Томос і «ядерний вибух» Фанару
Неважливо, який статус буде у церковної структури Фанару в Україні – митрополія, екзархат або автокефалія. Суть буде одна – повна підпорядкованість центру в Стамбулі.
У Радянському Союзі існувала жорстка державна цензура, яка відстежувала найменші прояви не тільки «антирадянщини», але і взагалі будь-яких ідей, які хоча б малою мірою суперечили або не погоджувалися з чинним устроєм. Письменники не мали права згадувати у своїх книгах заборонених цензурою колег або неугодних іноземних авторів, радянські вчені не посилалися на досягнення американських, у фільмах не могла звучати зарубіжна, буржуазна музика, ну а естрада орієнтувалася тільки на один вид любові – до Батьківщини і партії. Найменший натяк на західну культуру не тільки зневажався, але і жорстоко переслідувався. Зрештою, зайве захоплення джазом або Камю могло закінчитися тюремним терміном.
Тому діячі радянської культури змушені були створювати свої твори так, щоб і вівці були цілі, і вовки ситі, тобто, щоб обійти цензуру і широким масам свої ідеї донести. Класичний приклад такого «подвійного удару» – це всіма улюблений фільм «Діамантова рука». Його режисер, Леонід Гайдай, прекрасно розумів, що цензура не пропустить картину через цілу низку моментів, які ніяк не вписувалися в радянський менталітет – це і повії, і сцена пияцтва головного позитивного героя, і безладність митників, і багато іншого. Однак без цих епізодів фільм втрачав свою привабливість і перетворювався з потужної комедії в посередню пригодницьку стрічку.
Разом з тим Гайдай знав, що цензура буде різати – інакше ніяк, на те вона і цензура. Тому щоб відвернути увагу в самому кінці картини він навмисно приліпив епізод, в центрі якого був ядерний вибух, і заявив комісії, що вони можуть вирізати що завгодно, крім цього вибуху. Зрозуміло, що бажання залишити саме ядерний вибух здалося комісії підозрілим і тому вона вирішила, що вибух треба неодмінно вирізати. В результаті все інше залишилося без уваги. Чого режисер і домагався.
Прийом, який використовував Гайдай, давній як світ. Найчастіше його називають маневром, який відволікає увагу, і будь-який поважний політик повинен вміти його використовувати. Прикладів таких ось маневрів у політиці так багато, що вибрати якийсь із них вкрай важко. А ось якщо мова йде про Церкву, то тут все стає набагато простіше.
Протягом століть користуватися цим прийомом краще за всіх вміли візантійці. Воно й не дивно: Візантійська імперія займала величезну територію, і для того, щоб добитися своїх глобальних цілей, імператору доводилося дуже часто йти на дрібні поступки. Те ж саме можна сказати і про візантійських патріархів. Їм весь час доводилося якщо не виживати, то існувати в атмосфері компромісу, коли, з одного боку, на них чинила тиск влада Імперії, а з іншого – доводилося знаходити спільну мову з владою тих народів, які входили в юрисдикцію Константинопольського Патріархату.
Для досягнення своїх цілей Патріарх Царгороду готовий був багато чим поступитися і навіть принизитись. Коли йому було вигідно, він міг забути особисті образи, міг показати себе смиренним християнином, міг відступити. Досить згадати більш ніж утішні листи до Папи Римського, в яких Константинопольський Патріарх називав його «наступником апостола Петра», «суддею Всесвіту», «улюбленим братом». Але як тільки ситуація змінювалася, той же самий Папа Римський ставав «попередником антихриста». Так що, вміння жонглювати поняттями і майстерно використовувати риторичні прийоми – відмінна риса практично всіх візантійців, яким протягом сотень років доводилося виживати у ворожому до них середовищі. Це особливо помітно у ставленні Патріарха Варфоломія до так званого «українського питання».
Так, всі ми пам'ятаємо, що вся сучасна епопея з наданням автокефалії українській церкві починалася з, здавалося б, абсолютно безкорисливих мотивів стамбульського Патріарха – об'єднати розколоту українську церкву і дарувати їй повну і канонічну незалежність. Цей мотив цілком і повністю збігається з бажанням анафематствуваного глави УПЦ КП Філарета. Начебто, все просто – Патріарх Варфоломій на прохання народних депутатів і Президента України визнає українських розкольників в якості канонічних єпископів. Без будь-якої вигоди для себе. Але, виявляється, що простота ця тільки уявна, а сама «незалежність» служить в якості димової завіси для досягнення зовсім інших цілей. І цілі ці – аж ніяк не безкорисливі.
