Вони опечатували храм зі словами: В якому пеклі ми будемо за це горіти?
Розповідь священика УПЦ про міжконфесійний конфлікт в одному українському селі.
Переглядаючи заголовок даних роздумів, напевно, кожен читач підсвідомо налаштовується на сакрально-містичний зміст написаного тексту. Насправді все значно простіше. Моя розповідь не прочитана у древньому літописі, вона не вигадана, не почута у розповідях про святих-прозорливців, які могли бачити невидимий для людського ока духовний світ. Вона – сучасна, про живих людей, яких я знаю з самого дитинства. Знаю, проте не можу зрозуміти їхньої переміни та їхніх вчинків. І саме у цьому трагічність та моторошність даної розповіді.
Все розпочалося зовсім недавно. У моє рідне село, у домівки (а точніше – у голови) односельчан, у мій храм добралася духовна трагедія сучасності – Церковне розділення. Люди, котрі протягом десятиліть не згадували Бога та Його Святої Церкви, а також ті, хто відвідував храм, як бюро ритуальних послуг, вирішили слідувати останнім тенденціям сучасності – долучитися до розбудови та поширення «новоутвореної церкви» шляхом знищення Єдиної, Святої, Соборної та Апостольської. Щоб не «вигадувати велосипед» пішли неодноразово випробуваним за останні місяці шляхом – зібрали збори територіальної громади, назвали їх парафіяльними зборами, та прийняли рішення про зміну юрисдикційної належності.
Люди, які десятиліттями не згадували Бога і Його святу Церкву, вирішили долучитися до розвитку "новоствореної Церкви" шляхом знищення Єдиної, Святої, Соборної та Апостольської.
Дана ініціатива розділила колись мирне та дружнє село: люди, які відвідували богослужіння, довіряли священику, молилися та намагалися жити християнським життям, але не підтримали пропозиції переходу у розкол, в один момент стали запроданцями, сепаратистами, зрадниками і т. д. Натомість ті, хто, в кращому випадку, «дивився у сторону храму» на Великдень, а то й того рідше – відчули себе «начальниками життя», які можуть вирішувати хто правий, а хто – ні, кому належить храм і його майно, хто має право жити та молитися в селі, а хто повинен виїхати у сусідню державу… За короткий проміжок часу вдалося зруйнувати те, що з діда-прадіда будувалося та примножувалося щоденною людською працею та Божою допомогою – мир, злагоду, взаємоповагу та любов один до одного.
Одного зимового дня суперечки та розділення зібрали на храмовому подвір’ї людей із «різних таборів». Одні прийшли заради того, щоб незаконно та обманом заволодіти чужим майном, інші – щоб відстояти те, що десятиліттями будували, доглядали та прикрашали власним трудом, переживанням та любов’ю. Зібралися і кілька священнослужителів для духовної підтримки собрата-настоятеля. Серед них був і я…
Між людьми виникали суперечки, лунали погрози, не маючі нічого спільного з реальністю телевізійні звинувачення. Були і намагання миролюбно владнати конфлікт, проте цього не вдалося досягти через спекулятивність прийнятих на так званих «парафіяльних зборах» рішень. Тож виходом із ситуації стало погодження тимчасово закрити храм, щоб не провокувати міжконфесійного конфлікту.
Слава Богу, що серед присутніх людей, котрі б наважилися запечатувати двері храму знайшлося лише два чоловіка. Всі інші були готові погаласувати, але підняти руку на святиню – ні.
Тож уже біля дверей, прибиваючи завірену печатками та підписами угоду, один з «патріотичних» активістів звернувся до свого однодумця зі словами: «… В якому пеклі ми з тобою будемо за це горіти?».
Для мене ці слова стали шокуючими. З одного боку вони свідчать, що десь у глибині людської душі є залишки віри та страху Божого. З іншого – дивує, як людина, яка має ці якості може переступати через усе святе, заради досягнення незрозумілої та непотрібної для себе цілі (ці чоловіки ніколи не ходили до храму і невідомо, чи будуть це робити)…
Через тиждень, після богослужіння, мої прихожани задали мені запитання: «Що таке хула на Святого Духа, яка не проститься ні в цьому віці, ні в майбутньому?» (Мф. 12:31-32). Не довго думаючи, я одразу навів життєвий і реальний приклад свідомого спротиву істині…
А що у селі? Люди моляться на території зачиненого храму. Особисто мені здається, що дані випробування їх лише згуртували. Їх небагато, але вони складають реальне, живе Тіло Христове. Вони моляться, плачуть, переживають, терплять насмішки та презирство. Проте у їхньому середовищі відчувається Божа присутність та християнська любов.
А от роздумуючи над тими, хто приніс розділення та ненависть у колись дружнє та радісне село, на розум приходять лише слова, сказані Спасителем на хресті: «Отче, прости їм, бо не знають, що творять» (Лк. 23:34).
