Мовчання Церков: як дух папізму проникає в Православ'я

В історії з ПЦУ одне здивування змінюється іншим. Раніше всі дивувалися: як же Константинополь зміг зважитися на подібне беззаконня? Визнати розкольників канонічними тільки тому, що про це попросив Петро Порошенко, і забрати собі всі українські єпархії тільки тому, що так захотілося фанарським ієрархам?

Тепер же дуже багато хто задається запитанням: чому мовчать Помісні Церкви? Чому вони не вказують Фанару на очевидне порушення і євангельських заповідей, і церковних канонів? Чому вони не виступають проти узурпації Фанаром влади, яка належить в Церкві одному Христу?

Патріарх, який більший за Христа?

Звичайно, можна припустити, що при вирішенні подібних питань Церква традиційно проявляє властиву їй інертність, не реагуючи моментально на ті чи інші події. Що потрібен час, щоб усвідомити, розібратися і прийняти правильне рішення. Можливо. Але темп сучасного життя такий, що час, витрачений на обдумування і вироблення дипломатично бездоганного формулювання відповіді або рішення, стає втраченим часом. За цей час відбуваються події, які значно ускладнюють ситуацію, роблять повернення на правильний шлях складним і болючим, заподіюють страждання як конкретним громадам, так і Церкві в цілому.

Фанар прийняв кричуще антиканонічні рішення ще 11 жовтня 2018 р. Коротко нагадаємо їх суть:

1. Продовжити процес надання автокефалії «українській Церкві».
2. Відновити ставропігії Константинопольського патріарха у Києві.
3. Відновити розкольників з УПЦ КП і УАПЦ у спілкуванні з Церквою.
4. Скасувати Томос 1686 р. про передачу Київської митрополії до складу Руської Церкви і оголосити всю Україну своєю канонічною територією.
5. Закликати до незастосування насильства.

Всі ці рішення суперечать не тільки церковним канонам, але і прямим словами Спасителя: «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим; як тебе він послухає, ти придбав свого брата. А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох, щоб справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків. А коли не послухає їх, скажи Церкві; коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник!» (Мф. 18, 15-17).

Саме так сталося з Філаретом Денисенком і всіма його прихильниками. Після неодноразових умовлянь його віддали анафемі, що визнали всі Помісні Православні Церкви.

Чи можна повернутися зі стану «язичника і митаря» в стан «брата»? Звичайно, можна! «Коли провиниться твій брат, докори йому, а коли він покається, то вибач йому. І хоча б сім раз денно він провинивсь проти тебе, і сім раз звернувся до тебе, говорячи: Каюся, вибач йому!» (Лк. 17, 3-4).

Але, як відомо, ніякого покаяння не було. Тоді на підставі чого ж розкольники «возз'єднані з Церквою»? Хіба патріарх Варфоломій більший за Христа Спасителя?

Нове і чуже вчення

Як же відреагували Помісні Православні Церкви на рішення Фанару? Більшість – мовчанням! І навіть нині, вже після вручення Томосу, більшість Церков офіційно не висловили свою позицію. Висловлюють свій протест окремі ієрархи і богослови, але Церкви в цілому мовчать. А з деяких доносяться навіть голоси про намір визнати ПЦУ. Наприклад, з Грузинської та Болгарської.

Так, деякі окремі Церкви відразу ж висловилися проти безчинств Фанару. Сербська Православна Церква на Архієрейському Соборі 12 жовтня відмовилася визнавати рішення Константинополя по Україні обов'язковими для виконання і встановлювати канонічне спілкування з «возз'єднаними» розкольниками.

Польська Православна Церква рішенням Священного Синоду повідомила, що «не буде вступати в спілкування з новою Церквою, яку Константинополь створить в Україні».

Обидві ці Помісні Церкви закликали до Всеправославного вирішення української церковної проблеми. Але навіть у цих офіційних і досить оперативних відповідях не містилося головного – рішучого протесту проти присвоєння Константинопольським патріархатом владних повноважень у православному світі.

