Чому УПЦ не може об'єднатися з УПЦ КП і УАПЦ в одну Церкву?
Раніше застосовували страту: людину прив'язували до трупа – він, розкладаючись, вбивав живого. З'єднати Православ'я з розколом – те ж саме.
Зараз на Українську Православну Церкву чиниться неймовірний тиск. І одна з найголовніших до неї претензій влади та ЗМІ (крім традиційної, у відсутності патріотизму) – що в Церкві немає любові, оскільки вона не бажає об'єднуватися зі своїми братами з Київського патріархату і УАПЦ. Ви, мовляв, прикриваєтеся якимись незрозумілими лукавими канонами, а самі просто не хочете йти від Москви. А якби ви були справжніми люблячими християнами, то не ламалися б, а поїхали на об'єднавчий Собор і організували спільну Помісну Церкву.
І здавалося б все це звучить логічно і правильно. Єдина Церква Україні потрібна? – Потрібна. Розкол – це погано? – Погано. Об'єднатися православним потрібно? – Та сто відсотків! Так в чому ж проблема? Нас переконують: он, навіть Константинопольський патріарх підключився і одним розчерком пера зробив із розкольників нерозкольників. Чого вам ще треба?
А треба православним одного – спасіння своєї душі. А точніше – Церкви, де це спасіння можна було б здобути. І ось тут починаються питання. У всіх цих суперечках часто залишається нерозкритою одна дуже важлива тема. Часом ми абсолютно забуваємо, що релігійні організації УПЦ КП і УАПЦ неприйнятні для православних не тільки своєю неканонічністю. Є дуже серйозна проблема в духовно-моральному стані адептів розколу.
Відразу обмовимося: всі люди грішні, і в цьому сенсі немає різниці між вірянами «Московського Патріархату» та «Київського». Як говорили раніше на Русі: «Всяка людина лож, і я тож». Так, всі ми грішники. Але тут піде мова про інше: про саму модель церковного життя розкольників. Про те, що увійшло в їх церковне життя, і вважається нормою. І що має стати нормою і для вірян Української Православної Церкви в разі «загального об'єднання».
Можна сказати, що за всі роки свого існування український розкол став таким собі магнітом для усіх хвороб українського суспільства. Гордість і лукавство, націоналізм і русофобія, заміна справжнього духовного життя «українськими звичаями» – така душа цього розколу. А глава УПЦ КП Філарет (Михайло Денисенко) – його головний символ, якась персоніфікація всього вищеназваного.
Можна навести такий приклад. В світі музики є поняття звуку і інтонації. Існує поняття «бахівського звуку», «бетховенської інтонації», «звучання бароко». Знаменитий піаніст Святослав Ріхтер ніколи не грав однаково Моцарта і Шопена. І не тільки він. Досвідчений музикант ніколи не зіграє філософа Баха легким моцартівським звуком, або ж романтика Чайковського бахівською інтонацією.
Точно так само можна говорити і про духовну інтонацію українського розколу. Ця інтонація багато разів проявляла себе в заявах розкольницьких лідерів (чого тільки варті проповіді Михайла Денисенка про те, що люди Донбасу самі винні у своїх стражданнях), в захопленні храмів канонічної Церкви, в русофобській риториці, у співпраці з радикальними організаціями. І якість даної інтонації можна визначити як горду, лукаву, бездуховну, агресивну, злісну. І вся, якщо можна так сказати, симфонія українського розколу вже багато років звучить в подібних інтонаціях.
І це зовсім не спроба одним махом засудити тисячі людей, назвавши їх гордими, лукавими й ін. Це просто спостереження збоку – якою людину робить розкол, і які люди туди прагнуть.
Андрій Кураєв, відповідаючи (ще в 90-х роках) на запитання, чому канонічна Церква в Україні не може з'єднатися з розкольниками, розповідав про таку древню страту: злочинця прив'язували до трупа, і мертвий своєю отрутою поступово вбивав живого. Так ось, з'єднати святе Православ'я з хворобами українського розколу – значить прив'язати живе тіло до мертвого.
Тому ми не можемо з'єднатися з розкольниками. Не тому, що вони нам не брати – як нас часто дорікають. Ні, вони для нас брати, але брати заблудлі, хворі. І якщо ми приймемо їхні хвороби як норму і увійдемо з ними в духовне спілкування – ми захворіємо самі.
Щоб не бути голослівними, згадаймо кілька прикладів того, що стан, в якому перебувають «пастирі» Київського патріархату – це для істинної Церкви неприпустимо, це стан глибокої духовної хвороби.
Канонізація воїнів УПА
У 2016 році Київський патріархат «освятив» храм в честь вояків УПА. Про це заявив «митрополит» УПЦ КП Михайло Зінкевич. У своїй проповіді після освячення церкви в урочищі Вовчак Турійського деканату, Зінкевич сказав: «Ми вважаємо їх людьми святого життя. Сьогодні ми проявили любов до воїнів УПА, де заклали храм, назвавши на їхню честь, назвавши і зарахувавши їх до лику святих – всіх святих землі української».