У своєму недавньому скандальному інтерв'ю BBC архієпископ Іов (Геча) проговорився, що тема української автокефалії розроблялася Фанаром вже протягом десятків років. Однак, для того, щоб вивести її в остаточну фазу не було відповідних умов, тобто тих, які склалися зараз. Так, серед умов, які остаточно переконали Стамбул в тому, що Україні потрібна автокефалія, владика Іов назвав звернення депутатів Верховної Ради до Патріарха Варфоломія з відповідним проханням. Це горезвісне депутатське звернення в Стамбулі визнали «гласом народу» і вирішили, що все – пора. Разом з тим чомусь владика Іов не згадав, що ініціювала це звернення група депутатів-уніатів. Також як не згадав і про те, що буквально за кілька тижнів до нього в Київ приїжджали посланці Фанару, які, можливо, і підказали, як треба діяти українській владі, щоб розв'язати стамбульському Синоду руки. Промовчав він і про те, що майже за 10 років до цього, під час святкування 1025-річчя Хрещення Київської Русі, коли в Київ приїжджав Патріарх Варфоломій з метою надання автокефалії, ніякого звернення не треба було – все вирішувалося набагато простіше. І тоді, та й зараз єдиною проблемою, яка стояла на шляху Фанару в Україну, була одна людина – Філарет.
У 2008 він зробив демарш проти намірів Варфоломія, бо в один момент раптом зрозумів, що може залишитися ні з чим – автокефалію дадуть, але його патріархом не зроблять. Тоді Філарет заявив, що йому і його «церкві» не потрібно одне рабство замість іншого – «ярмо стамбульське замість ярма московського». Тільки абсолютна і незалежна ні від кого Церква!
Існує свідчення предстоятеля УАЦП Макарія, в якому він згадує події тих днів: «Ось приїжджав Патріарх Варфоломій на святкування 1025-річчя… Він пропонував: ви об'єднаєтеся, вибирайте трьох кандидатів, подавайте мені, а ми оберемо серед них на митрополита. А владика Філарет не погодився. Чому не можна було заради України? Чому не можна було об'єднатися тоді? Боялися, що при перереєстрації назви можна було щось втратити. Але тоді була прихильна влада. Можна було щось і втратити, але для України отримати».
Макарій дивується, «чому не можна було заради України об'єднатися тоді?» А тому, що для Філарета не існує в світі ні людини, ні ідеї, заради яких він буде готовий зняти патріарший куколь. Втім, схоже, зараз Філарет вже відсувається на другий план. Нас же цікавить інше: а наскільки вірне твердження, що створювана церковна структура, про яку так багато говорять, буде незалежною? І який тут інтерес Константинополя?
Адже наївно думати, що найглибша криза, яку Фанар створив у світовому Православ'ї своїми діями, була проведена його ієрархами просто з поваги до Петра Порошенка, українських депутатів і заради легалізації Філарета з Макарієм.
Кілька днів тому Порошенко і Патріарх Варфоломій підписали договір про співробітництво в справі створення української православної церкви. І це сам по собі дуже показовий момент, який означає: ні про яку незалежність майбутньої церковної структури Константинополя в Україні мова йти не буде. Вона буде жорстко контролюватися і світською владою, і Фанаром.
І тут в статусі майбутньої Церкви можуть бути два варіанти:
1. Митрополія або екзархат Константинополя.
2. Автокефалія під керівництвом Константинополя.
Розглянемо обидва варіанти.
Хоча держурядовці можливість утворення Константинопольської митрополії бадьоро заперечують, така можливість дуже ймовірна. Про це говорить, наприклад, великий поборник української церковної незалежності, заштатний клірик РПЦ Кирил (Говорун): «Константинополь зробив крок, який вже неможливо анулювати або ігнорувати… Якщо українські Церкви і далі будуть виходити зі своїх корпоративних інтересів, не дбаючи про загальний інтерес українського православ'я і суспільства, то ніщо не завадить Константинополю повернутися до своїх корпоративних інтересів і залишити все, як є, тобто відновлену Київську митрополію Константинопольського Патріархату. У такому випадку Константинополь не стане поспішати з наданням автокефалії».
З моменту «легалізації» Філарета і Макарія пройшов вже місяць, а ні про яке їх об'єднання в одну структуру мова не йде. Вони все так само звинувачують один одного в давніх гріхах. Якщо так піде і далі, то ніщо не заважає Константинополю поки реалізувати один з пунктів свого синодального рішення від 11 жовтня і відновити в Україні давню Київську митрополію. І Фанар буде по відношенню до влади формально правий – ви, мовляв, можете домовлятися між собою скільки хочете, а ми поки візьмемо своє.
Але, тим не менш, цілком можлива обіцяна і тисячі разів розрекламована автокефалія. Фанар може чин по чину все зробити «як і обіцяв» – створити тут свою структуру і вручити їй Томос. Ось тільки чи буде така церква дійсно автокефальною і незалежною? Ні в якому разі!
