Канонічне шапіто: хто і як керує ПЦУ

Задовго до підписання так званого «Томосу про незалежність української Церкви» ми говорили, що разом з ним Україна не отримає такої бажаної церковної незалежності, зате православний світ зіткнеться з небаченим досі канонічним хаосом. Правда, ніхто навіть в найстрашнішому сні не міг припустити, що цей хаос буде настільки масштабним і перетвориться в канонічне беззаконня.

Так, можна стверджувати, що сам процес і факт надання Томосу вже був кричуще беззаконним з канонічної точки зору. Але є кілька істотних деталей, які показують нам, що навіть в цьому випадку фанаріотам і їхнім новим підлеглим з ПЦУ вдалося пробити антиканонічне дно.

Вибіркова сліпота

Останнім часом складається відчуття, що фанаріоти переживають гострий напад канонічної шизофренії або, точніше, виборчої канонічної сліпоти. Втручаючись в юрисдикцію іншої Церкви, яка в офіційних документах іменується «сестрою», і відверто порушуючи правила Вселенських Соборів, Фанар разом з тим стверджує, що діє в рамках православних канонів.

Ні логіки, ні здорового глузду в цих твердженнях немає. Адже щоб говорити в розрізі «українського питання» про канони, треба було скасувати договір трьохсотрічної давнини, оголосивши його недійсним. Це те ж саме, якби Україна сьогодні заявила свої права на Холмщину, скасувавши міждержавні угоди майже столітньої давності. Фанар же робить це абсолютно спокійно і, що дивно, посилається на православне канонічне право, згідно з яким архієпископ Константинополя має право приймати апеляції від інших єпископів.

Далі – більше. Втрутившись на територію іншої Церкви, Фанар чомусь обурюється тим, що ця сама Церква засновує свої парафії на його території. Така одностороння позиція виглядає, погодьтеся, дуже дивно.

Тим більше, що всередині самої Константинопольської атріархії воліють не помічати того канонічного свавілля, яке твориться в Україні. Втім, вони ж самі це свавілля і спровокували. Наприклад, текстом самого Томосу.

Томос і канони – що спільного?

По-перше, встановлюючи своє право на володіння закордонними парафіями колишньої УПЦ КП, Фанар втручається на територію як мінімум чотирьох Помісних Православних Церков.

По-друге, наявність на території автокефальної Церкви (а саме такою – автокефальною – проголосили ПЦУ) будь-яких екзархатів, з точки зору канонічного права, просто нонсенс. Адже екзархат – це «церковна область, що лежить за межами країни, в якій розташований патріархат».

Цікаво, що спочатку Візантія створювала екзархати на землях, відвойованих у варварів. Екзархати найчастіше були досить мілітаризованими одиницями з централізованим управлінням, а самі екзархи виконували функції як церковної, так і військової та цивільної влади. Тому створення екзархатів на території автокефальної Церкви немислимо.

По-третє, Томос передбачає право Константинопольського патріархату на володіння ставропігіями на території України. Однак ситуація з цими ставропігіями ще більш дивна, ніж з екзархатами. Неясно, наприклад, які саме храми матимуть статус ставропігійних. Якийсь час ставропігією Константинопольського патріархату була Києво-Печерська лавра. Сьогодні це не тільки монастир УПЦ, а й Національний заповідник. Віддадуть Фанару? Навряд. Тоді про які саме храми йде мова? Де офіційний список цих самих ставропігій? І на підставі яких канонів їх будуть створювати?

В-четвертих, на підставі яких канонів Фанар вважає себе вправі розпоряджатися так званими «емігрантськими парафіями» і діаспорою? Ніяких канонів, що дозволяють це, немає. Є рішення Синоду Константинопольського патріархату від 1 березня про «обов'язкове і виняткове підпорядкування» йому всієї діаспори православного розсіювання і всіх православних парафій і єпархій, що знаходяться поза межами держав, в межах яких перебувають Помісні Православні Церкви… Так виникло не бувале раніше вчення про особливі юрисдикційні права Константинопольського патріарха.

Так що, якщо так званий Томос містить в собі стільки канонічних порушень, чи варто дивуватися тому, що відбувається всередині самої новоствореної за допомогою такого документа структури?

Наприклад, величезне здивування викликає епопея з патріаршеством Михайла Денисенка. Хто він – патріарх чи ні?

Патріарх чи не патріарх?

Судячи з його власних заяв – патріарх. Ми пам'ятаємо, як він заявив журналістам: «Я був патріархом, є і буду!» Тоді багатьом здалося, що Михайло Антонович просто обмовився і пізніше сам же спростує свої слова. Але, як виявилося, це було не застереження, а тверда позиція, підтверджена багаторазово.

Наприклад, під час візиту в Чернігівську область Філарет сказав: «Поширюються ці чутки, що патріарх не буде балотуватися і піде у відставку. Це все неправда. Я до смерті буду патріархом, тому що інтронізація була в 95 році і ніхто цю благодать з мене не зніме».

Більше того, слова Філарета знаходили підтримку і в його найближчому оточенні, і навіть існувала думка, що він і тільки він повинен зайняти пост глави новоствореної «Церкви». Прес-секретар УПЦ КП Євстратій Зоря стверджував, що нікого, крім Філарета, неможливо уявити в якості глави ПЦУ: «Ми бачимо, що патріарх Філарет має найбільший суспільний авторитет серед чинних ієрархів в Україні. А з точки зору церковного керівництва і з точки зору життєвого досвіду кращої кандидатури немає. Тому ми від УПЦ КП будемо висувати патріарха Філарета, як предстоятеля єдиної Церкви… Українській Церкві понад 1 000 років. І якби не праця патріарха Філарета, то можливо, ми б говорили про Томос ще наступні 100 років. Треба дивитися на речі реально. У мене питання: кого можна запропонувати натомість? Якщо просто кого-небудь, то навіщо?»

