Захоплення храмів: як громаді вистояти проти рейдерів

Маховик примусу парафій УПЦ приєднуватися до «Святійшої Церкви України» (СЦУ) запущений і набирає обертів. Які основні методи використовує при цьому світська влада, як цьому протистояти і чого очікувати в майбутньому?

Час зважувати громади

Перш ніж перейти до аналізу цього питання, хочеться згадати один біблійний епізод. Під час блискучого бенкету вавилонського царя Валтасара з'явилася людська рука: «Того часу від Нього посланий зарис руки, і написане оце писання. А оце писання, що написане: Мене, мене, текел упарсін». (Дан. 5:24-25). Ніхто в усьому вавилонському царстві не зміг пояснити значення цих слів, крім пророка Божого Даниїла. Значення другого таємничого слова – якраз те, що відбувається під час будь-яких гонінь на Церкву Христову взагалі і сьогоднішнього гоніння на УПЦ зокрема. «Текел ти зважений на вазі, і знайдений легеньким». (Дан. 5:27). 

За великим рахунком, всі, більше 12 000 християнських громад в Україні, зараз перебувають під загрозою примусового приєднання до СЦУ. Кожна громада буде зважена на терезах, і якщо вона виявиться «дуже легкою», то стане здобиччю релігійно-політичної організації СЦУ.

Саме зараз буде проявлятися, був священик для своєї пастви пастирем добрим чи просто требовиконувачем. Жила громада за заповідями Христа чи просто збиралася для того, щоб звершити богослужіння («вичитати молитви») і розійтися з почуттям: які ми хороші і праведні. Сьогодні буде видно, чи навчив батюшка своїх парафіян основам християнської віри чи вважав це зайвим.

Кожна з понад 12 000 громад УПЦ буде зважена, і якщо вона виявиться «дуже легкою», то стане здобиччю релігійно-політичної організації СЦУ.

Років через двадцять після 1988 року, коли радянська влада дозволила Церкві вийти за огорожу своїх дуже нечисленних тоді храмів і звернутися до народу з проповіддю, стали з'являтися статті, в яких ставили під сумнів правильність обраного напрямку відродження Церкви. Точка зору авторів була наступною: у гонитві за кількістю відбудованих та реставрованих храмів і монастирів, в гонитві за їхнім зовнішнім убранством ми забули про душі людей.

Ми звернули більше уваги на зовнішнє, а не на внутрішнє. Ми постаралися залучити людей до Церкви красою православних храмів і обрядів, але не пояснили їм, навіщо вони прийшли в Церкву. Не запалили в парафіян той вогонь спасительної віри, про який Господь сказав: «Я прийшов огонь кинути на землю, і як Я прагну, щоб він уже запалав!» (Лк. 12, 49). Ми навіть не розповіли людям про основні істини християнства, Православ'я. Про те, що означає кожен з дванадцяти членів Символу віри. Ми не потрудилися розповісти людям про десять заповідей Божих, не кажучи вже про заповіді блаженств.

Є й інша точка зору: будуй храми, прикрашай їх іконами, золоти іконостаси – і все інше додасться.

Насправді ж не можна протиставляти зовнішню красу храмів з одного боку і пастирство, просвітництво і проповідь – з іншого. Господь сказав, що «це належало робити, і того не залишати» (Лк. 11, 42). Але цілком очевидно, що чим міцніша громада, чим вона згуртованіша, а головне, чим більше вона полум'яніє любов'ю до Христа, а не до земних цінностей (включаючи державу, націю та інше), тим важче таку громаду звабити хибним вибором і змусити зрадити Церкву Христову.

Церква і не-Церква

У чому ж полягає той хибний вибір, який пропонують зробити християнам, вірянам УПЦ в Україні? 13 грудня, під час свого передвиборчого туру з Томосом містами і селами, в Преображенському соборі Вінниці Президент України сформулював це гранично ясно: «Якщо хоче хтось зберегти євхаристійну єдність з російською Церквою – це його вибір. Якщо він собі зможе пояснити, чому він ходить до Московської Церкви, коли Москва вбиває українців, – немає проблем. Я, як Президент і гарант Конституції, буду захищати їхній вибір».

