Чи поверне Константинополь 120 соболів?
Константинопольський патріархат своїм рішенням від 11.10.2018 оголосив те, що юридичною мовою називається реституцією. Що ж повинні повернути сторони одна одній?
Петро Порошенко вже встиг покласти до ніг Фанара шедевр архітектури XVIII століття, Київську церкву святого апостола Андрія Первозванного, віддавши тим самим майно, нажите вже після передачі Константинополем Київської Митрополії до складу Руської Церкви. І, швидше за все, це тільки початок.
Фантастична оперативність по передачу Андріївської церкви Фанару доводить готовність київської влади виконати будь-які вимоги Константинополя про повернення контролю над церковним майном повною мірою. Давайте, однак, простежимо, на чому ґрунтуються ці претензії ієрархів зі столиці Туреччини.
Рішення Синоду Константинопольського Патріархату з українського питання доволі дивне для будь-якого юриста чи фахівця з права, хоч світськоого, хоч церковного. Те, що представив на огляд громадськості й озвучив митрополит Гальський Еммануїл за підсумками засідання Синоду 11.10.2018 р. багатьма сприймалася як не повне рішення Синоду, а витяг з нього. Тобто, самі рішення без опису тих юридичних підстав, на яких ці рішення ґрунтуються.
Очікувалося, що через деякий час Фанар представить більш об’ємний і ґрунтовний документ, де буде вказано, на які канони або документи спирається Константинополь. ОДнак досі цього зроблено не було.
Що ж спробуємо зрозуміти логіку Фанару на підставі того тексту, який нам доступний.
Четвертим пунктом свого рішення Фанар анулює документ про передачу Київської Митрополії Руської Церкви: «4) скасувати юридичну силу Синодального листа 1686 року, виданого за обставинами того часу, що надало Патріарху Московському через ікономію право висвятити Митрополита Київського, обраного духовно-мирянським зборами його єпархії, який на будь-якому торжестві буде вшановувати Вселенського Патріарха як першоієрарха, проголошуючи і підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинополя».
Будь-який юрист або каноніст, прочитавши таке формулювання, запитає: з якого моменту втрачає чинність «Синодальний лист 1686 року». Варіанти два: або з моменту видання самого Письма, або з 11.10.2018 р, тобто з моменту винесення рішення про його анулювання. Існує правило, відоме ще з часів римського права: «закон зворотної сили не має».
Це правило визнається основним конституційним принципом у всіх цивілізованих країнах. Закріплений цей принцип і в нашій українській Конституції 1996 р. Згідно з цим принципом варіант може бути тільки один: Лист 1686 р. втрачає силу з 11.10.2018 р. Таким чином всі рішення прийняті Московським Патріархатом за триста з гаком років стосовно Київської Митрополії є дійсними, зокрема і рішення про анафему пану Денисенко та інші канонічні заборони застосовані до розкольників.
Однак і першим варіантом не можна нехтувати. Юридична практика знає випадки, коли закон або інший документ визнається таким, що має зворотну силу. І Фанар, вочевидь, розглядає своє рішення про анулювання Листа 1686 року саме таким. На користь цього припущення говорить наступне.
Третім пунктом рішення від 11.10.2018 р. Фанар зняв анафему з панів Денисенко і Малетича:
«3) приймати і розглядати клопотання про звернення Філарета Денисенка, Макарія Малетича та їх послідовників, які опинилися в розколі не з догматичних причин, відповідно до канонічних прерогатив Константинопольського Патріарха на отримання таких клопотань ієрархами та іншим духовенством від всіх автокефальних Церков. Таким чином зазначені вище особи були канонічно відновлені у своєму ієрархічному або священицькому чині, а їх віруючі відновлені у спілкуванні з Церквою».
Тут Фанар намагається обґрунтувати зняття канонічних заборон тим, що нібито Константинопольський Патріархат має право приймати апеляції на такі погрози від кліриків з інших Помісних Церков. Однак це не так. Не існує ніяких рішень Вселенських Соборів, які б закріплювали за Константинополем таке право. Справедливості ради варто сказати, що в першому тисячолітті такі прецеденти були, але знову-таки, рішення обґрунтовуються чинними правилами, а не тим, що подібні випадки мали місце в історії. А церковні канони говорять однозначно: Константинопольський Патріарх може приймати апеляції на рішення глав митрополій тільки за умови, що ця митрополія входить до складу Константинопольського патріархату.
