Війна Соборів: чи відновив Філарет Київський патріархат?

20 червня 2019 року у Володимирському соборі Києва відбувся так званий «Помісний Собор» УПЦ КП, який скликав «почесний патріарх» ПЦУ анафематствуваний Філарет Денисенко.

На цьому заході було прийнято постанову з десяти пунктів та деякі інші рішення. Наскільки правомочним є сам «Собор», наскільки здійсненними є його рішення та як це вплине на релігійну ситуацію в Україні?

Форумом – по «Собору»

Захід, голосно названий «Помісним Собором» УПЦ КП, виявився досить ріденьким. Основними діючими особами були: сам «святіший патріарх» УПЦ КП Філарет Денисенко, його давній і вірний соратник «митрополит» Білгородський і Обоянський Іоасаф (Росія), «єпископ» Фалештській і Східно-Молдовський Філарет (Молдова), єпископ Валуйський Петро (Росія).

Далі йдуть «священнослужителі»: «протоієреї» Борис Табачек, Леонтій Нікітенко, Роман Загурський (США), Володимир Чайка (Німеччина), «архімандрити» Макарій (Свято-Феодосіївський монастир, Київ), Андрій (звідти ж) і Арсеній (Свято-Миколаївський монастир, Богуслав).

Загалом заявлено 200 делегатів та 50 гостей. Ці цифри здаються досить завищеними.

Паралельно в Києві пройшов інший захід – Форум Православної Церкви України, настільки ж голосно оголошений, і настільки ж нечисленний. На цьому форумі в конференц-залі одного з готелів спального району Києва Теремки, за заявами організаторів, були присутні близько 30 «священиків» ПЦУ. Організували форум Національний педагогічний університет, парафія Преображення Господнього в Києві та Переяслав-Вишневська єпархія ПЦУ. Захід позиціонували як яскраво опозиційний філаретівському «Помісному Собору». А виглядав він як вельми незграбна спроба колишнього митрополита УПЦ Олександра (Драбинка) вислужитися перед новим начальником Епіфанієм Думенком.

Філарета нечисленний склад свого «Помісного Собору» не засмутив. Він бадьоро повторив свої тези про обман патріархом Варфоломієм і колишнім Президентом Петром Порошенком його, Філарета, «архієреїв» УПЦ КП, а також всіх громадян України, розповів про залежність ПЦУ від Фанару, про поганий Томос ПЦУ, а також про необхідність відновити істинно незалежну УПЦ КП з ним, «святішим патріархом», на чолі.

Який з «Соборів» справжній?

Задамося питанням: наскільки легітимним є сам «Помісний Собор»? Адже вся «патріотична громадськість» гаряче запевняє, що 15 грудня 2018 року в Малій Софії відбувся останній Помісний Собор в історії УПЦ КП і інших вже бути не може, оскільки на ньому був розпущений, власне, сам Київський патріархат. Голова Департаменту Мінкульту у справах релігій Андрій Юраш вже поспішив запевнити громадськість, що, мовляв, вже і УПЦ КП розпущена, і її статут знятий з реєстрації, і не існує навіть юридичної бази для проведення Філаретом «Помісного Собору».

Проте Юраш видає бажане за дійсне. УПЦ КП в держреєстрі юридичних осіб як була, так і є, статут УПЦ КП як був зареєстрований, так і залишається. Тому звернемося до цього цікавого документа.

У пункті 1 розділу 2 «Помісний Собор» про його компетенцію сказано: «В Українській Православній Церкві Київського патріархату вища влада в галузях віровчення, церковного управління і церковного суду – законодавча, виконавча і судова – належить Помісному Собору (далі у цьому Розділі – Собору)».

Тобто «Помісний Собор» УПЦ КП – це єдиний орган, уповноважений приймати рішення щодо організаційного устрою УПЦ КП, в тому числі щодо її ліквідації та входження до інших релігійних структур.

Андрей Юраш видає бажане за дійсне. УПЦ КП в держреєстрі юридичних осіб як була, так і є, статут УПЦ КП як був зареєстрований, так і залишається.

