до Церкви в Україні – безчинне свавілля на території канонічного простору іншої Помісної Церкви, спрямоване на введення розкольників УПЦ КП та УАПЦ в лоно Православної Церкви.

Подібні дії засуджені отцями православних Соборів, а тому й нині можуть та мають бути кваліфіковані як злочин проти Церкви Христової, оскільки встановлено:

• «Ніякий єпископ нехай не насмілюється з однієї єпархії до іншої переходити... для влаштування церковних справ, не належних йому» (13-е правило Антіохійського Собору);
• «Не бувши запрошеними, єпископи нехай не переходять межі своєї області для рукопокладання або якогось іншого церковного розпорядження» (2-е правило II Вселенського Собору).

Вторгаючись в канонічний простір іншої Помісної Церкви, патріарх Варфоломій затверджує як норму ще одне кричуще беззаконня – спробу ввести без всякого покаяння в лоно Церкви Христової розкольників, підданих анафемі. Тоді як згідно з правилами Вселенських Соборів саме покаяння є головною невід'ємною і імперативною умовою для відновлення таких у спілкуванні з Єдиною Соборною і Апостольською Церквою.

Такі дії за своєю природою антицерковні, а тому не мають канонічної сили. Про це, зокрема, йдеться у наступних церковних встановленнях:

• «Якщо декотрі [члени УПЦ КП та УАПЦ] за непристойні справи [розкол та ін.] засуджені Святим Собором... [а патріарх Варфоломій] та його однодумці, всупереч правилам, за своїми в усьому беззаконними вчинками, замірилися або заміряться повернути їм спілкування із Церквою, або ступінь священства, то ми визнали за справедливе, аби це не мало для них ніякої користи, а вони і надалі нехай залишаються позбавленими священного сану» (5-е правило III Вселенського Собору);
• «ні хрещеними, ні рукопокладеними від таких [єретиків та підданих анафемі], ні вірними, ані служителями Церкви бути неможливо» (68-е апостольське правило).

Слід також враховувати, що в той час, коли єпископи інших Помісних Церков виявляють свого роду «толерантність» до подібних дій Константинопольського патріарха, останній продовжує свавільно затверджувати за собою «папський» статус і амбіції, зневажаючи принцип соборності Церкви Христової. Про свої єретичні антихристиянські наміри він говорить відкрито: «Нашим братам-слов'янам, хочуть вони цього чи не хочуть, доведеться підкоритися нашим рішенням», – чим докорінно відкидає заповідь Христову: «але хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам, а хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба» (МФ 20, 26-27). Відкидає і 34-е апостольське правило: «перший [патріарх] нічого нехай не робить без погодження з усіма»

Про таких апостол Павло говорить: «А коли хто навчає інакше, і не приступає до здорових слів Господа нашого Ісуса Христа та до науки, що вона за правдивою вірою, той згордів, нічого не знає, але захворів на суперечки й змагання» (1Тим 6, 3-4).

Цілком очевидно, що назріла гостра необхідність критичного богословського осмислення (у світлі Святого Письма і канонів Церкви) загальноцерковної ситуації, створеної беззаконними діями патріарха Варфоломія.

Константинопольський патріарх не може мати владних повноважень і прерогатив, що мають загальноцерковну силу

Проте, виправдовуючи свої дії в Україні, Константинополь апелює до правил, затверджених святими отцями II і IV Вселенських Соборів, норми яких давно втратили актуальність. А саме: згідно з 3-м правилом II Вселенського Собору, «Константинопольський єпископ нехай має переваги честі після римського єпископа, тому що це місто є новий Рим».

Святі отці II Вселенського Собору визначили підставу, яка давала Константинопольському єпископу певну «перевагу честі». Полягала ця підстава в тому, що «це місто є новий Рим».

Раніше подібною честю був наділений лише Рим, що був до моменту поділу Римської імперії практично столицею світу. Але навіть дії повноважень Римського архієпископа не мали загальноцерковної сили, оскільки легітимність їхньої дії була обмежена чітко визначеними географічними регіонами, які не входили в канонічний простір інших Помісних Церков.

Після розділення Римської імперії певну «перевагу честі» за тими же адміністративно-територіальними підставами було делеговано і Константинопольському архієпископу, про що більш докладно повідомляється в 28-му правилі IV Вселенського Собору (на норми якого нині і посилається Фанар, затверджуючи за собою «переваги Святішої Церкви Константинополя»).

Константинопольський патріарх Варфоломій упродовж багатьох років все глибше затверджується у своєму відступництві від Православ'я.

