Православна Церква: служниця держави чи наречена Христова?
Перед обличчям конфлікту, куди втягнули Церкву, важливо зрозуміти, про що він, що в ньому головне, чому ми говоримо «так» і чому – «ні», займаючи той чи той бік.
Конфлікт має низку вимірювань, але якщо виділити в ньому головну і найбільш істотну для Церкви складову, то це суперечка про те, яке призначення Церкви, в чому сенс і виправдання її існування, чим потрібно керуватися, влаштовуючи церковне життя.
З одного боку ті, хто – як щось само собою очевидне – вважають Церкву інструментом для досягнення якихось мирських цілей, інструментом, який можна і потрібно змінювати, щоб він легше цих цілей досягав. На їхню думку, Церква потрібна для того, щоб, як сказав президент Порошенко, «бути атрибутом незалежної держави». Автокефалія має чисто політичну мету: «Автокефалія – це питання нашої незалежності. Це – питання нашої національної безпеки. Це – питання всієї світової геополітики.»
Зміни у Церкві потрібні для демонстрації дулі Москві, для зміцнення курсу на євроінтеграцію, для здешевлення ковбаси – для якихось ще цілей, може бути, навіть і хороших (що поганого може бути в дешевій ковбасі?), але чисто мирських і поцейбічних.
Коли, наприклад, посол Великобританії в Києві зустрічається з лідером УАПЦ, щоб обговорити перспективи формування нової церковної громади, вона явно турбується не про порятунок душ – а вирішує свої професійні, тобто чисто політичні завдання. Як, власне, вирішують їх і всі решта – Байден, Волкер, Порошенко, Парубій та інші.
На другому боці ті, хто вважають, що у Церкви є своє власне, й водночас значно важливіше призначення, що її гідність незрівнянно вища ніж всі на світі нації та держави, союзи та імперії.
Церква є містичне тіло Христове, в ній і через неї діє сам Бог, приводячи людей до їх справжнього блага і призначення – життя вічного і блаженного. Християни вірять, що люди створені для вічності, і святі будуть радіти в раю, коли всі на світі держави і політичні сили – і Америка, і Росія, і Євросоюз, і Україна – залишаться в далекому минулому, і що ввірена Церкві місія невимовно важливіша, ніж всі чвари земних царств, які були в минулому, відбуваються нині або ще встигнуть відбутися до неминучого кінця цього світу.
Християни вірять, що люди створені для вічності, і святі будуть радіти в раю, коли всі на світі держави і політичні сили – і Америка, і Росія, і Євросоюз, і Україна – залишаться в далекому минулому, і що ввірена Церкві місія невимовно важливіша, ніж всі чвари земних царств, які були в минулому, відбуваються нині або ще встигнуть відбутися до неминучого кінця цього світу.
Між сторонами тут неминуче глибоке непорозуміння – тому що вони живуть в принципово різних картинах реальності. Для тих, хто захоплений політикою, всі розмови про «життя вічне і блаженне» або взагалі не сприймаються жодним чином, прослизають повз свідомість, або виглядають як лицемірство – наганяють туман для досягнення все тих же політичних цілей.
Для віруючої людини навіть не так важливо, гарні чи погані цілі, які ставлять перед собою політики. Важливо, що Церкву не можна підпорядковувати цим цілям – приблизно так само, як Потир, Чашу, використовувану для здійснення Євхаристії, не можна вживати для якихось повсякденних побутових потреб.
Із цим пов'язане й друге принципове нерозуміння між церковними і мирськими людьми. Для віруючої людини Церква дуже важлива – незрівнянно важливіша, ніж нація для патріота. Єдність Православної Церкви, яка тримається не на монархічній владі Папи (як це склалося в католицизмі), а на взаємному визнанні Патріархів – це величезна цінність, яку необхідно зберігати.
Використовувати одного Патріарха проти другого, вирішуючи свої політичні завдання, провокувати при цьому глобальний церковний розкол – це жахлива і згубна справа в очах церковної людини.
Використовувати одного Патріарха проти другого, вирішуючи свої політичні завдання, провокувати при цьому глобальний церковний розкол – це жахлива і згубна справа в очах церковної людини.