Отже, єдина юридична зачіпка, яка може хоч якось обґрунтувати зняття анафеми з панів Денисенко і Малетича полягає в тому, що повернувши, нібито, Київську Митрополію в юрисдикцію Константинополя заднім числом, Фанар оголошує недійсним рішення про анафему, прийняте Московським Патрірахатом. На користь такого висновку говорить і той незаперечний факт, що ніякого розгляду апеляції від панів Денисенко і Малетича не було. Розгляд апеляції однозначно передбачає заслуховування думок обох сторін спору. Фанар повинен був запросити представників РПЦ або хоча б затребувати у них письмових пояснень з приводу того, чому саме вони застосували канонічні заборони до панів Денисенко і Мелетича. Однак цього зроблено не було, а значить, не було застосовано право розгляду апеляцій від кліриків інших Церков, яке, на думку Фанару, він має.
Таким чином Фанар «зняв анафему» на підставі того, що «повернув» Київську Митрополію до своєї юрисдикції. І цим він красномовно продемонстрував, що вважає Лист 1686 р. таким, що втратив свою юридичну силу з того самого 1686 р. А це, своєю чергою, означає, що повинно статися повернення всіх сторін тодішніх відносин навколо передачі Київської митрополії в первісний юридичний та майновий стан. Юридичною мовою «двостороння реституція».
І ось тут можуть виникнути несподіванки. Складається враження, що Петро Порошенко з депутатами, так гостинно відчиняючи двері перед турецькими греками, не цілком прораховують всі наслідки таких своїх дій, або ж вони їх не особливо турбують. Адже якщо Президент з товаришами так палко вітають рішення Фанару про «відкат» церковної ситуації в Україні до моменту 1686 року, то вони, в такому разі, зобов'язані відкотити до цієї точки і ситуацію з церковної нерухомістю. Говорячи простіше – скасувати націоналізацію храмів і монастирів і їх земель, яка сталася за радянської влади. Тим паче, це доречно зробити, якщо згадати, як затято ми зараз боремося з наслідками комуністичного режиму.
А враховуючи, що українська влада своєю цілковитою підтримкою формально віддала православну Церкву у володіння Константинополя, не виключено, що згодом потрібно буде робити і наступний крок – вирішувати майнові питання. І необов'язково Фанар повинен стати безпосереднім власником храмів і земель (хоча навряд чи в Константинополі були б проти). Адже є ще церковні доходи. І їх розподіл можна прописати документально.
Звичайно, зараз такі можливості здаються не цілком реалістичними. Однак з початку незалежності України чи хтось міг допустити, що у 2018 наша країна буде мати величезний зовнішній борг, а багато важливих рішень будуть шанобливо узгоджуватися зі старшими товаришами з-за океану. Із тими ж товаришами, які зараз так наполегливо підтримують навіть не автокефалію (яка повинна бути колись потім), а сьогоднішнє реальне управління частини української Церкви Константинополем.
Такі розклади взаємин України і Фанару в результаті повернення Константинополю древньої Київської митрополії.
Та є ще відносини по лінії Москва – Константинополь.
Звернемо увагу на чудові слова Фанару про те, що Лист 1686 року було видано «за обставинами того часу». Однією з таких «обставин» було те, що патріарх Діонісій IV отримав від посланців українського гетьмана і російського царя конкретну матеріально-грошову винагороду, а саме: 200 золотих монет і 120 соболиних шкурок. Про це патріарх Діонісій власноруч написав розписку, яка сьогодні, цілком ймовірно, зберігається в архівах МЗС Росії. До речі, в архівах також зберігається і ще один документ, який свідчить про вдачі Фанарських архієреїв. Це прохання Патріарха Діонісія, передане через дяка Алєксєєва царського уряду віддячити матеріально й інших архієреїв, що підписали грамоту про передачу Київської митрополії Москві. Чи була вона задоволена – невідомо, проте відомо, що всі східні ієрархи, що зверталися до Москви за допомогою, були обдаровані дуже щедро.
