Вірні і невірні
Митр. Симеон, один з двох архієреїв УПЦ, що підтримали автокефальний проект Президента, виступив перед церковним народом, виправдовуючи цей вибір, як «особисту позицію».
Що ж, люди можуть помилятися, в тому числі і митрополити. Те, що проти владики Симеона виступили його власні священики та паства, можливо, по-людськи йому і неприємно, але це може бути доброю і рятівною можливістю прислухатися до голосу народу Божого, до голосу своїх побратимів єпископів.
В ситуації величезного тиску, який чиниться на Церкву, встояти може бути важко – і тут дуже важливо усвідомлювати цінність вірності. Тому що вірність – це те, що відрізняє Церкву і церковних людей від тих, хто, навпаки, намагається зруйнувати Церкву і підпорядкувати її мирським силам.
Дивлячись на події, що розгортаються навколо спроби створити «Єдину Помісну Церкву», не можна не відзначити все більш чіткого контрасту у внутрішньому розподілі двох таборів: тих, хто бореться за автокефальний проект, і тих, хто зберігає вірність Митрополиту Онуфрію і канонічній Церкві.
На одній стороні ми бачимо строкатий конгломерат, що складається з дуже різних людей. Представників глобалістської еліти, яка клянеться просувати збочення і доступні аборти по всьому світу (таких як Джо Байден, який не так давно отримав нагороду Константинопольського патріархату). Войовничих націоналістів, які, на словах відкидаючи ідеологію цієї еліти, на практиці виступають її обслугою. Макіавеллістських політиків, які сподіваються підібрати собі голосів до виборів, розкольників і, на жаль, патріарха Варфоломія, який вступив в цей союз. На іншій стороні ми бачимо церковних православних людей, які незмінно зберігають віру, в яку нас хрестив святий Володимир. Одна сторона хоче перекроювати Церкву з суто мирських, політичних міркувань, а інша прагне зберегти її з міркувань, власне, церковних.
Але що найбільше впадає в очі – це різні відносини всередині Церкви і табору автокефалістів. Тут дуже показова стаття, що з'явилася на ресурсі znaj.ua, яка відображає розчарування, принаймні, частини українських розкольників тим, як розвивається ситуація з «Томосом». Автор досить сумно оцінює перспективи автокефальної церкви, звинувачує Фанар в тому, що він переслідує цілком матеріальні інтереси і гірко скаржиться на несправедливість, допущену, на його думку, до «патріарха» Філарета:
«На Патріарха Філарета, який стільки зробив для створення і розвитку нашої церкви повстали всі: і Фанар, і Банкова, і навіть американське посольство».
З вірністю його власних «єпископів» у Філарета теж проблеми. Автор статті з гіркотою пише: «Найболючіше усвідомлювати те, що Київського Патріарха зрадило наше духовенство. Адже, як кажуть, подібні домовленості про усунення Першоієрарха неможливі без згоди його оточення....Невже в жодному з єпископів УПЦ КП не прокинеться голос совісті?... Чого може очікувати народ від нової Церкви, якщо першим своїм Собором вона готова списати в утиль свого основоположника?»
Ця гіркота, загалом, зрозуміла, але чого ж можна було очікувати? В ситуації, коли кожен учасник процесу переслідує свої власні цілі, конфлікт неминучий – зіткнення політичних і фінансових інтересів, особистих самолюбств неминуче розгортається у форматі «королівської битви», коли тимчасові союзи можуть виникати і розпадатися, але мета кожного учасника – обдурити всіх інших і використовувати їх у своїх цілях. Філарет, його підлеглі, Порошенко, Фанар, американське посольство – ніхто не відчуває один до одного ні найменшої симпатії і поваги, ні найменшого почуття вірності або зобов'язань. Філарета використовували, а тепер він не потрібен, і його хочуть викинути.
Це трагедія – коли людина в глибокій старості приходить до такого результату, але трагедія повністю передбачувана. Від кого Філарет міг би очікувати подяки і вірності?
Це трагедія – коли людина глибокій старості приходить до такого результату, але трагедія повністю передбачувана. Від кого Філарет міг би очікувати подяки і вірності? Від Порошенка, ціна обіцянок якого відома досить добре? Від американського посольства? Робота посольства, чи то в Україні, Латинській Америці чи на Близькому Сході – забезпечувати державні інтереси своєї держави. Якщо ці інтереси вимагають принести в жертву достаток або благополуччя, або життя безлічі тубільців – великі держави, і США зокрема, нітрохи не впадають в сумніви і тяжкі роздуми. З чого б їм впадати в сентиментальність щодо окремо взятого Філарета?
Від патріарха Варфоломія? Але зовсім недавно – і з схвалення і заохочення Філарета – Варфоломій різко змінив свою позицію щодо канонічного Предстоятеля Української Церкви, Митрополита Онуфрія. Раніше він визнавав його, а тепер повністю відкинув його канонічні права. З чого б патріарху Варфоломію проявляти більше пієтету щодо Філарета?
Коротко кажучи, якщо ці люди вже кидали інших, чому б їм і не кинути Філарета? Чому б їм не кинути і кого завгодно ще, хто вирішить грати з ними в надії виграти? Завжди наївно розраховувати на те, що люди, які порушили свої зобов'язання по відношенню до інших, раптом вирішать, що їх до чогось зобов'язують надії, які вони вселили вам.
Втім, прогнози – справа невдячна, ми не знаємо, можливо, Філарет ще вихопить з колоди щось, що ошелешить інших гравців (він ще має намір повоювати), але факт той, що розсудлива людина не стане сідати за картковий стіл, де грають Банкова, Фанар, Посольство США і Філарет.
Українська Православна Церква, очолювана Митрополитом Онуфрієм, має інші звичаї. Це і є Церква як спільнота вірних, серед якої присутній Той, Хто вірний, і Той, Хто навчає Своїх людей будувати стосунки на зовсім інших принципах, ніж ті, які панують за автокефальним картковим столом.
Українська Православна Церква, очолювана Митрополитом Онуфрієм, має інші звичаї. Вона зберігає вірність. Вірність канонам. Вірність своєму Предстоятелю, канонічному Митрополиту Київському, якого визнає світове Православ'я і ще недавно визнавав сам патріарх Варфоломій. Вірність як принцип взаємин, як небажання зраджувати і кидати один одного.
Це і є Церква як спільнота вірних, серед якої присутній Той, Хто вірний, і Той, Хто навчає Своїх людей будувати стосунки на зовсім інших принципах, ніж ті, які панують за автокефальним картковим столом.
На цю Церкву будуть тиснути, її вірних будуть залякувати – далеко не перший раз у її історії. Але ми знаємо, що ворота пекла не здолають її. Важливо тільки самому зберегти вірність цій Церкві.