Для того, щоб в цьому переконатися, достатньо звернутися до сучасної історії автокефалії Церкви Чеських земель і Словаччини.
Отримавши в 1998 році автокефалію з рук Патріарха Варфоломія, ця Церква аж ніяк не отримала реальної і задекларованої незалежності.
У 2014 році її синод обрав нового предстоятеля – митрополита Ростислава. Обрання відбулося законно і відповідно до церковних канонів. Однак не для Константинополя. Фанар ці вибори не визнав, тому що підтримував іншого кандидата, місцеблюстителя, архієпископа Симеона. Повторимося: не визнав рішення синоду автокефальної незалежної Церкви! Ось що сказано про це в офіційному повідомленні Фанару: «Проведення виборів нового Предстоятеля Церкви, після звільнення престолу архієпископом Христофором, відбулося без визнання Вселенським Патріархатом... Вселенський Патріархат, як Матір-Церква саме цієї Церкви, перебуває в готовності зробити свій внесок у канонічне рішення виниклої там сумної ситуації і запрошує всі присутні сторони до продовження переговорів з Матір'ю-Церквою».
Фанар навіть написав кляузу міністру культури Чехії, де називає Автокефальну (!) Церкву Чеських земель і Словаччини «аша дочірня Церква» і повідомляє про те, що не визнає її рішення про вибори нового предстоятеля.
В кінці послання Константинополь у своєму безапеляційному стилі вимагає від Мінкульту Чехії слухати тільки його думку: «Ми віримо, що цивільні органи Вашої країни будуть враховувати цю ситуацію при винесенні рішень про визнання церковних органів з боку держави».
Ще раз підкреслюємо – одна Помісна Церква (Константинополь) вказує державній структурі держави іншої Помісної Церкви, як їй слід ставитися до власної Церкви!
Результатом такого втручання Фанару у внутрішні справи незалежної Автокефальної Церкви став розкол, де одна її частина пішла за законно обраним митрополитом Ростиславом, а інша – за колишнім місцеблюстителем Симеоном, якого підтримував Фанар і державна влада. 6 лютого 2015 року у Відні відбулася зустріч, в якій крім владики Симеона взяли участь архієреї Константинопольського Патріархату: митрополити Галльський Еммануїл і Віденський Арсеній. В ході зустрічі було прийнято рішення про створення «альтернативного синоду» Православної Церкви Чеських земель і Словаччини!
26 серпня Патріарх Варфоломій направив на адресу Церкви Чеських земель і Словаччини лист (протокольний №836), який складно охарактеризувати інакше, як наказ суворого начальника підлеглим: «вимагаємо невідкладно від Священного Синоду скликання зборів духовних осіб і мирян об'єднаної Православної Автокефальної Церкви в Чеських землях і Словаччині ...щоб вони в цілому переглянули питання в світлі анулювання (припинення терміну дії)... обрання вищезазначеного митрополита Ростислава на пост Предстоятеля цієї Церкви, і приступили б до обрання нового Предстоятеля згідно з постановами Патріаршого Томосу 1998 р.».
На щастя, ця драматична ситуація вирішилася несподівано щасливо. Але навряд чи тут можна угледіти заслугу Константинополя. У 2016 повинен був відбутися Критський Собор, де Патріарху Варфоломію був життєво необхідний кворум і підтримка. Виключно тому Царгород визнав митрополита Ростислава Предстоятелем Православної Церкви Чеських земель і Словаччини. Він негайно ж зміг взяти участь у зустрічі напередодні засідання синаксиса, яке на запрошення Патріарха Варфоломія відбулося в Шамбезі 21-28 січня 2016 р.
Така от «незалежність і автокефалія» зараз існує у наших сусідів – Церкви Чеських земель і Словаччини. Наскільки вона «вільна» у своїх рішеннях, можна побачити без праці. Немає ні найменшого сумніву, що така ж «свобода і незалежність» чекає і церковну структуру Фанару в Україні. Тільки в нашому випадку ця церква буде ще й жорстко контролюватися світською владою.
Підсумки
Абсолютно неважливо, який статус буде у церковної структури Константинополя в Україні – митрополія, экзархат чи автокефалія. Суть буде одна – повна підпорядкованість центру в Стамбулі. І про це, як ніхто, знав владолюбний Філарет, кажучи в 2008 році, що йому не потрібно «стамбульське ярмо».
Розкручений маховик реклами президентського Томосу про Єдину Помісну національну автокефальну незалежну церкву – це не більше, ніж яскравий відволікаючий маневр, той самий ядерний вибух в «Діамантовій руці» хитрого Леоніда Гайдая. Назву «автокефалія» може нова церква і отримає, але чи буде вона означати реальну незалежність? Схоже, що втекти від «стамбульського ярма» Філарету так і не вдалося. Чи зможе від нього втекти вся Україна?
