Блаженніший Онуфрій: Тримайтеся тієї Церкви, що зберігає чистоту Церкви

Інтерв'ю опубліковано в № 3 журналу «Пастир і паства».

Ваше Блаженство, згідно з Конститу­цією України, Церква відокремлена від держави­. Коли на початку XX сторіччя більшовики прийняли цей закон, багато віруючих сприйняли його як серйозну релігійну катастрофу. Однак, як стало зрозуміло зовсім скоро, більшовики відокремили Церкву від держави тільки для того, щоб зайнятися її руйнуванням. Потім, на початку 90-х, ситуація змінилася: комуністи зійшли з історичної арени, а для Церкви настали часи відродження. І тут за­кон про відокремлення Церкви від держави зіграв, якоюсь мірою, свою позитивної­ву роль – Церква змогла майже без тиску з боку влади розвиватися в потрібний бік. А ось зараз, коли влада намагається вплинути на рішення церковних питань, як би Ви прокоментували? Чи може уряд сприяти створенню Єдиної Поміс­ної Церкви? І як повина віруюча людина реагувати на все це?

– Закон про відокремлення Церкви від держави є плодом революційних перетворень, які відбулися на початку XX сторіччя.

Більшовики відокремили Церкву від держави для того, щоб показати, що країна взяла новий, атеїстичний шлях розвитку. Також цей закон був потрібний радянській владі, щоб розв'язати собі руки в боротьбі проти Церкви, кінцевою метою якої було повне Її знищення. І ця боротьба проходила під гаслом: «Церква – ворог держави».

Проте Господь, здійснює все на бла­го Своїм вірним, влаштував так, що відділення Церкви від держави стало новим сти­мулом для Її потужного розвитку. І ми смиренно дякуємо Господу за таку милість до нас, негідних чад Його святої Церкви.

Сьогодні деякі політики намагаються створити єдину помісну церкву в Україні. Цю Церкву іноді називають Православною, а іноді просто – «помісна церква».

Політикам все одно, вони в цьому не дуже розбираються, та й не намагаються розібратися. Трагедія таких дій полягає у двох речах:

по-перше, політики за своєю природою не здатні лікувати духовні розколи, вони за своєю природою можуть лише розділяти людей. Тільки священнослужителі, з допомогою молитви, смирення і Божественної любові здатні об'єднувати людей з різними темпераментами, характерами, світоглядами в єдине суспільство, яке називається Церква Христова;

по-друге, держава, на жаль, йде курсом, прийнятим після революції, тобто курсом, що віддаляє людину від Бога.

Хтось може заперечити і сказати, що у нас політики віруючі: вони моляться і ходятьдо храмів. Не сперечаюся, це дійсно так. Однак є сили, які наших віруючих політиків змушують ухвадлювати закони, які сприяють розвитку і узаконенню гріха. Якщо ж політики узаконюють беззаконня, то незважаючи на те, що вони вірують у Бога і ходять до храмів, вони йдуть проти Христа. Вони відводять себе і людей, які їх слухають, від Бога. Такі політики і Церкву хочуть підлаштувати під ритм свого життя. Вони хочуть створити єдину помісну православну церкву, яка б потурала їм і направляла людей, що йдуть до Бога шляхом, яким, на превеликий жаль­, пішли вони самі.

Ми любимо своїх політиків і поважаємо їх, але піти за ними не можемо. Інакше ми перестанемо бути Церквою, перетворимося на політичну організацію і дні буття нашого будуть Богом злічені.

А на запитання: як ми, віруючі, повинні ре­агувати на спроби створення Єдиної По­місної Православної Церкви, відповім таки­ми словами: той, хто вірить у Бога, але при цьому зациклений на бажанні отримати Помісну Церкву, не Богу ввіряє себе, а живе своїм розумом. За такого ставлення ми скоро дійдемо, що кожна політична сила захоче мати свою помісну церкву, яка б у всьому корилася цій партії та змушувала Бога виконувати її політичні бажання.