Однак це саме правило чітко регламентує не лише географічні межі, в рамках яких «переваги» повноважень Константинополя мають канонічну силу, але й саму підставу, посилаючись на яку отці Вселенських Соборів наділили Константинопольську Церкву трохи більш розширеними «перевагами», а саме: «престолу старого Рима отці достойно дали переваги, оскільки то було царююче місто».

Тобто оскільки в той період у східній частині колись Римської імперії царюючим градом став Константинополь, то граду такого масштабу так само, як і Риму, були делеговані ті ж привілеї – трохи розширені повноваження, дія яких поширювалась лише в межах чітко визначених тим самим правилом географічних регіонів:

«Тому тільки митрополити областей: Понтійської, Асійської і Фракійської, а також єпископи іноплемінників вищеназваних областей, нехай поставляються від вищеназваного Святійшого престолу» (28-е правило IV Вселенського Собору).

При цьому дане правило чітко визначає підстави (канонічні передумови), за наявності яких Константинопольський патріархат може претендувати на вищеперелічені «переваги честі»: святий престол може бути дещо звеличений у церковних справах лише в тому випадку, якщо він розташований в «царюючому місті царя і синкліту», і тільки відносно понтійської, ассірійської і фракійської областей.

Оскільки інших канонічних аргументів затверджувати за собою «перевагу честі» у Фанара немає, уважний розгляд тих же правил говорить, що ні в які часи не існувало канонів, які наділяли Константинопольського патріарха винятковими владними прерогативами і повноваженнями, що мають загальноцерковну силу – тобто які підвищують його над іншими предстоятелями Помісних Церков або ж дають йому законне право діяти на чужій канонічній території.

Більше того, оскільки в сучасному світі не існує ані Римської імперії, ані Константинополя (в їхній колишній для світу значущості) – отже, не існує ні об'єктивних, ні канонічних передумов для застосування положень 28-го правила IV Вселенського Собору. Ці норми повністю вичерпали свою актуальність вже більше 500 років тому.

І тим не менш, сьогодні безліч душ, які не розглянули ситуацію через призму канонічних установлень Церкви, готові слідувати за Константинопольським патріархатом, віруючи в правомочність дій його патріарха як «законного володаря» владних повноважень у загальноцерковних масштабах.

Співучасть у справі руйнування Церкви

Звичайно, небезпечні єресі і беззаконня, які затверджуються якоюсь спокушеною особою чи групою осіб, але не менш небезпечно й те, що архіпастирі, які дали архієрейську клятву зберігати чистоту православного віросповідання, дозволяють цим людям діяти від імені Істини і спокушати до ухилення від шляху спасіння паству, за яку помер Христос.

Але ж 13-е правило Антіохійського Собору зобов'язує архіпастирів до своєчасного припинення подібних дій:

«Ніякий єпископ нехай не насмілюється з однієї єпархії до іншої переходити...  для влаштування церковних справ, не належних йому, то все зроблене ним нехай буде недійсним; а він, за безчинство своє і за безрозсудне починання, нехай понесе відповідне покарання, через термінове виключення зі свого чину Святим Собором»

З цього правила випливає, що:

• будь-які гордісні, амбітні дії Константинопольського патріарха, які претендують на утвердження своєї переваги в честі, не кажучи вже про владу над іншими предстоятелями Помісних Церков, антиканонічні і недійсні;
• за «безчинство своє і за безрозсудне починання» такий патріарх підлягає негайному виверженню зі свого чину. Зобов'язання ж за виверження його з чину покладено цим встановленням на Святий Собор Предстоятелів інших Помісних Церков.

Таким чином, якщо бути послідовним, в сформованій ситуації бездіяльність єпископів та предстоятелів Помісних Церков є не менш грубим порушенням канонів Православної Церкви, ніж порушення, допущені Константинопольським патріархатом. Більше того, за своєю суттю така бездіяльність є пасивним сприянням єретичним, беззаконним справам патріарха Варфоломія. Чи думаємо ми про наслідки?

Адже очевидно, що гордістю і беззаконнями такого «православного вселенського предстоятеля» спокушаються як віруючі, так і невіруючі – вся світова громадськість. Повага до Православної Церкви з кожним днем катастрофічно падає, як до такої, що втратила здатність до самоочищення і самозбереження.