Адже якби Помісні Церкви відразу ж висловили своє неприйняття того, що Фанар намагається нав'язати всім свою зверхність, не було б і тих гонінь на Українську Православну Церкву, які набирають обертів в Україні. Не прийняли б депутати антицерковні закони, не бешкетували б радикали і не захоплювали православні храми, не тріумфували б розкольники і не утверджувалися в своєму згубному нерозкаяному становищі. А на Фанар не стояла б черга інших охочих отримати автокефалію.

Якби Помісні Церкви одразу висловили неприйняття дій Фанару, не було б гонінь на УПЦ, які набирають обертів в Україні.

 

Але більшість Помісних Церков промовчали (поки, принаймні). І лише одна Руська Православна Церква в рішенні Священного Синоду вказала на основну причину того, що відбувається беззаконня – прагнення константинопольських ієрархів нав'язати всім нове вчення про Церкву, в якій Фанар був би главою Церкви замість Іісуса Христа.

Священний Синод РПЦ детально розібрав кожен пункт рішення фанарського Синоду від 11.10.2018 р. і переконливо спростував ці пункти. Але головними були такі слова: «В умовах настільки глибокого підриву основ міжправославних відносин і повної зневаги тисячолітніх норм церковно-канонічного права Священний Синод Руської Православної Церкви вважає своїм обов'язком виступити на захист фундаментальних засад Православ'я, на захист Священного Передання Церкви, яке підміняється новими і чужими вченнями про вселенську владу першого з Предстоятелів. Закликаємо Предстоятелів і Священні Синоди Помісних Православних Церков до належної оцінки вищезазначених антиканонічних діянь Константинопольського Патріархату і спільного пошуку шляхів виходу з важкої кризи, що роздирає тіло Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви» (із Заяви Священного Синоду РПЦ від 15.10.2018 р.).

Примат папи і примат патріарха

Константинополь всіляко відкидає звинувачення в папізмі на свою адресу. Однак чим фанарський папізм не схожий на папізм Римський? Звернемося до католицького догмату про Римського понтифіка і подивимося, як суть цього догмату реалізується в домаганнях Константинопольських патріархів.

Вчення Католицької Церкви про Римського Папу складається з двох елементів: це доктрина про примат римського понтифіка (primatus Papae – лат.) і доктрина про його безпомилковість або непогрішність (infallibilitas – лат.).

Визначення папського примату звучить так: «Єпископ Римської Церкви, в якому перебуває служіння, особливим чином доручене Господом Петру, першому з Апостолів, яке підлягає передачі його наступникам, є главою Колегії єпископів, Намісником Христа і Пастирем усієї Церкви на сій землі. Тому в силу своєї посади він користується в Церкві верховною, повною, безпосередньою і універсальною ординарною владою, яку він завжди може вільно здійснювати» (католицький Кодекс канонічного права).

А ось як визначає роль Константинополя патріарх Варфоломій: «Вселенський патріархат несе відповідальність за встановлення церковного і канонічного порядку, оскільки тільки він має канонічний привілей, а також молитву і благословення Церкви і Вселенських Соборів, для виконання цього вищого та виключного обов'язку. Якщо Вселенський патріархат відмовиться від своєї відповідальності і піде з міжправославної сцени, то Помісні Церкви будуть діяти "як вівці без пастиря" (Мф. 9, 36), витрачаючи енергію на церковні ініціативи, які змішують смирення віри і зарозумілість влади» (з промови на Архієрейському Соборі (Синаксисі) 1 вересня 2018 р.).

На перший погляд може здатися, що «несе відповідальність за встановлення церковного і канонічного порядку» – зовсім не те ж саме, що «користується в Церкві верховною, повною, безпосередньою і універсальною ординарною владою». Але, по-перше, Рим теж не відразу, за багато століть дійшов до такого жорсткого формулювання, а по-друге, погляньмо, як Фанар на практиці здійснює цю «відповідальність за встановлення церковного і канонічного порядку».