Для зовнішніх у стосунку до Церкви людей – це просто вдалий політичний хід, за допомогою якого можна трохи підняти рейтинг до виборів або відвернути населення від якихось неприємних внутрішньополітичних тем.
Для політиків прикупити собі трохи рейтингу (або ще якихось політичних вигод) ціною руйнування Церкви цілком прийнятно. Для них Церква не має цінності. Вони навіть не замислюються – і не хочуть – про масштаби створених ними руйнувань.
Та руйнування ці виходять за межі розриву між двома Патріархатами. Вони настільки глибокі, що руйнують саму ідею автокефальної української церкви. Справа в тому, що якщо приймати (як це здається комусь політично вигідним у дійсний момент) еклезіологію, яку проголошує Константинопольський Патріархат, то взагалі жодної незалежної Церкви в православному світі бути не може – ані української, ані будь-якої ще. Більш того, сам «томос», тобто документ про визнання автокефалії, просто втрачає будь-який виразний сенс.
Якщо брати домагання Константинополя того, що «Вселенський Патріархат несе відповідальність за приведення справ у церковний і канонічний порядок, тому що він один володіє канонічною привілеєм», якщо погоджуватися, що «архієпископ Константинополя має привілей судити і вирішувати конфліктні ситуації серед єпископів, духовенства і митрополитів інших патріархів», то про жодну церковну незалежність для будь-кого не може йтися – Фанар зможе в будь-який момент розпоряджатися на канонічній території передбачуваної «незалежної української церкви» з тієї ж безцеремонністю, з якою нині розпоряджається на території Української Православної Церкви, очолюваної Митрополитом Онуфрієм. Називати такий стан справ «незалежністю» або «автокефалією», тобто, буквально, «самоочолюванням» можна лише, аби поглузуватися. Фактично, сьогодні УПЦ (МП) має набагато більшу незалежність, ніж може володіти нова структура під Константинополем.
Фанар зможе в будь-який момент розпоряджатися на канонічній території передбачуваної «незалежної української церкви» з тієї ж безцеремонністю, з якою нині розпоряджається на території Української Православної Церкви, очолюваної Митрополитом Онуфрієм. Називати такий стан справ «незалежністю» або «автокефалією», тобто, буквально, «самоочолюванням» можна лише, аби поглузуватися. Фактично, сьогодні УПЦ (МП) має набагато більшу незалежність, ніж може володіти нова структура під Константинополем.
Коли Патріарх Варфоломій, осуджуючи «пропаганду Москви», заявляє , що «наші брати слов'яни не можуть терпіти першість Вселенського патріархату і нашої нації в Православ'ї», він чітко дає зрозуміти, що не збирається визнавати за «слов'янами» рівності та незалежності – причому зрозуміло, що йдеться не лише про слов'ян у Москві, а й про слов'ян у Києві.
Більш того, на наших очах Константинопольський Патріархат скасував своє рішення тристарічної давнини, заявив, що воно було «тимчасовим», що завадить йому оголосити заднім числом «тимчасовими» будь-які свої томоси? Ще декілька років тому Патріарх Варфоломій визнавав єдиного канонічного главу української Церкви – Митрополита Онуфрія, а Філарета вважав розкольником, якого справедливо було піддано анафемі за канонічні злочини.
Потім – після прохання світських політиків – він відмовився визнавати канонічні права митрополита Онуфурія, а ось Філарета «відновив». Однак, якщо Константинополь вважає можливим діяти таким чином, то чого тоді взагалі варто його визнання або невизнання? Політичні обставини змінюється швидко і непередбачувано. Про що ті чи та політики можуть попросити Патріарха Варфоломія в найближчому майбутньому, ніхто не знає.
Таке знецінення слова одного з Патріархів – це катастрофа, і це тим паче катастрофа на тлі його домагань бути «першоієрархом» над усією Церквою. Це знецінює і той «томос», який від нього чекають.
Можливо, для політиків все це – цілком прийнятна платня за досягнення їхніх політичних цілей. Однак у православних християн інші цінності й пріоритети. Намагатися досягти якихось політичних цілей, водночас руйнуючи Церкву – тяжкий злочин, і християни не повинні в цьому злі брати участь.