Якщо не нехтувати вже наявним церковним досвідом колишніх століть, потрібно звернути увагу на наступні прецеденти та їхні наслідки для Церкви Христової:

• єретик Несторій так само, як сьогодні патріарх Варфоломій, був Константинопольським патріархом. Якби отці часів III Вселенського Собору дотримувалися такої позиції ікономії, якої нині дотримуються багато архієреїв, ми всі успадковували б долю проклятих несторіан. Цього не сталося лише тому, що в V столітті отці були ревно вірні Христу і ревно слідували Його заповідям.

На жаль, у пізніші століття все частіше приймали за норму іншу практику, до якої більшою мірою схиляються і архієреї нашого часу:

• Константинопольський патріарх Мелетій IV (який, як тепер вже достеменно відомо, був масоном) в 1923 році ввів «новий стиль». Архієреї ж того смутного часу не засудили його антиканонічних дій і не потрудилися віддати його церковному суду. В результаті в життя Вселенської Православної Церкви впроваджено новостильний розкол;
• однодумець патріарха Мелетія IV у боротьбі з чистотою Православ'я, Константинопольський патріарх Афінагор, зневаживши 34-е та інші правила, вчинив спробу скасувати анафему 1054 року своєю одноосібною владою. Архієреї ж знову промовчали, не викривши і не засудивши його протизаконних дій. В результаті таким мовчанням було покладено початок антиканонічному братанню з католиками. Стрімкий розвиток цього процесу ми спостерігаємо в наші дні.

Так і сьогодні в церковних колах широко поширюється думка, що до наявної ситуації потрібно ставитися вкрай дипломатично, а тому не можна приймати рішучих і радикальних заходів – тобто пропонується діяти не за принципом акривії, а нібито ікономії.

Проте вже абсолютно очевидно, що на сьогоднішній день ікономія не принесла очікуваних результатів – ситуація в світовому Православ'ї ускладнюється стрімко. А отже, позиція ікономії трансформується в пасивне сприяння беззаконню, спрямованому проти Церкви Христової. Виправити цю ситуацію можливо виключно шляхом застосування принципу акривії.

Шлях відступництва через бездіяння

Патріарх Варфоломій не тільки проповідує єресь екуменізму, а й продовжує насаджувати її всіма способами. Відкрито вступає в літургійне спілкування з католиками, співслужа папі римському. У відповідь-мовчання…

Патріарх Варфоломій проповідує і впроваджує в Православ'я єресь папізму. У відповідь – знову мовчання…

Патріарх Варфоломій проповідує і впроваджує єресь етнофілетизму, зокрема, заявляючи: «Наші брати слов'яни не можуть терпіти першості Вселенського патріархату і нашої нації в Православ'ї». Ми мовчимо…

Виникає питання – за який же злочин сьогодні предстоятелі Помісних Церков зважаться засудити і вивергнути з сану людину, яка іменується патріархом, але чиї дії очевидно свідчать про неї як про відступника та єретика? 

Досить дивно, що в такій ситуації серед архієреїв інших Помісних Церков за офіційну позицію прийнята думка, що не існує інших методів вираження незгоди з антиканоничными діями патріарха Варфоломія і його послідовників, окрім припинення євхаристійного спілкування з Константинопольським патріархатом. А в іншому ж нібито належить терпіти і змирятися, уподібнюючись кроткому і смиренному Христу, який «коли був лихословлений, Він не лихословив взаємно, а коли Він страждав, не погрожував, але передав Тому, Хто судить справедливо» (1Петр 2, 23).

Оскільки в сучасному світі не існує ані Римської імперії, ані Константинополя (в їхній колишній для світу значущості) – отже, не існує ні об'єктивних, ні канонічних передумов для застосування положень 28-го правила IV Вселенського Собору.

Однак чи правильний образ дії, залишений нам Спасителем, ми наслідуємо в ситуації, що склалася? При міркуванні про наслідування Христа слід було б враховувати наступне:

1) Господь явив нам образ смирення перед наклепом і обмовою, зверненою особисто до Нього як до Людини, але не варто забувати Його реакцію на беззаконня архієреїв: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри... О змії, о роде гадючий, як ви втечете від засуду до геєнни?» (Мф 23, 13; 14; 15; 23; 25; 27; 29; 33) – викривав Він лжевчителів.

Хіба, викриваючи, Христос перестав бути кротким та смиренним?

Залишався Він Таким і тоді, коли з ревністю про дом Отця Свого «зробивши бича з мотузків, Він вигнав із храму всіх [хто торгував у ньому]... гроші розсипав, і поперевертав їм столи» – рішуче Спаситель вигнав з дому Отця Свого всіх, хто посягав зробити його не тим, чим він мав бути (див. Ін 2, 13-16).