Жертви нового канонічного порядку

Найяскравіший приклад цього «несення відповідальності» ми спостерігаємо нині в Україні: грубе втручання на канонічну територію іншої Помісної Церкви, незаконне прийняття в своє лоно розкольників, поглиблення міжрегіонального конфлікту, віддання УПЦ на розтерзання спецслужбам і радикалам.

Але не тільки в Україні Фанар здійснює «відповідальність». Ось лише кілька прикладів.

У 1923 році Константинополь фактично захопив парафії Руської Церкви в Фінляндії і Естонії, оголосивши ці країни своєю канонічною територією. А в 1924 р. те ж саме зробив з єпархіями Руської Церкви в Польщі, давши їм формальну «автокефалію» на умовах фактичного підпорядкування собі. У 1931 р. проти волі РПЦ Фанар оголосив, такими, що перебувають у своїй юрисдикції Руські емігрантські парафії в Західній Європі, а в 1936 році проголосив свою юрисдикцію в Латвії.

Але не тільки парафії та єпархії РПЦ ставали жертвами амбіцій Фанару. У 1920-і роки Константинополь примусив Елладську Церкву перевести Грецькі парафії в США і Австралії в його юрисдикцію. У 1986 році така ж доля спіткала Американський екзархат Олександрійської Церкви, а в 2008 році – парафії Єрусалимської Церкви в США. У 2003 році патріарх Варфоломій раптово зажадав від Елладської Православної Церкви передати під його контроль 36 єпархій на території самої Греції, що і сталося після деякого опору.

Чи треба говорити про те, що такі дії не принесли ніякої користі цим парафіям і не встановили жодного церковного або канонічного порядку?

«Глава православного Тіла»

Також у своїй промові на Синаксисі 01.09.2018 р. патріарх Варфоломій прямо оголосив себе главою Церкви: «Вселенський Патріарх як Глава православного Тіла скликав у червні 2016 року святий і великий Собор на Криті, найвеличнішу церковну подію останніх років». Будь-який православний християнин, не кажучи вже про єпископів, повинен був повстати проти цих слів і сказати, що тільки Христос є Глава тіла Церкви: «Христос глава Церкви, і Він Спаситель тіла» (Еф. 5, 23). Але ніхто з фанарських ієрархів цим не обурився.

В сфері церковного суду Фанар просуває доктрину, прямо списану з католицької: він один може судити всіх, а його не може судити ніхто. В католицькому варіанті це звучить так: «Петро і його наступники мають право вільно вимовляти суд про будь-яку Церкву, і ніхто аж ніяк не має обурювати або похитнути їхній стан; бо вища кафедра ні від кого не судиться (summa sedes а nemine judicatur)» (Epistolae et decreta pontificia, XXXII).

У фанарському варіанті: «Гідна згадки думка каноніста Міодрага Петровича про те, що "лише архієпископ Константинополя має привілей судити і вирішувати конфліктні ситуації серед єпископів, духовенства і митрополитів інших патріархів"» (з промови патріарха Варфоломія на Синаксисі 01.09.2018 р.).

30-31 липня 1993 р. патріарх Варфоломій реалізував претензії на верховенство свого суду в Церкві. Він провів у Стамбулі Собор, що складався в основному з ієрархів Константинопольського патріархату, а також представників грецькомовних Церков, на якому скинув Єрусалимського Патріарха Діодора за те, що той не погодився брати участь в екуменічних ініціативах патріарха Варфоломія. До речі, монастирі Святої Гори Афон цей Собор не визнали.

Підпорядкування і спасіння

Католики стверджують, що «поза підпорядкуванням Папі немає спасіння» (Ubi рара, ibi Spiritus Sanctus – лат.). Віряни можуть вважатися членами Церкви, тільки якщо вони перебувають у підпорядкуванні Римському Папі як главі Церкви. Але те ж саме по відношенню до себе стверджує сьогодні і Константинопольський патріархат.