Одночасно це формулювання є найсильнішим тиском на громади УПЦ, що змушує їх йти з Церкви. Порошенко стверджує, що є Церква російська і є українська. І саме між ними слід зробити вибір. Однак, якщо ми приймемо саме таку постановку питання і будемо робити вибір так, як запропонував нам світський правитель України, ми обов'язково програємо.

Формула «Москва вбиває українців» досить міцно засіла у свідомості людей. Не будемо зараз сперечатися, зауважимо лише, що при всіх обмінах полоненими між Києвом і невизнаними ЛДНР міняють українських громадян на українських громадян. Але коли кожен парафіянин УПЦ задасть собі запитання: «чи хочу я бути в російській Церкві, коли Москва вбиває українців?», відповідь буде очевидна: «ні».

На це запитання не можна відповідати з тієї ж самої причини, з якої Єва не повинна була відповідати на питання змія: «Чи Бог наказав: Не їжте з усякого дерева раю?» (Бут. 3, 1). У цьому запитанні приховано лукавство, як і в питанні про окремі «російську» і «українську» церкви. Немає таких в природі! Якщо ми, звичайно, говоримо про Церкву Христову у власному сенсі. Тому і вибрати між ними неможливо. Є Церква і є не-Церква. Ось між ними і повинен сьогодні зробити свій вибір кожен єпископ, священик і мирянин. На чиєму ж боці правда Божа?

Нинішня Українська Православна Церква завжди була Церквою Христовою з самого моменту Хрещення Русі у 988 р. Від неї відколювалися різні спільноти: в XVI столітті – уніати, на початку XX – автокефалісти, в кінці XX – прихильники пана Денисенка. Але сама Церква була і перебуває незмінно. УПЦ досі визнають Церквою Христовою всі Помісні Церкви, включаючи Константинополь. Весь її єпископат і духовенство мають канонічне висвячення від апостолів Христових, що можна простежити на історичних документах.

Що стосується СЦУ, то, як ми знаємо, вона складається з двох релігійних організацій: УПЦ КП та УАПЦ, які до недавнього часу теж всі Помісні Православні Церкви визнавали розкольницькими групами. На сьогоднішній день тільки Фанар визнав їх «не-розкольниками». Але чи стали вони «благодатними» від такого фанарського визнання?

Які заповіді порушив Константинополь

У 1964 р. Константинопольський патріарх Афінагор (Спіру), член масонської «Великої ложі Греції», скасував анафему, накладену на Ватикан в 1054 р. Чи стали від цього католики православними? Чи відвернулися від своїх помилкових догматів, спотворення віри, моральності і таїнств? Допомогло їм скасування анафеми повернутися до віри, яку сповідувала Римська Церква в I тисячолітті і яку досі сповідує Православна Церква? Відповідь очевидна!

Те ж саме і з визнанням українських розкольників. Без покаяння в гріху розколу всі рішення Фанару з цього приводу – «довідка трупу про те, що він живий», за влучним висловом митрополита Запорізького і Мелітопольського Луки (Коваленка).

Однак якщо в разі взаємного зняття анафем між Константинополем і Ватиканом ще можна наводити аргумент, що, мовляв, «хто анафему накладав, той її і знімає», то в разі визнання українських розкольників це не працює. Анафему й інші заборони на розкольників накладали РПЦ і УПЦ, яке ж право має Фанар їх знімати? В даному випадку заборони повинні знімати РПЦ і УПЦ, хоча вони і не наполягали, що тільки вони мають право це робити. Багато разів і РПЦ, і УПЦ пропонували винести питання улікування українського розколу на Всеправославний рівень. Цю проблему пропонували вирішити соборно, за згодою всіх Помісних Православних Церков.

Томос для розкольників – це «довідка трупу про те, що він живий».

Митрополит Запорізький і Мелітопольський Лука (Коваленко)

Але Константинополь відповів категоричною відмовою. Навіть коли фанаріоти об'їжджали Помісні Церкви і вели переговори про український Томос, вони всіляко підкреслювали, що не питають їхньої думки, а ставлять до відома про вже прийняте «Матір'ю-Церквою» вирішення.