А тепер, увага, запитання: чи був проведений повноцінний «Помісний Собор» УПЦ КП у суворій відповідності з її статутом напередодні так званого «об'єднавчого Собору» 15.12.2018 р.? Ні, не був! Те дійство, коли УПЦ КП і УАЦП під пильним наглядом Петра Порошенка буквально на коліні приймали рішення про свій саморозпуск, «Помісним Собором» назвати ніяк не можна. Захід 15.12.2018 р. порушив цілу низку умов проведення «Помісних Соборів», згідно зі статутом УПЦ КП. Ось деякі з них:

• «Помісний Собор» скликає або «святіший патріарх» УПЦ КП, або його місцеблюститель спільно з «Синодом». «Об'єднавчий Собор» 15.12.2018 р. скликали патріарх Варфоломій та Петро Порошенко.
• Процедуру виборів делегатів на «Помісний Собор» затверджують «святіший патріарх» і «Синод». Процедуру виборів на «об'єднавчий Собор» затвердив патріарх Варфоломій.
• Повноцінних виборів у єпархіях УПЦ КП та інших структурах також не було.
• Не були затверджені порядок денний, програма та регламент «Собору», на якому УПЦ КП приймала рішення про свою ліквідацію.
• Не були створені президія, секретаріат та соборна рада.
• «Собору» 15.12.2018 р. не передували «літургія», «молебень» та «молитва».
• За фактом «Помісний Собор» УПЦ КП 15.12.2018 р., на якому вона самоліквідувалася, пройшов у закритому режимі, а про це має бути окреме рішення соборної ради, яка також не була сформована.

Виходячи з усього цього, Філарету Денисенку та його прихильникам не складе труднощів довести в українських судах нікчемність того «Помісного Собору» УПЦ КП від 15.12.2018 р., який прийняв рішення про ліквідацію цієї структури. Крім того, за повідомленнями ЗМІ, оригінали документів про саморозпуск Філарет зберігає у себе і нікому передавати не збирається.

Стосовно скликання «Помісного Собору» УПЦ КП у статуті сказано таке: «Собор скликається Патріархом Київським і всієї Руси-України, а в разі його смерті – Місцеблюстителем разом зі Священним Синодом мірою необхідності, але не рідше як один раз на п'ять років».

І хоча Євстратій Зоря зараз на всіх медіа-майданчиках розповідає, що Філарет не мав права одноосібно скликати Собор, стверджуючи, що потрібно ще рішення Синоду, сам текст статуту УПЦ КП говорить про зворотне. Тобто «святіший патріарх» Філарет Денисенко може скликати «Помісний Собор» одноосібно. А от місцеблюститель – лише разом з Синодом. Тому Філарет скликав «Помісний Собор» 20.06.2019 р. законно.

Проте на нього мало хто з'явився. Подивимося, що говорить Статут УПЦ КП щодо кворуму: «Кворум Помісного Собору складають 2/3 законно обраних делегатів Собору, включаючи 2/3 архієреїв від загальної кількості ієрархів – членів Собору».

Чотири «архієрея», включаючи самого Філарета, – це явно не «2/3 від загальної кількості ієрархів». Але тут не все так просто. Філарет – майстер ставити вилки та заганяти супротивників у глухий кут. В даному випадку вилка полягає в наступному. Якщо «архієреї», які не прийшли, – це «архієреї» ПЦУ, а не УПЦ КП, отже, той, хто прийшов до Філарета на «Помісний Собор», – це і є всі «архієреї» УПЦ КП. А отже, кворум є, і «Помісний Собор» легітимний. А якщо «архієреї», які не прийшли, – це «ієрархи» УПЦ КП, а не ПЦУ, то кворуму немає, і «Помісний Собор» не легітимний. Але якщо цей аргумент використовуватиметься, то тим самим ці «ієрархи» тоді визнають, що вони досі є «архієреями» Київського патріархату. А отже, він існує, що і намагається довести Філарет.

Браво, Михайло Антонович! У 90 років – та така проворність!