Ось цитати з промови патріарха Варфоломія: «Деякі люди помилково вважають, що можуть любити Православну Церкву, але не Вселенський патріархат, забуваючи, що він втілює справжній церковний характер Православ'я. <...> "На початку було Слово… в Ньому було життя, і життя було Світлом людей" (Ін. 1, 1, 4). Початок Православної Церкви – Вселенський патріархат, "в ньому життя, і це життя є світло Церков". Покійний митрополит Гортинський і Аркадійський Кирил, возлюблений ієрарх Матері-Церкви і мій друг був правий, коли підкреслював, що "Православ'я не може існувати без Вселенського патріархату". <… > Для Православ'я Вселенський патріархат служить закваскою, яка "квасить все тісто" (Гал. 5, 9)».

А митрополит Адріанопольский Амфілохій (Константинопольський патріархат) прямо заявив, що Фанар є джерелом буття будь-якої Помісної Церкви: «Чим би була Православна Церква без Вселенського патріархату? Якимось видом протестантизму… Малоймовірно, що якась Помісна Церква… перервала спілкування (з Константинопольським патріархатом – Ред.), оскільки від нього виникає канонічність її буття».

«Деякі люди помилково вважають, що можуть любити Православну Церкву, але не Вселенський патріархат, забуваючи, що він втілює справжній церковний характер Православ'я».

Патріарх Варфоломій

Тобто сьогодні фанаріоти на повному серйозі заявляють, що Церква є Церквою зовсім не тому, що в Ній живе Дух Святий, а тому що вона перебуває в спілкуванні з Константинопольським патріархатом. А звідки ж виникала ця «канонічність буття» у перші три століття християнства, коли Константинопольського патріархату не було і в помині? Як такі твердження взагалі можна допускати в православному світі? Однак Помісні Церкви в більшості своїй пропускають це повз вуха.

Ще одне повноваження, списане у католиків, – це твердження про те, що нібито тільки константинопольські патріархи мають право скликати Вселенські Собори. «Прерогатива Римського Первосвященика – скликати Вселенські Собори, головувати на них і затверджувати їх» (з вчення II Ватиканського Собору про Церкву). Замінюємо слово «римського» на «константинопольского» – і отримуємо те, що тепер стверджує Фанар.

Непогрішний чи безпомилковий

Що стосується другого елемента вчення про статус римських понтифіків – непогрішності. Багато хто неправильно уявляє собі цей католицький догмат, нібито він говорить, що Папа визнається взагалі безгрішним. Це не так. Визнається лише, що Папа не може помилятися, якщо проголошує будь-які твердження у сфері віровчення або моральності ex cathedra.

Ось текст католицького догмату про Infallibilitas: «Визначаємо, що Римський єпископ, коли говорить з кафедри, тобто коли, виконуючи обов'язки пастиря і вчителя всіх християн, своєю вищою апостольською владою визначає, якого вчення в питаннях віри або моральної поведінки повинна триматися вся Церква, – у силу божого сприяння, обіцяного йому в св. Петрі, володіє тою ж безпомилковістю у справах віри і моралі, якою з волі божественного Спасителя повинна мати Церква Його, коли визначає вчення, що відноситься до віри або моральної поведінки, а тому такі Римського єпископа визначення є такими, що не підлягають скасуванню самі по собі, а не за рішенням Церкви. Хто ж, – та не допустить Бог! – дерзне проти цього нашого визначення заперечувати, нехай буде анафема».

Так, поки патріарх Варфоломій не оголошує себе непогрішним (правильніше – безпомилковим), проте на тому ж Синаксисі Константинопольського патріархату 1-3 вересня 2018 р. було прийнято рішення про двошлюбність священства. Причому не в тому сенсі, що священик може вдруге одружитися після вдівства, а в тому, що він може розлучитися з жінкою і взяти собі за дружину іншу. При цьому він не забороняється у священнослужінні і не позбавляється сану.