Можна скільки завгодно героїзувати людей, які боролися за свободу своєї землі, але абсолютно неможливо зараховувати їх до лику святих православної Церкви. Святі – це люди, які досягли духовної досконалості, ті, хто стоїть перед Престолом Божим і доносить Йому наші молитви. За даними істориків, воїни УПА винні у смерті десятків тисяч мирних польських жителів у трагедії Волинської різанини. І це не підступи Москви чи «Руського миру», а позиція цілком європейської Польщі, яка у 2016 році визнала Волинську різанину геноцидом польського народу.
Якщо погоджуватися з тим, що Фанар легалізував всіх ієрархів УПЦ КП, то потрібно бути послідовним і погоджуватися з усіма діями, які ці ієрархи здійснили. І зокрема – стосовно канонізації нових святих. Польська та Сербська Помісні Церкви вже відмовилися визнати легалізацію українських розкольників. Якщо УПЦ об'єднається з Київським патріархатом в одну Церкву, то у неї не буде іншого вибору. Не може одна частина Церкви шанувати певних святих, а інша – ні.
Ідолопоклонство – поклоніння символам нації і держави
Любов до своєї землі і своєї держави – це похвально, але далеко не головна якість для християнина.
Христос сказав нам: «Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому одному служи». Ми знаємо, що Церква – це Тіло Христове і її заснував сам Спаситель. Коли Церква стає майданчиком для поклоніння нації і державі, то неминуче відбувається підміна – місце Бога займають зовсім земні символи. По суті – це сучасні ідоли.
Тому церква розкольників, хоч і зберігає християнські атрибути, за своєю суттю є релігією ідолопоклонства. І якщо УПЦ об'єднається з цією псевдоцерковною структурою, то неминуче об'єднається і з її важкою духовною хворобою.
Ненависть до «ворогів»
Духовна хвороба розкольників особливо яскраво помітна на центральніу «хресній ході» УПЦ КП 28 липня, яка щорічно проходить в день Хрещення Русі.
На цій ході практично немає ікон, зате величезна кількість державних прапорів і символів націоналістичних політичних партій. І навіть не це головне. На даному заході «хрестоходці» не моляться і не співають духовних співів. Їхня молитва – вигуки: «Слава нації – смерть ворогам!». І це не поодинокі випадки. На кожній «хресній ході» Київського патріархату подібні речівки протягом усієї ходи – незмінний атрибут «молитовного діяння» цієї церкви. Ці вигуки чудово чутні «патріарху» Філарету та іншим «ієрархам» Київського патріархату, але жодного разу вони не робили зауваження своїй пастві.
Безумовно, людині за своєю гріховною природою властиво не любити своїх опонентів, і трапляється так, що ми можемо вважати якихось людей своїми ворогами. Але християнин із гріхами повинен боротися, а не заохочувати їх в собі. Христос не закликає нас вбивати своїх ворогів, не можна навіть в думках бажати їм смерті. Більше того, Спаситель спонукає нас до прямо протилежного: «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас» (Мф. 5:44).
Якщо буде єдина Помісна Церква з УПЦ і розкольників, то неминучі і загальні хресні ходи. Хочуть ієрархи і прості віряни Української Православної Церкви, щоб на такій ось об'єднаній хресній ході разом із молитвою «Господи Ісусе Христе Сине Божий, помилуй нас грішних» розлягалися крики «Слава нації - смерть ворогам»? Але ж цього не уникнути. Не уникнути до того моменту, поки такі ось «бажаючі смерті» не усвідомлять, що їхнє «православ'я» до істинного Православ'я ніякого відношення не має, що їм, щоб увійти в Церкву потрібно внутрішньо змінитися (покаяння дослівно означає «зміна розуму»).
На жаль, розкольники не хочуть міняти себе. Вони бажають відкрити двері Церкви «з ноги», увійти туди в тому ж стані, в якому перебували завжди, і є зараз – в стані погорди, самовдоволення і ненависті. І якщо ми приймемо їх, ми повинні будемо прийняти все це разом з ними, прийняти і легалізувати їхній гріх як норму.
Але цього робити не можна, якщо ми не хочемо зруйнувати Церкву зсередини. Не можна прив'язувати до себе труп і сподіватися, що ми своїм життям зможемо його оживити. Не зможемо!
Церква зобов'язана називати біле білим, а чорне чорним. Церква – «стовп і утвердження істини» (1Тим. 3,15) на землі. Нехай за це її будуть засуджувати і ненавидіти, але поки Церква залишається тією, якою повинна бути, «врата пекла не здолають її» (Мф. 16,18). Так пообіцяв Спаситель, і ми цим сподіванням живемо. І розкол наша Церква не визнає доти, поки наші заблукалі брати не зроблять найголовніший вибір у своєму житті – цілющий вибір покаяння.