Структура Епіфанія Думенка вже поспішила заявити, що філаретівський захід 20.06.2019 р. буде чим завгодно, але тільки не «Помісним Собором» УПЦ КП. Помиляєтеся, панове, помиляєтеся...  «Помісний Собор» 20.06.2019 р. легітимний вже точно не менше, ніж «Помісний Собор» 15.12.2018 р.! І старенький «дідусь ПЦУ» вам це ще доведе, в тому числі і в судах.

Десять ударів по ПЦУ

Тепер перейдемо до документа, прийнятого на філаретівському «Соборі».

«Пункт 1. Помісний собор не затверджує, а відміняє постанову архієрейського, чи так званого Помісного собору, бо це був не Помісний собор, а зібрання підписів архієреїв, одного священика та двох мирян про умовну ліквідацію УПЦ Київського патріархату, на вимогу Вселенського Константинопольського патріарха Варфоломія. Без умовної ліквідації Київського патріархату не могло бути об'єднавчого собору українських Церков 15 грудня 2018 року і надання Томосу про автокефалію».

Про це вже сказано вище. «Помісний Собор» 15.12.2018 р., на якому УПЦ КП «саморозпустилася», пройшов з настільки грубими порушеннями статуту УПЦ КП, що визнати його рішення нікчемними з юридичної точки зору не складе труднощів. Була би політична воля. Чи є зараз така воля – поки невідомо. Але на вулиці Банковій сидить вже інший Президент.

«Пункт 2. Помісний собор заявляє і постановляє, що Українська православна церква Київського патріархату зареєстрована державним органом та продовжує своє існування і діяльність на благо українського народу і української держави».

Перша частина твердження відповідає дійсності, тобто даним держреєстру юридичних осіб. Окремої уваги заслуговує пасаж про те, що УПЦ КП діє «на благо українського народу і української держави». Ані згадки про Бога, ані про вічність, одне «благо народу і держави». Втім, УПЦ КП ніколи не була Церквою Христовою, тому їм можна пробачити таке незвичайне розуміння завдань Церкви.

За Статутом УПЦ КП, «святіший патріарх» Філарет Денисенко може скликати «Помісний Собор» одноосібно. А от місцеблюститель – лише разом з Синодом. Тому Філарет скликав «Помісний Собор» 20.06.2019 р. законно.

«Пункт 3. Помісний собор підтверджує, що главою УПЦ Київською патріархату продовжує бути Святіший Філарет, Патріарх Київський і всієї Руси-України, обраний пожиттєво Помісним собором УПЦ Київського патріархату 20-22 жовтня 1995 р.».

Теж юридично відповідає дійсності. Аргумент Філарета про те, що «раз є патріарх, отже, є й патріархат», – залізний. Зараз Епіфаній Думенко і Ко починають розсьорбувати ту несусвітну кашу з адміністративним устроєм ПЦУ, яку вони заварили, намагаючись догодити всім учасникам проекту ПЦУ: патріарху Варфоломію, екс-президенту Порошенку та Філарету Денисенку. У самому двоголів'ї ПЦУ вже була закладена бомба уповільненої дії. Зараз просто прийшов її час. «Патріарх», який підпорядковується «митрополиту»! Хіба від самого початку не було ясно, що такого не буде? Тим більше у випадку з властолюбним Філаретом. СПЖ, до речі, про це попереджала.

«Пункт 4. Українська православна церква Київського патріархату продовжує бути власником всіх коштів, всього майна (рухомого і нерухомого), придбанного за власні кошти, або переданого їй державними органами, або органами місцевого самоврядування, включаючи храми, монастирі, учбові заклади та інше згідно договорів і угод. Всі банківські рахунки є рахунками Київської патріархії як юридичної особи».

Юридично – так. Все, що не встигли перереєструвати в ПЦУ, – а це абсолютна більшість майна, – продовжує залишатися в Київському патріархаті. Однак ті юридичні та фізичні особи, які безпосередньо контролюють це майно, навряд чи погодяться виконувати цей пункт.