Він же запевняв українське суспільство, що ніяких інших кандидатур на посаду предстоятеля ПЦУ, крім Філарета, просто не існує: «Буде можливість висунути інші кандидатури, але інших поки немає».

Все-таки не патріарх

Такі синхронні заяви представників українського розколу не на жарт стривожили Фанар. Адже як стало відомо трохи пізніше, фігура Михайла Денисенка в очах фанаріотів виглядала (і, схоже, виглядає) настільки одіозною, що його відсутність як навіть можливого кандидата на пост предстоятеля ПЦУ було однією з умов надання Томосу.

Представник Фанару архієпископ Іов (Геча) поспішив озвучити думку, що Філарет і Макарій для Константинопольського патріархату в кращому випадку – митрополити. Причому обидва – без кафедри.

Той факт, що фанаріоти вимагають від Філарета зняти свою кандидатуру, не заперечував ніхто. Разом з цим Михайло Антонович до самого кінця або, вірніше, до самого початку «об'єднавчого Собору», намагався виторгувати у Фанару хоч якісь більш-менш прийнятні умови для себе. У своєму офіційному зверненні він натякнув, що переговори тривають і що рішення він прийме, керуючись виключно благом «Церкви»:

«Зараз у мене є сформоване бачення того, як далі треба діяти, і про нього через наше особисте спілкування знають наші партнери по діалогу, який триває. Запевняю, що в рамках цього діалогу ми дотримувалися і будемо дотримуватися взятих на себе зобов'язань, так само, як і інші його учасники.

Якою буде моя відповідь на згадану вище пропозицію про обрання, якщо воно буде офіційно оголошено на Соборі – я також офіційно повідомлю Собору, обґрунтувавши перед ним своє бачення і рішення і чекаючи від нього підтримки моєї позиції.

Підставою для відповіді буде виключно розуміння блага Церкви і відповідальність перед Господом за належне виконання дорученого мені Ним служіння на Київському престолі, яке я, з ласки Божої, несу вже понад 52 роки».

«Я був патріархом, є і буду!»

Філарет Денисенко

Для того, щоб припинити подальші ігри в «буду – не буду», Фанар, через близьке до себе інформаційне джерело, попередив Філарета, що все може скінчитися дуже погано.

Саме тому вже на самому «Соборі» Михайло Антонович дистанціювався від можливості зайняти пост предстоятеля ПЦУ і пізніше прокоментував свою позицію так: «Якби я не поступився, ми не досягли би об'єднання і не отримали Томос про автокефалію української Церкви».

Чи все-таки «патріарх»?

Однак, незважаючи на це, Філарет не відмовився від своєї заповітної мрії померти патріархом. Він розповів ЗМІ про своє бачення того, як надалі відбуватиметься процес управління новою «Церквою». За його словами, Епіфанію відводиться роль людини, яка представляє нову структуру на міжнародній арені. А ось внутрішні питання управління залишаться в руках Філарета. Крім того, він упевнений, що ситуація докорінно зміниться, коли ПЦУ отримає статус патріархату, тому що в цьому випадку Філарет займеться і зовнішньою, і внутрішньою політикою.

З цієї причини Філарет досі продовжує використовувати патріарші регалії (наприклад, куколь), під час «богослужінь» його поминають як «патріарха», а сам він запевняє всіх, що залишається «предстоятелем» нової «Церкви».

Погодьтеся, ситуація, в якій одну Церкву очолюють як мінімум два предстоятеля, просто кричуща з канонічної точки зору.

Митрополичі забавки

Можливо, саме тому фанаріоти просто не помічають (або роблять вигляд, що не помічають?) інших канонічних нісенітниць, які роблять клірики Константинопольського патріархату.

Кілька днів тому колишній митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко) благословив церковну громаду Коломиї на перехід в ПЦУ. Питання, який статус займає в структурі Константинопольського патріархату владика Олександр, який у свою бутність архієреєм УПЦ значився як вікарний єпископ, залишається відкритим. Адже якщо він і в ПЦУ виконує функції «вікарного архієрея» то, згідно з канонічним правом Церкви, ніякого права розпоряджатися подібними «благословеннями» він не має. А якщо він на сьогоднішній день правлячий «єпископ», то потрібно запитати його, яку кафедру він займає, хто є у його прямому підпорядкуванні, ну і т. д.

Точно так само проти канонів діє ще один колишній архієрей УПЦ – митрополит Симеон (Шостацький). Наприклад, зовсім недавно він звернувся до суду з проханням поновити його на «роботі» в УПЦ.

Так що, коли Епіфаній обіцяє, що у своїй діяльності буде спиратися на канони Церкви і віддано їх відстоювати ми, як мінімум, дивуємося – про які канони і про яку Церкву йдеться? Адже судячи по відношенню до правил Святої Православної Церкви, яке демонструють Фанар і його чадо ПЦУ, Епіфаній має на увазі якісь особливі «канони», які створюються прямо на наших очах. Створюються без Бога, а виключно за допомогою сильних світу цього. Але, як говорить Святе Письмо, без сприяння Бога все марно: «Коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому!» (Пс. 126, 1).