Живіть благочестиво, працюйте над тим, щоб підкорити себе Христу, щоб виконувати Його святі заповіді, які для нас є світлом, шляхом, що веде до вічного життя. На цьому шляху ви знайдете свою особисту автокефа­лію, тобто свободу від гріха. А можливо, ви зустрінете і Українську Помісну Церкву, але вона буде абсолютно несхожа на ту, яку намагаються вибудувати сьогодні. Вона буде сповнена любові, світла та радості в Господі. Вона буде не політичною Церквою, а Церквою Христовою, Церквою, яку ні­коли не здолають ворота пекла.

Другими словами, люди, вірують у Бога, але не ввіряють себе Богові, хочуть Бога підпорядкувати собі й думають, що це можна зробити через створення Єдиної Помісної Церкви.

Однак, якщо людина не тільки вірить у Бога, а й довіряє, підпорядковує себе Богові, то вона шукає волі Божої, вона пам'ятає, що всі люди – це діти Божі. Вона хоче жити з усіма в мирі й знайти у своєму житті Христа, Який і є наше життя, краса нашого життя і сенс його. Такі люди не шукають Помісної Церкви, вони кожен день створюють і прикрашають свій внутрішній храм душі.

Живіть благочестиво, працюйте над тим, щоб підкорити себе Христу, щоб виконувати Його святі заповіді, які для нас є світлом, шляхом, що веде до вічного життя. На цьому шляху ви знайдете свою особисту автоке­фалию, тобто свободу від гріха. А можливо, ви зустрінете і Українську Помісну Церкву, але вона буде зовсім несхожа на ту, яку намагаються вибудувати політики. Вона буде сповнена любові, миру та радості в Господі. Вона буде не політичною Церквою, а Церквою Христовою, Церквою, яку ніколи не здолають ворота пекла.

Якщо Томос про визнання розкольників Вселенським Патріархом все ж буде надано, як ми повинні на цю новину реагувати і будувати свої стосунки із цими релігійними організаціями?

– Якщо Томос про визнання Константинополь­ським Патріархом розкольників буде надано, то він створить нові розколи, масштабніші та глибші. Ці розколи торкнуться не лише нашої України – вони торкнуться всієї світової Православної Церкви.

Поясню коротко, чому так відбудеться.

По-перше, згідно з православними канонами, вельмишанована нами Константинопольська Церква не має права надати автокефалію Церкві, яка сьогодні не входить до її юрисдикції. Титул «Матері-Церкви», яким ­сьогодні дуже часто оперують, не дає каноні­чного права втручатися в духовне життя «Церкви-доньки», яка давним-давно відділилася від «Матері» і де-факто веде своє са­мостійне духовне життя.

Якщо Томос про визнання Константинополь­ським Патріархом розкольників буде надано, то він створить нові розколи, масштабніші та глибші. Ці розколи торкнуться не лише нашої України – вони торкнуться всієї світової Православної Церкви.

У Священому Писані сказано, що «немає влади, як не від Бога». Як треба розуміти ці слова? Наприклад, якщо влада від Бога, то чи повинен християнин цілковито підкорятися цій владі? Якщо так, то в яких випадках? А якщо влада така, як була 50 років тому, як тоді потрібно сприймати її? І взагалі, в яких саме випадках християнин може і повинен не виконувати веління можновладців?

– Дійсно, немає влади, як не від Бога. Та Бог дає нам владу в наші руки не для нашого свавілля, не для того, щоб ми робили те, що хочемо, а для того, щоб ми виконували те, чого хоче Бог. Щоб ми самі жили за запо­відями Божественної любові і вчили так жити своїх підлеглих.

На жаль, коли ми отримуємо владу, все це часто забувається. Влада засліплює нас, і ось вже нам здається, що нам дозволено свавілля.

Не потрібно так думати. З великою владою на нас накладається і велика відповідальність. За те, як ми несли свій Хрест влади, ми будемо тримати відповідь перед Господом.

На запитання, як ставитися до влади, якщо вона робить щось не так, як би нам хотілося, відповів Сам Спаситель: «Тож віддайте кесареве кесарю, а Богові Боже» (Мф. 22:21). Тобто, віддавайте владі все земне: податки, працю, терпіння, повагу, але серця свої віддавайте Богу.