Дуже показова в цьому відношенні спроба «протоієрея» Бориса Табачека, вірного зброєносця Денисенка, відвоювати Покровський храм у Києві. У цьому храмі настоятельствував «протоієрей» Олександр Трофимлюк, він же ректор богословської академії ПЦУ, якого Філарет заборонив у служінні. Спроба не увінчалася успіхом, парафія, за інформацією одного з «архієреїв» ПЦУ, підтримала Трофимлюка, а Епіфаній Думенко і зовсім видав указ про підпорядкування Покровського храму безпосередньо собі.

Тож даний пункт – це, скоріше, заділ на майбутнє, коли Філарет відніматиме храми ПЦУ на свою користь.

«Пункт 5. Всі монастирі м. Києва: Михайлівський Золотоверхий, Феодосіївський, Видубицький Михайлівський, а також Миколаївський Богуславський, як і всі парафії м. Києва належать управлінню Київської патріархії. Київській патріархії продовжує належати Київська православна богословська академія, заснована митрополитом Філаретом, заступником патріарха Київського і всієї Руси-України в 1992 р.».

Те ж саме, що й з попереднім пунктом. Філарет намагається створити юридичну й «канонічну» базу для можливого повернення цих активів під свій контроль. Чи вийде – невідомо. Принаймні, не у найближчому майбутньому.

«Пункт 6. До Української православної церкви Київського патріархату продовжують належати всі єпархії, монастирі, духовні учбові заклади, братства, місії, які зареєстровані державними органами як релігійні організації УПЦ Київського патріархату. До Київського патріархату можуть належати і ті єпархіальні управління і релігійні громади, які перереєстрували свої Статути на Православну церкву України, але бажають бути у складі Київського патріархату. До УПЦ Київського патріархату також належать ті закордонні єпархії і парафії, які до цього часу були в його складі».

У цьому пункті міститься розмежування ПЦУ і УПЦ КП. І це ще одна вилка, влаштована Філаретом. До речі, першим, хто на неї попався, був глава Департаменту Мінкульту у справах релігій Андрій Юраш. Напередодні «Помісного Собору» 20.06.2019 р. він заявив: «Насправді це буде не розкол, це буде відділення одного чи кількох ієрархів від помісної УПЦ ПЦУ і заснування ними нової релігійної організації, для якої вони хочуть використати старе ім'я УПЦ КП. У певному сенсі це, може, навіть і краще».

Філарет намагається створити юридичну й «канонічну» базу для можливого повернення цих активів під свій контроль.

Тобто Юраш допустив законність «Помісного Собору» та прийнятих на ньому рішень, відновлення УПЦ КП і т. д. Юраш сподівається, що за Філаретом піде небагато, і УПЦ КП буде такою собі маргінальною структурою. А поруч красуватиметься численна і очищена від Філарета ПЦУ.

Але все не так просто. Якщо УПЦ КП на чолі з Філаретом окремо, а ПЦУ на чолі з Епіфанієм окремо, то все, що зараз творить Філарет, законно. Питання лише в тому, яка кількість церковних структур до якого проекту захоче увійти. А якщо ПЦУ – це і є УПЦ КП, то Філарет знову правий.

Тепер стосовно структур, що кому належить.

6-м пунктом, який ми зараз аналізуємо, Філарет стверджує, що всі монастирі, єпархії, навчальні заклади і т. д., які не встигли перереєструватися в ПЦУ, належать УПЦ КП. Юридично з цим не посперечаєшся. Як і з тим, що Філарет за допомогою нечисленних, але вірних йому «архієреїв» тепер може змінювати керівництво таких єпархій і монастирів. На ті, що встигли, Філарет не претендує, але і їх запрошує добровільно приєднатися до УПЦ КП. Даремно Юраш залишив Денисенкові можливість відновити Київський патріархат. Зараз ми побачимо наполегливу боротьбу за єпархії та інші структури.

Окремо потрібно сказати про рішення «Помісного Собору» 20.06.2019 р. стосовно «хіротонії» двох нових «архієреїв» УПЦ КП. От з них і почнеться заміна тих «ієрархів», які посміли не послухатися Філарета. Можна очікувати цілу хвилю «хіротоній», як це було в далекому 1992 р., коли Філарет так само з нічого створював Київський патріархат. В ПЦУ вже заявили, що такі хіротонії будуть вважатися антиканонічними і до цієї структури їх не візьмуть. 