Ця постанова Фанару прямо суперечить словам апостола Павла, повтореним неодноразово: «Але єпископ повинен бути непорочний, однієї жінки чоловік, тверезий, цнотливий, благочинний, чесний, гостинний, здібний до навчання» (1 Тим. 3, 2); «диякон повинен бути чоловік однієї дружини, що добре радять дітьми і своїми домами» (1 Тим. 3, 12); «Я для того тебе полишив був у Кріті, щоб ти впорядкував недокінчене та пресвітерів настановив по містах, як тобі я звелів, коли хто бездоганний, муж єдиної дружини, має вірних дітей, недокорених за блуд або неслухняність» (Тит. 1, 5-6).

Двоєжонство порушує і постанови Вселенських Соборів про священство. Наприклад, 17 Апостольське правило взагалі говорить про неможливість призначення двоєжонців у священство: «Хто за святе хрещення двома шлюбами зобов'язаний був, чи наложницю мав, той не може бути єпископ, ні пресвітер, ні диякон, ні взагалі в списку священнодійства».

Як можна проголосити нову канонічну норму, яка прямо суперечить Священному Писанню і постановам апостолів і Вселенських Соборів? Тільки будучи впевненим у своїй «безпомилковості» – Infallibilitas!

А якщо ми звернемо більш пильну увагу на вчення Фанару про те, що тільки він має право скликати Вселенські Собори, то побачимо: згідно з цим вченням практично не існує жодної інстанції, яка б могла викрити Константинопольського патріарха в омані. Адже якщо буде стояти питання про викриття Його Всесвятості в неправомисленні, то Його Всесвятість просто не збере такий Собор. Ось і маємо ситуацію, коли Константинопольський патріарх виявляється «істиною в останній інстанції».

Формальний авторитет влади

Як бачимо фанарський папізм по суті нічим не відрізняється від класичного римського. Можливо, він ще не дозрів до тієї ж різкості формулювань, які ми бачимо в католицизмі, але генезис цього вчення триває.

Чим же небезпечний папізм в принципі? І чому так легко піддатися спокусі підкоритися Папі – римському чи фанарському? Чому дух папізму на наших очах просочується в Православ'я?

Святіший Патріарх Сергій (Страгородський) ще будучи викладачем Санкт-Петербурзької духовної академії задавався питанням: «Якій потребі душі західної людини відповідає папство? Якою психологічною стихією живе і рухається католицизм?» Протоієрей Всеволод Шпіллер у своїй статті «Римо-католицький догмат про верховенство папи в Церкві» в Журналі Московської Патріархії в 1950 р. відповідає на це запитання так: «Тепер, п'ятдесят років потому, вже ясно, що ця ознака – у отриманому надзвичайному поширенні на Заході усвідомлення потрібності і навіть необхідності для Церкви зовнішнього, формального авторитету».

Порівняємо ознаки непогрішності в католицтві і Православ'ї. У латинян все просто – досить, щоб Папа сказав що-небудь ex cathedra. А у православних? Потрібно зібрати Вселенський Собор, на ньому будуть обговорювати і приймати якісь формулювання, потім має пройти час (іноді століття), протягом якого вся повнота Церкви повинна прийняти вчення цього Собору. Потім повинен зібратися наступний Вселенський Собор, який визнає Вселенським попередній. Вся повнота Церкви повинна прийняти сформульоване віровчення або моральне правило. І лише після цього можна буде говорити про непогрішність того, що було сформульовано. І складно, і важко, і довго!