Звичайно, згадувати про такі не зовсім етичні моменти, як грошовий еквівалент тих чи тих рішень Патріарха Константинополя, не дуже приємно. Та нинішні ієрархи цієї Церкви самі постійно привертають увагу до зовсім не прикрашаючих Фанар сторінок своєї історії. Адже ще нещодавно згадувати такі факти було ознакою поганого тону і цим займалися виключно «ієрархи» Київського патріархату. Ті самі, яких зараз Константинополь ніби-то став вважати «ієрархами» своїми.
Звичайно, ці 120 соболів та 200 (все-таки не 300, як повідомив Матвій Шевчук) золотих – абсолютна дрібниця в порівнянні з тими сумами і тими соболями, які щорічно (!) протягом сторічь прямували від російських царів та патріархів до Константинополя. Ось наприклад, розпорядження царя Петра I, видане на початку XVIII сторіччя:
«за подписанием нашей собственной руки и за нашею государственною большою печатью посылается настоящая жалованная грамота; а так как патриарх просил государя помочь крайне бедствующей Константинопольской Церкви, то посему, как Православие любящий и сын той Восточной Церкви, соболезнуя об оной, определяем повсегодное вспоможение великой Константинопольской Церкви к нему, святейшему патриарху Иеремии, и будущим по нем святейшим Константинопольским патриархам из нашей царской казны посылать каждый год на три тысячи рублей соболей, которые имеют отдаваемы быть без замедления присылаемым от него, святейшего патриарха, которых (а именно два или три лица) имеет он и преемники его, на том патриаршем престоле будущие, присылать для нашего жалованья повсегодно, и тем присланным в нашем Российском государстве надлежащий и достойный по чину и сану прием и отпуск учинен быть имеет...»
Та всі ці щорічні милостині, які давали змогу існувати не лише Константинопольському, а й іншим східним (і не тільки східним) патріархатам, є саме милостинею, бо вони нічим не були обумовлені. Однак ось за видачу документів про передачу Київської Митрополії Патріарх Діонісій отримав конкретні суми, за отримання яких і розписався.
І якщо Фанар вирішив повернути українську Церкву, то доведеться повністю зішкребати весь бруд історичних нашарувань і публічно визнати той факт, що славні Вселенські патріархи були звичайними хабарниками. Зараз претензії в незаконній «купівлі» Київської митрополії багато хто чомусь пред'являють Руській Церкві (хоча вона в цьому ніяк не брала участь), а ось про незавидну роль в цьому Церкви-Матері якось сором'язливо замовчують.
Є ще один дуже неприємний момент в цій історії, цього разу для нас, українців. У 1686 році нас, як неживу річ, одна Церква-Мати продала іншій. Зараз колишня Мати роздирає нашу Церкву навпіл у спробі забрати назад своє колишнє продане майно (якого тепер, до речі, неабияк додалося). І знову нас ніхто ні про що не запитує. Знову ми – нежива річ.
Однак Україна вже 27 років незалежна держава, в якійі ми самі, самостійно вирішуємо всі питання, чи не так?
Та нині під гаслом про церковну незалежність ми фактично віддаємося під управління чужоземної структури, у якої є на нас свої, досить прагматичні плани. І знову, як і в інших сферах нашого життя, ми наївно сподіваємося, що чужинці діють в Україні не заради досягнення своїх власних корисливих цілей, а винятково, в інтересах українського народу.
Влада України вже погодилися з тим, що Константинополь повернув до своєї юрисдикції Київську Митрополію і навіть устами спікера Верховної Ради А. Парубія пообіцяли передати Фанару 20 найдавніших монастирів, включаючи Києво-Печерську та Почаївську Лаври. Однак якщо реституція вже в дії, то тепер слово за Фанаром – доведеться повернути 200 золотих і 120 соболів. Та, знову-таки, не Україні...