Вживання слова «антиканонічний» тут виглядає особливо комічно, оскільки, якщо стати на точку зору розуміння канонів членами ПЦУ, то нові «хіротонії», які звершить Філарет, куди більш законні, ніж хіротонії, звершені над Епіфанієм, Зорею та іншими. Хоча б просто тому, що Філарет тепер, з їхньої точки зору, законний ієрарх.

«Пункт 7. Томос про автокефалію, наданий Українській православній церкві 6 січня 2019 р. в Константинополі (Стамбулі) не відповідає статуту автокефальних Церков, яким володіють всі автокефальні Церкви, і тому ставить Українську православну церкву в залежність від Константинопольського патріархату».

Знову ж таки, констатація факту. Залежність ПЦУ від Фанара очевидна всім без винятку. Ті, хто це заперечує, роблять це з кон'юнктурних міркувань. Їм просто вигідно це заперечувати. Філарету теж було вигідно. А тепер стало невигідно. А чому це не може стати невигідним і багатьом іншим «архієреям» ПЦУ? Всьому свій час.

«Пункт 8. Собор дякує Вселенському Константинопольському патріархові Варфоломею і всім архієреям Матері-Церкви за намагання розв'язати українську церковну проблему, але нас не влаштовує зміст Томосу про автокефалію Православної церкви України».

Дуже багато Помісних Православних Церков дипломатично кажуть, що, можливо, патріарх Варфоломій взявся вирішувати українську церковну проблему з благих намірів, але констатують, що спроба ця виявилася невдалою. Денисенко це повністю підтверджує.

«Пункт 9. Діючим Статутом Української православної церкви Київського патріархату є Статут про управління Української православної церкви Київського патріархату (повна редакція), прийнятий на Соборі 13 травня 2016 року і зареєстрований Міністерством культури України 8 липня 2016 року».

Привіт Юрашу, який стверджує зворотне. Все зареєстровано і все діє.

«Пункт 10. Помісний собор закликає всіх патріотів України, яким дорога наша Українська держава, підтримати Українську православну церкву Київського патріархату в час її випробувань і намагання знищити її з середини, чому радіють наші зовнішні вороги. Але правда з нами, тому і Бог з нами».

Бог згадується в останньому пункті – і це показово.

Хто на чому стоїть

СПЖ неодноразово писала, що Філарет відчуває головне. Він відчуває, що у ПЦУ немає ідеологічної бази для існування. І тому ПЦУ потерпить фіаско в близькій чи далекій перспективі.

Ідея, на якій стоїть Українська Православна Церква на чолі з Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм, – що УПЦ є Тіло Христове. Вона з'єднує людей з Христом.

Ідея, покладена в основу УПЦ КП, – що «кожна незалежна держава повинна мати незалежну Церкву». УПЦ КП служить «українському народу і українській державі».

Ідея, на якій грунтується ПЦУ, – що «нас визнають інші Помісні Церкви». І ось ця ідея зараз розсипалася, як картковий будинок.

ПЦУ визнає лише одна Помісна Церква з 14 загальновизнаних, і то – тільки з міркувань вигоди і кон'юнктури. Майже всі інші Церкви в тій чи іншій формі заявили про неможливість визнання ПЦУ. Іншими словами, УПЦ КП була і є розкольниками, але з національною ідеєю, а ПЦУ залишилася тими ж розкольниками, але вже без національної ідеї, а з залежністю від Фанару, зафіксованою в Томосі. Ось це й бажає донести Філарет до всіх «патріотичних сил». Чи зуміє? Час покаже.

У будь-якому випадку кожному прихильникові як УПЦ КП, так і ПЦУ, які шукають Христа, має стати зрозуміло – жодна з цих структур Церквою Христовою не є. І щоб зрозуміти це, навіть не обов'язково зараз заглиблюватися в канонічні правила – стосунки між «ієрархами» цих структур, взаємне лукавство, брехня та ненависть підтверджують це якнайкраще.