З другого боку, якщо влада починає свавілля, ми не повинні її за це зневажати або ненавидіти, ми повинні за владу мо­литися. Ми повинні молити Господа, щоб він дав нашим керівникам благодать Святого Духа, яка допоможе їм гідно нести свій Хрест. А на запитання, як ставитися до влади, якщо вона робить щось не так, як би нам хотілося, відповів Сам Спаситель: «Віддавайте кесареве кесарю, а Боже – Богу» (Мф. 22, 21). Тобто, віддавайте владі все земне: податки, працю, терпіння, повагу, але серця свої віддавайте Богу.

У разі звернення до парафіяльних священиків з проханням відспівати або причас­нути людей, які були хрещені в церкві «Київського патріархату», як пра­вільно буде відповідати на це прохання? Можливо, логічніше, щоб і наші священники несли відповідальність тільки за тих осіб, яких вони безпосередньо окормляють, і хто перебуваєв зоні їхньої безпосередньої духовної опіки?

– Щодо питання про відспівування тих, хто був «хрещений» розкольниками, відповідь зрозуміла: хто хрещений у канонічній Церкві – той засвідчив своє бажання бути і відспіваним у цій Церкві. А якщо хто «хрещений» в розколі, то він тим самим висловив бажання, щоб його там і проводжали в останній шлях. Ми не відспівуємо розкольників, тому що не хочемо порушувати свободу їх вибору.

Однак в житті кожен окремий випадок має свій підтекст. І перш ніж відмовити тому, хто посить, канонічний священик повинен детально розібратися у всіх обставинах, чому покійний обрав іншу віру. Якщо при цьому священик знайде аргументи, які стосуються немочі людської, а не його фанатичного затятості, то він має право з Архієрейського благословення проявити ікономію, тобто поступку.

Багатьох турбує подальша доля канонічного православ'я в Україні. Що нас має більше турбувати в цей час – доля Церкви чи доля наших душ і сповідання особистої вірності Христу?

– Дійсно, наша Українська Право­славна Церква переживає складний час. Та до нашої втіхи, хотів би нагадати, що у земної Церкви легких часів не буває. Навіть коли навколо спокійно, коли нас хвалять, – для Церкви це все одно складний час. І ця складність полягає в тому, що похвали і благоденство вводять нас в сплячку і безтурботність, а через них ведуть до духовної деградації й занепаду. Тому і за часів добробуту нам необхідно боротися із собою і спонукати себе до бадьорості, щоб з нами не трапилася духовна розслабленість.

У земної Церкви легких часів не буває. Навіть коли навколо спокійно, коли нас хвалять, – для Церкви це все одно складний час. І ця складність полягає в тому, що похвали і благоденство вводять нас в сплячку і безтурботність, а через них ведуть до духовної деградації й занепаду.

 

Ми зобов'язані змушувати себе постійно мо­литися і каятися у своїй негідності. І покірно дякувати Господу за те, що Він не відвертає Свого Божественного Лику від нас, але постійно оточує нас Своїми милостями і щедротами, з яких ми здатні побачити тільки маленьку і незначну частку, а решту не бачимо і не розуміємо.

Однак ми повинні знати і те, що наша ду­ховная сліпота і наше невігластво не звільняють нас від обов'язку бути вдячними своєму Творцю. Ми повинні міцно упокорювати себе і говорити: «Сьогодні, з Божої милості, ти лежиш на м'якій перині земного добробуту і чуєш звуки людських похвал. Дивись, не прийми це за справедливість і не подумай, що ти гідний всього цього. Інакше будеш святотатцем, що привласнює собі те, що належить Богу. І тоді розділиш гірку долю з тими, хто колись повстав проти Бога і був скинутий з Небесних кіл».

Хто буде так робити, у того буде мир і радість на душі. І він не відпаде від Істинної Церкви Христової, яка буде на землі довіку.

Ваше Блаженство, сьогодні наша Церква разом із народом переживає складний час. Що б ви хотіли передусім побажати нашій пастві як благословення і повчання?

– Тримайтеся тієї Церкви, яка свято зберігає чистоту і непохитність православної віри, а в усьому іншому «свого тягара поклади ти на Госпо­да, і тебе Він підтримає (Пс. 54:53)». Живіть за заповідями Божими і дивіться за своїми стопами, щоб вони були спрямовані по словесі Господні, і всіх людей вручите в руки Божі. Він сильний виправляти стопи людські.