А тепер згадаємо Символ віри: «Вірую в Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву». І якщо РПЦ і УПЦ пропонували вирішити питання соборно, а Фанар спробував зробити це одноосібно, то на чиєму боці правда?

Всі свої дії в Україні Фанар виправдовує тим, що зі скасуванням передачі Київської митрополії до складу Руської Православної Церкви в 1686 р. Україна стала його канонічною територією. Але по-перше, передачу Київської митрополії в 1686 р. в тій чи іншій формі визнали всі Помісні Православні Церкви. Тобто це було соборно визнане рішення. А по-друге, чи не є присвоєння собі одним розчерком пера всіх українських парафій, монастирів, духовних шкіл і т. д. явним порушенням заповіді «не кради»?

Якщо ж ми розглянемо, що являла собою Київська митрополія зразка 1686 р. і що існує зараз, якщо ми візьмемо до уваги, що приблизно дві третини нинішніх українських єпархій ніколи не входили до Константинопольського патріархату, то відповідь буде більш ніж очевидною. Ще більш очевидним порушенням заповіді «не кради» є захоплення храмів, які здійснюють здебільшого особи, які не мають до цього храму, його будівництва, прикрашання і змісту ніякого відношення.

А твердження Фанару, що канони, затверджені Вселенськими Соборами, нібито дають йому право головувати над усіма Помісними Церквами і одноосібно вирішувати питання, чи не є прямим порушенням заповіді «не бреши» («не лжесвідчи»)?

Головна зброя – ідеологія

Можна ще замислитися над тим, а чи не є постійні заяви політиків і лідерів СЦУ про те, що Церква повинна служити народу і державі, порушенням заповіді «Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів передо Мною!» (Вих. 20, 2-3). Задуматися, чи узгоджується весь передвиборний Томос-вояж Петра Порошенка із заповіддю «Не створи собі кумира». Задуматися, чи може Церква Христова бути заснована на порушенні заповідей Божих і на зневазі Символа віри. Відповідь очевидна.

Про те, що СЦУ покликана стати основою української державності і незалежності, говорять всі її члени і прихильники. З недавнього: «Отримання Україною Томосу – надзвичайно важлива духовна складова нашої незалежності. Аж ніяк не менш важлива, ніж Акт про державну незалежність і референдум про державну незалежність, які були в 1990-му та 1991-му роках. <…> Церква наша єдина – це духовний фундамент Української держави» (виступ Петра Порошенка у Вінниці 13 січня). Чи для цього створював Христос Свою Церкву?

Треба лише послухати, що говорять лідери СЦУ, включаючи Президента, і що кажуть єпископи і священики УПЦ, щоб зробити однозначний висновок: СЦУ вчить людей, як побудувати державу і возвеличити націю, а УПЦ – як спасти свою безсмертну душу.

З усього цього можна зробити перший висновок: головна зброя в боротьбі з Церквою – ідеологічна. Вона полягає в тому, щоб переконати людей, що вони ходять в «російську Церкву, а Москва вбиває українців». Якщо цю ідеологему вдасться нав'язати свідомості – значить, недруги Церкви святкуватимуть перемогу. Звідси і головний засіб протидії цьому – роз'яснити людям, що вони обирають не між «російською» і «українською» церквою, а між Церквою Христовою і політичною організацією православного обряду. І нехай кожен робить свій вибір.

Відбити – відбили, а молитися хто буде?

Другим методом боротьби з Церквою є залучення до вирішення завдань СЦУ людей, які не мають ніякого відношення до церковної громади, а якщо мають, то дуже незначне. Це той спосіб, який активно пропагує Мінкульт: збираються мешканці будь-якого населеного пункту і вимагають перевести громаду в СЦУ. Те, що ці «вершителі доль» ніколи в храмі навіть підлоги не помили, нікого не цікавить. Те, що вони з'являються в церкві тільки на Великдень паски посвятити та на Хрещення водички набрати – теж байдуже. Головне, їх більше і вони – за «правильну» Церкву.