Бог наділив людину великим і страшним даром – свободою. Людина повинна свою свободу принести Богу: «Нехай буде воля Твоя». А це складно! Побачити, визначити волю Божу буває часом дуже складно. «…  і не стосуйтесь до віку цього, але перемініться відновою вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа, добро, приємність та досконалість» (Рим. 12, 2). «отже, не будьте нерозумні, але розумійте, що є воля Божа» (Еф. 5, 17).

Набагато простіше підпорядкувати свою свободу якому-небудь зовнішньому авторитету: Римському Папі, Константинопольському патріархату, ще комусь... Підпорядкувати – і зняти з себе тягар відповідальності. Так в часи пророка Самуїла ізраїльтяни просили поставити їм земного царя «як у інших народів», відкинувши при цьому владу Бога над собою. А закінчилося це ось чим: «Але вони закричали: візьми, візьми, розпни Його! Пилат говорить їм: Чи Царя вашого розпну? Первосвященики відповіли: ми не маємо царя, окрім кесаря» (Ін. 19, 15).

Протоієрей Всеволод Шпіллер пише: «Сенс католицького вчення про непомилковість пап в тому, що ним у сутності зневажається віра християнина в рясну благодатну силу Святого Духа, рушійне життя Церкви зсередини, виступаючу з світлих глибин її, при всьому різноманітті єдиного і цілісного духовного досвіду Церкви. Католицьке вчення про непогрішний авторитет папи відкидає внутрішній авторитет Святого Духа, на його місце поставляючи зовнішній, формальний авторитет влади, якому повинен бути підпорядкований весь хід, весь розвиток життя Церкви».

Широкі ворота…

З надзвичайною точністю ці слова здійснилися на колишньому митрополиті Вінницькому Симеоні (Шостацькому). Відповідаючи в одному з інтерв'ю на запитання про «об'єднавчий Собор», він сказав вельми показову фразу: «Якщо ми вже звернулися до Вселенського патріарха, то значить, повноваження щодо проведення Собору належать йому. Вони повинні дати нам дорожню карту, де буде чітко записано, що ми повинні робити».

Ось наочна підміна: відкидання водійства Святого Духа і заміна його на зовнішній авторитет Фанару. Адже важко шукати волю Божу в цій ситуації, хоча вона і виражена досить ясно в Священному Писанні і канонах Церкви. А ще важче її виконувати, якщо сильні світу цього вимагають протилежного. Куди легше прикритися зовнішнім авторитетом «Вселенського» патріарха і виправдати цим авторитетом свою зраду Церкви.

Протилежний приклад – Блаженніший Онуфрій. Як йому було б легко і просто погодитися з рішенням патріарха Варфоломія і з думкою Президента. Практично стовідсотково забезпечити собі предстоятельство в ПЦУ і спокійне життя. Але він віддав перевагу життєвим і політичним вигодам правду Божу. Але ж як легко було б всі закиди, в тому числі і власної совісті, покласти на патріарха Варфоломія. Пояснити, як екс-митрополит Симеон (Шостацький): Фанар повинен нам сказати, що робити.

«Вони (Константинопольський патріархат – Ред.) повинні дати нам дорожню карту, де буде чітко записано, що ми повинні робити».

Екс-митрополит Симеон (Шостацький)

Дух папізму – це небажання йти тісним шляхом пошуку Правди Божої і її виконання наперекір всім стихіям цього століття. Це прагнення перекласти відповідальність за свої рішення на зовнішній авторитет і увійти в широкі брами правди людської. Цей дух нині проникає в Православ'я і змушує мовчати Церкви перед обличчям викривлення Константинополем основ вчення про Церкву. Дуже важко вірити в «Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву». А от якщо додати «на чолі з Константинополем» – все відразу стає ясно, просто і легко. Вручив свою свободу видимому, відчутному «фанарському папі» – і ні за що більше не переживаєш!

Тільки ось Господь вчив інакше: «Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і нею багато-хто ходять. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що знаходять її! Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, а всередині хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх. Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіґи із будяків?» (Мф. 7, 13-16).

І в Україні плоди ці вже в наявності.