Сталість гордості: чи змінився Філарет після «легалізації»
В інтерв'ю ZIK Макарій, лідер УАПЦ, розкольницької структури, яку Фанар нещодавно «прийняв у спілкування», поскаржився на Філарета, лідера іншого розколу – УПЦ КП.
Макарій, за його словами, зіткнувся з крайньою незговірливістю, навіть, за його словами, «злістю», коли намагався обговорити з Філаретом організацію «об'єднавчого собору». На ньому і має виникнути структура, якій Константинопольський Патріархат видасть довгоочікуваний «томос».
Філарет заявив, що «собор» треба буде проводити тільки з його статутом і тільки під прапором його структури, до якої УАПЦ може приєднатися тільки на його умовах.
Ми не знаємо, як розвиватимуться події – спроби об'єднання розколів зривалися і раніше – чи зможуть вони провести «об'єднавчий собор» цього разу, не цілком ясно. Хоча, звичайно, зараз тиск світської (і української, і американської) влади буде на порядок потужнішим.
Важливо зрозуміти інше. Хоча сам розкол і був викликаний чисто політичними причинами, анафема, під яку потрапив Філарет, не була якимось політичним актом. Вона була реакцією на поведінку, руйнівну для Церкви. І заяви Константинополя про «зняття» цієї анафеми та «прийняття в спілкування» нічого не змінило в реальності – і, як показує реальність, нічого не змінило в самому Філареті.
Зняття анафеми з Філарета було беззаконним у багатьох відношеннях, але, зокрема, тому що ніхто не взявся провести скільки-небудь серйозний розгляд справедливості звинувачень, за якими її було накладено. Втім, це зрозуміло. Передбачуваний процес реабілітації Філарета привернув би додаткову увагу до незаконності дій самого Константинопольського Патріархату і змусив би його діяти – хоча б частково – в тому канонічному полі, в якому цілі Фанару були б недосяжні.
Процес, незалежно від його результатів, привернув би увагу до послужного списку Філарета – а це організаторам автокефалії зовсім не потрібно. Поки, у всякому разі.
Тому зняття анафеми сталося чисто волюнтаристським актом, за відомим принципом: «а стратити ми своїх холопів вільні, і жалувати – вільні ж». Але такі волюнтаристські акти неминуче руйнівні з точки зору управління будь-яким співтовариством і, тим більше, – Церквою.
Навіть у мирській корпорації, якщо ви відновлюєте на посаді людину, якийсь час назад звільнену з великим скандалом і конфліктами, не вникаючи, за що, власне, її вигнали, ви дуже сильно ризикуєте. Ви майже неминуче отримуєте некерованого скандаліста на високій посаді.
У миру поміркований роботодавець взагалі уникає брати на роботу людину, яка з попередньої роботи пішла зі скандалом і зараз люто сварить своїх колишніх начальників і співробітників – є підстави очікувати, що вона покаже себе людиною конфліктною і на новому місці.
Але це – в мирському житті, там досить легко бути звільненим. У Церкві, щоб потрапити під анафему, треба дуже сильно постаратися. Анафема – це рідкісна, крайня міра, яка вживається тоді, коли всі інші заходи абсолютно й безнадійно вичерпані. Коли на людину намагалися вплинути, якось пом'якшити, приводили різні доводи, цитували канони і Писання, просили і благали – але все виявилося марним. Це знак людини, яка проявила дійсно крайню завзятість і жорстокість.
І звичайно, анафема – це не прокляття або смертна кара, як часто намагаються представити світські ЗМІ. Це остання спроба повернути людину на шлях порятунку. Анафематствуваний ще може глибоко покаятися, визнати свою неправоту, змиритися перед Церквою, пережити глибоке внутрішнє преображення – і тоді його з радістю приймуть назад.
Але коли, на жаль, з людиною нічого подібного не сталося: ні каяття, ні виправлення, ніякого поліпшення взагалі – оголошувати анафему знятою – значить виписувати довідку про непорочне здоров'я людині тяжко хворій.
Свого часу серед злочинів, які послужили причиною анафеми Філарету Денисенку, були вказані: «жорстоке і зарозуміле ставлення до підвідомчого духовенства, диктат і шантаж» (Тит. 1. 7-8; Апостольське правило 27).
Роки перебування в розколі не пом'якшили характер Філарета, та й було б дивно очікувати якогось духовного зростання і виправлення в такому стані. Навіть після «зняття анафеми» та «прийняття в спілкування» з Константинопольським Патріархатом він продовжив наполегливо проголошувати себе «Патріархом», хоча з точки зору Константинополя він не Патріарх і бути ним не може – два Патріархи в одному Патріархаті – це трохи занадто абсурдно навіть для Фанару.
Тепер з «жорстоким і зарозумілим ставленням, шантажем і диктатом» доводиться мати справу його побратимам по нещастю – розкольникам. І Константинополю, який сам себе перехитрив, прийнявши в спілкування людину, яка і не думає каятися в своїх колишніх неподобствах.
Але це ставить перед нами ще одне запитання. А чи сталося – і у випадку з Філаретом, і у випадку з його послідовниками – повернення до церкви? Всі ці роки, 1992-2018, з виникнення так званого «Київського патріархату» і до самого недавнього часу, Константинополь вважав їх розколом, а єдиною канонічною Церквою в країні вважав Українську Православну Церкву, очолювану Митрополитом Онуфрієм.
Тепер погляди Фанару змінилися на рівно протилежні – канонічних прав Митрополита Онуфрія він не визнає, зате визнає в якості «Церкви» Філарета і його прихильників. Чи означає це, що Митрополит Онуфрій позбувся благодаті Божої, а Філарет (і його структура), відповідно, знайшли?
Представники УПЦ КП і та їхні прихильники зараз активно пропагують саме таку точку зору. Але яким же чином таке могло статися? Як міг Митрополит Онуфрій позбутися благодаті і втратити канонічність? Він не здійснив ніяких гріхів і беззаконь, ніхто його в цьому навіть не звинувачує – яким чином він перестав, в очах Фанару, бути законним Предстоятелем Української Церкви?
Людина відпадає від благодаті через гріх – які гріхи з тих недавніх пір, коли Патріарх Варфоломій визнавав його законним Предстоятелем, встиг вчинити Митрополит Онуфрій?
З іншого боку, людина повертається з відлучення через покаяння – яке покаяння зробив Філарет і його оточення, щоб повернутися в Церкву? Як така радикальна зміна в стані людини, як перехід від розколу до Церкви, може здійснитися без всякого покаяння з його боку?
Поки жодна з Помісних Церков не визнала раптової «легалізації» лідерів українського розколу, і незрозуміло, чи станеться це коли-небудь. Але зараз мова навіть не про це.
Коли людина, вже досягнувши віку, який ми звикли пов'язувати з мудрістю, з такою жорстокістю б'ється за земну першість, люто відштовхуючи всіх, хто може загрожувати йому хоча б деяким применшенням влади – це спонукає замислитися про те, куди такий пастир заведе свою паству.
Христос являє нам зовсім інший зразок: «Ви знаєте, що ті, що вважають себе за князів у народів, панують над ними, а їхні вельможі їх тиснуть. Алее між вами хай не буде так: а хто хоче бути більшим між вами, хай буде вам слугою; і хто хоче бути першим між вами, хай буде всім рабом. Бо і Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для визволення багатьох» (Мар.10:42-45).
І формальне зняття анафеми Фанаром тут нічого не змінює – Філарет, на жаль, залишився тим же, і веде своїх послідовників туди ж. І їм варто задуматися: чи дійсно ця людина веде їх за Христом.