2) Апостол Павло вважав, що був «найменший з Апостолів, що негідний зватись Апостолом» (1Кор 15, 9), але твердо стояв за чистоту Церкви Христової. І оскільки Духом Святим було сказано: «А тих, хто грішить, картай перед усіма, щоб і інші страх мали» (1Тим 5, 20), то так чинив завжди.

І коли Петро, перший з апостолів, ухилився і лицемірив з іншими юдеями, тоді Павло, побачивши, що вони «не йдуть рівно за Євангельською правдою... сказав Кифі при всіх» (Гал 2, 13-14) – не наодинці викрив, а перед усіма, щоб збереглася істина благовістя.

І за таке ревне стояння за чистоту Церкви і віровчення Христового він шанується первоверховним апостолом – первоверховним наслідувачем Христа, що зберіг у своїй доброчесній ревності і кротість, і смирення.

Так чи не до нас звернені слова «Тож благаю я вас: будьте наслідувачами мене, як я Христа» (1Кор 4, 16)?

Чи не нам свідченням боротьби істинного наслідувача Христового залишений приклад дії: «А щодо прибулих фальшивих братів... ми їх не послухали ані на хвилю, і не піддалися були, щоб тривала в вас правда Євангелії» (Гал 2, 4-5)?

Так чи наслідуємо ми Христа та апостолів, коли патріарх Варфоломій трощить Церкву, руйнуючи її соборність, захоплюючи у погибель багато душ, а ми містимо кротість і смиренність у своїй страшній людиноугодливій бездіяльності?

І якщо ми мовчимо, чи не є наше мовчання знаком згоди з його позицією і його діями? Хоча, може, в основі цього мовчання все ж лежить людиноугодництво? Тоді чи не про таку позицію говорить апостол Павло: «Бо тепер чи я в людей шукаю признання чи в Бога? Чи людям дбаю я догоджати? Бо коли б догоджав я ще людям, я не був би рабом Христовим» (Гал 1, 10)?

Сьогоднішнє боязке мовчання про скинення патріарха Варфоломія – не що інше, як результат засвоєння отрути толерантності, яка мовою Святого Письма викрита як теплохладність, від якої в Об'явленні нас застерігає св. апостол Іоанн Богослов: «А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст…» (Об'явл 3, 16).

Чи бажаємо ми зберегти чистоту Православного віросповідання

Щоб єпископам і народу Божому в своєму бездіянні не опинитися серед відступаючих (див. 2Сол. 2, 3), у Священному Писанні на всі часи залишені заповіді: «Конче вияви неправду свого ближнього, і не понесеш гріха за нього» (Лев 19, 17), «Допевняйтеся, що приємне для Господа, і не беріть участи в неплідних ділах темряви, а краще й докоряйте» (Ефес 5, 10-11), «Чи ви не судите своїх?... Тож вилучіть лукавого з-поміж себе самих» (1Кор 5, 12-13).

Ці заповіді залишені кожному з нас. І не можна залишатися християнином без виконання Волі Христа, відкритої нам у Новому Завіті та канонах нашої Православної Церкви.

Більше того, наше зволікання набуває трагічного характеру, оскільки якщо не припинити беззаконня сьогодні, впроваджувана Фанаром легалізація єретичних і антиканонічних дій, як норми церковного життя, остаточно проникне в свідомість усіх: архієреїв, священнослужителів, ченців і мирян.

Залишені нам і канонічні установлення Вселенських Соборів, якими не тільки чітко визначені правила дій архієреїв та предстоятелів Помісних Церков, але також визначено й рівень покарання за вчинення цілого ряду беззаконь, впроваджуваних нині патріархом Варфоломієм:

• «Якщо хтось, і по належить до кліру, із позбавленим священства буде молитися, нехай буде позбавлений сану і сам» (11-е апостольське правило);
• «Єпископа, або пресвітера, котрі прийняли хрещення єретиків, або жертву, наказуємо позбавляти сану. Бо яка згода між Христом і Веліаром? Або яка співучасть вірного з невірним?» (46-е апостольське правило);
• «Якщо єпископ... нечестивими [УПЦ КП, УАПЦ] оскверненого не охрестить, нехай буде позбавлений сану як той, хто насміхається з Христа і смерті Господньої, і не відрізняє священиків від лжесвящеників» (47-е апостольське правило);
• «Єпископ... що із єретиками молився тільки, нехай буде відлученим. Але якщо дозволив їм робити що-небудь як служителям церкви, нехай буде позбавлений духовного сану» (45-е апостольське правило).