Протиставити цьому можна лише високий авторитет священика серед місцевих жителів і згуртованість громади навколо свого пастиря. Святий апостол Павло серед моральних якостей кандидатів у священство згадує і хорошу репутацію у тих людей, які не входять у християнську громаду (не воцерковлені, по-нашому): «Треба, щоб мав він і добре засвідчення від чужинців, щоб не впасти в догану та в сітку диявольську» (1Тим. 3, 7). Якщо більшість людей навіть мало- або зовсім не церковних говорять про священика «наш батюшка», найімовірніше, такій громаді вдасться відстояти храм.

Недавнім прикладом саме такого розвитку подій є спроба перевести в СЦУ храм св. Кирила і Мефодія в селі Лукашівка Вінницької області. Два члени громади – прихильники переходу в СЦУ – намагалися не пустити в храм настоятеля, протоієрея Федора Расторгуєва і організували збори жителів села, на яких сподівалися отримати схвалення своїх дій. Однак прорахувалися – більшість селян підтримали свого батюшку і не дали захопити храм.

Ще одним способом захоплення храму є тиск з допомогою юридичних інструментів: не оформлена земля, не оформлена будівля, не дотримані правила пожежної безпеки і т. д. Що ж – треба все правильно оформляти та вести юридичну полеміку. В допомогу громадам у цьому плані існують єпархіальні юристи і Синодальний юридичний відділ УПЦ.

Силовий спосіб захоплення храму можна назвати найнеефективнішим, якщо його використовують в чистому вигляді. Ну, захопили бойовики-активісти храм, ну покричали свої відомі кричалки на відеокамеру, а далі? Не будуть же вони справді в цей храм ходити молитися? Символічним і показовим є випадок у Вінниці, коли член «Правого сектору» не зміг прочитати молитву «Отче наш», проте доводив архієпископу Вінницькому Варсонофію, яка Церква правильна, а яка ні. Саме з таких людей і складаються групи загарбників храмів.

Але храм мало захопити, в ньому потрібно ще молитися. А ось з цим у прихильників СЦУ проблеми. Силовий спосіб, як правило, використовують на додаток до тих, які позначені вище. Зібралася територіальна громада села, але не вистачає аргументів, щоб перевести церковну громаду в СЦУ, – значить, молоді спортивні люди заповнять цей недолік фізичної силою.

В чому сила

При захисті храмів від силових захоплень дуже важливо не перейти грань, коли мирне, але тверде відстоювання своїх святинь переходить вже в насильство над представниками іншого табору. Господь сказав: «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21). Не можна насильству протиставляти інше насильство, але не можна і стояти спокійно осторонь, дивлячись, як вандали глумляться над святинею. Як у конкретній ситуації відстояти свій храм перед загарбниками і водночас залишитися християнами? Нехай нам допоможе Господь і усвідомлення того, що правда на нашому боці.

Храм мало захопити, в ньому потрібно ще молитися. А ось з цим у прихильників СЦУ проблеми.

 

Один із основних рупорів гонителів Церкви, інформаційна служба РІСУ, нарахувала вже більше 50 парафій, які перейшли в СЦУ, і навіть склала інтерактивну карту навігації. Звичайно, цю інформацію потрібно перевіряти, оскільки існує ймовірність, що недруги Церкви видають бажане за дійсне. Але навіть за цими цифрами можна сказати: незважаючи на всі зусилля влади, масового переходу в СЦУ не спостерігається. Великі надії гонителі Церкви покладають на законопроект № 4128, який справедливо називають законом про рейдерство.

У разі його прийняття, що цілком ймовірно, Україну чекає просто карусель захоплень. Групи активістів будуть гастролювати з одного населеного пункту в інший, самоідентифікувати себе з місцевою громадою (так прописано в законопроекті) і переводити її в СЦУ. Скільки храмів вдасться таким чином захопити – покаже час.

Сила християн в єдності. В єдності з Богом і один з одним. Віряни повинні згуртуватися навколо свого настоятеля, духовенство – навколо свого архієрея, єпископат – навколо Предстоятеля, Блаженнішого Онуфрія. Тільки так можна протистояти тому гонінню на Церкву Христову, яке розгортається нині в Україні.

І ще, що дуже важливо пам'ятати: можна насильно захопити храм, але душу людську захопити не можна. Її кожна людина віддає сама: або Богу, або лукавому. Хай допоможе нам Бог не стати іудами!