Про виверження

Що стосується питання про виверження, особливу увагу слід звернути на 5-е правило IV Вселенського Собору: «Про єпископів, чи кліриків, що з міста до міста переходять, вирішено, аби прийняті святими отцями правила і надалі залишалися незмінними у своїй силі». У тлумаченні цього правила в «Слов'янській Кормчій» сказано: «Яко не дерзнути епископу преити от своея области во иную, епископское творити правление…Аще бо и сотворит что таково, праздно и нетвердо пребудет, и той месть да приимет своего безчиния, и извержен да будет от своего сана, Святою Троицею. Тако бо зде написанное правило повелевает».

Процесуальний порядок накладення покарання, передбаченого церковними правилами, як зазначалося вище, затверджений нормами 13-го правила Антіохійського Собору, згідно з яким Константинопольський патріарх «за безчинство своє і за безрозсудне починання, нехай понесе відповідне покарання, через термінове виключення зі свого чину Святим Собором».

Але оскільки на сьогоднішній день ініціатива соборного обговорення дій Константинопольського патріарха на рівні предстоятелів інших Церков з відомих причин патріархом Варфоломієм відкинута, то у відповідності з встановленим порядком, належить:

1. скликати Собор предстоятелів Помісних Церков;
2. у разі неявки патріарха Варфоломія на Собор піддати його суду заочно в порядку, передбаченому на такий випадок правилами святих канонів:
   «Якщо єпископ людьми достойними довіри звинувачується у чомусь, обов’язково сам повинен бути покликаний єпископами... Якщо ж бувши покликаним, не послухається, нехай буде покликаний вдруге через посланих до нього двох єпископів. Якщо ж і тоді не послухає, нехай буде покликаний втретє, через посланих до нього двох єпископів. Якщо ж і цього не поважаючи, знову не з’явиться, Собор на власний розсуд нехай прийме про нього рішення, аби не думав мати вигоду, уникаючи суду» (74-е правило св. апостолів). Причому, згідно з 28-м правилом Карфагенського Собору, єпископ, який не з'явився на суд, «має бути судимим як такий, що виніс вирок сам проти себе»;
3. У випадку, якщо з якихось причин процес скликання Собору буде утруднений – вельми доречним буде застосування процесуального порядку, запропонованого митрополитом Серафимом Кіфірським, згідно з яким кожна Помісна Церква, піддавши патріарха Варфоломія заочному суду, кваліфікує його дії самостійно і оголосить своє рішення.

Абсолютно очевидно, що якщо сьогодні, слідуючи канонам Церкви Христової, православні архієреї не засудять і не скинуть патріарха Варфоломія, який посягає на попрання догматичного принципу соборності Церкви Христової, завтра він сам буде судити і скидати православних архієреїв, які не захочуть приймати та підкорятися правилам його єретичної і папської політики.

Під наше «кротке і смиренне» мовчання право такого диктату він собі вже присвоїв. Має бути зрозуміло, що якщо сьогодні його не скинуть з Константинопольського престолу, то завтра патріарх Варфоломій буде «легалізувати» існуючі в Церкві розколи і відкликати автокефалії тих православних Помісних Церков, які не будуть погоджуватися з ним в усьому. Адже якщо сьогодні він відкликає документ трьохсотрічної давності, то завтра він відкличе й ті Томоси, які давали Помісним Церквам його попередники.

Хотілося б ще згадати слова Святішого Патріарха Ілії II, публічно звернені ним до папи римського під час візиту останнього до Грузії: «Єдність може бути заснована тільки на Істині. Поки не буде досягнуто однодумності в Істині, ні про яку єдність не може бути й мови».

Тоді один з коментаторів зазначив: «За багато років це єдиний випадок, коли православний патріарх викрив в обличчя папу римського, прямо вказавши йому на те, що католицтво відступило і втратило Істину».

Розглядаючи сьогоднішню проблему, цю думку можна сформулювати таким чином: єдність з Фанаром може бути тільки в разі істинного дотримання і виконання ним заповідей Христових і канонів Церкви. А до того часу ні про яку єдність не може бути й мови.

До того часу, відповідно до канонів Православної Церкви, єретики мають бути піддані суду і вивергнуті з сану, як такі, що відступили від Истини, що спокусилися розорити догмат соборності Православної Церкви.

Кожному члену Христової Церкви відомі слова Спасителя: «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи... коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник» (Мф 18, 15-17).

Закличемо ж їх до покаяння заради того, щоб врятовані були і наші, і їхні душі. Даруй, Господи, всім нам раніше кінця покаяння!