Чому, ставши «митрополитом», Філарет не поминає свого Патріарха?
Отримавши від Фанару статус "легітимного", Філарет відмовляється поминати Патріарха Варфоломія і продовжує називати патріархом себе. Але чому?
Як відомо, 11 жовтня Фанар зробив кілька несподіваних заяв. Найсенсаційніша з них – легітимізація розкольників з УПЦ КП і УАПЦ. І хоча це рішення Фанару навряд чи підтримає ще хоч одна Помісна Церква, крім Константинопольської, самі розкольники повинні були б бути повністю задоволеними.
Однак особливої радості там, схоже, не спостерігається. Для того, щоб переконатися в тому, що це так, досить ще раз подивитися на обличчя Філарета і Зорі під час вчорашнього брифінгу.
Причина відсутності ентузіазму у представників УПЦ КП зрозуміла – відтепер Філарет не «патріарх», а всього лише митрополит. Принаймні в очах Фанару (в очах всіх інших православних Церков він патріархом ніколи і не був).
Тому що другий пункт комюніке Синоду Константинополя чітко прописує – Київ повертається у пряме підпорядкування Константинопольського Патріарха, а значить Філарет або хто-небудь інший, не зможуть називати себе патріархом Київським (ним буде Варфоломій). З такою постановкою питання, схоже, згоден і відомий прихильник автокефалії в Україні, заштатний клірик Московського Патріархату архімандрит Кирил (Говорун), який на своїй сторінці Фейсбук написав про те, що Фанар відновлює в Україні свою Київську митрополію. А отже, будь-який її голова може бути тільки митрополитом у складі Константинопольської Церкви і, звичайно, він зобов'язаний поминати свого Патріарха, а не продовжувати називати себе патріархом.
Однак те, що ми бачимо вже на другий день після оголошення історичного для УПЦ КП рішення, говорить про те, що воно анітрохи Філарета не змінило. Отримавши умовну легітимність і будучи введеним в структуру Фанару, він відразу ж проявив свою «фірмову» гордість, впертість і свавілля.
Про це свідчать як вчорашні слова Філарета про те, що він «є, був і буде патріархом», так і «богослужіння», яке мало місце у Володимирському соборі після того, як стали відомі результати стамбульського засідання. Так, на великому вході Філарет не підніс ім'я Патріарха Варфоломія, хоча кількома годинами раніше сказав, що Київ і Україна – це канонічна територія Константинопольського Патріархату. А раз так, то навіть не встигнувши вступити в євхаристійне спілкування з Фанаром, Філарет вже встиг порушити канонічне правило, яке свідчить, що єпископ повинен знати свого предстоятеля і підносити його ім'я під час богослужіння.
Крім того, самого Філарета називали саме «патріархом», що свідчить про те, що в УПЦ КП просто наплювали на рішення Стамбульського Синоду, згідно з яким Філарет – митрополит.
Більш того, трохи пізніше прес-центр УПЦ КП заявив, що Вселенський Патріархат відновив канонічне визнання «єпископату і духовенства Київського патріархату», хоча в рішеннях Фанару немає ні слова про це. Той же архімандрит Кирил (Говорун) стверджує, що з точки зору Константинополя канонічними можна вважати тільки тих, «хто мав сан, а потім вони були його позбавлені». Але, станом на 1992 рік тільки Філарет і мав законний сан, а всі інші «єпископи» були «висвячені» пізніше. Значить, прес-центр УПЦ КП наплював на рішення Стамбульського Синоду ще раз.
Так що зарахування в розряд канонічних архієреїв людини, яка неодноразово порушила священницьку присягу, порушила безліч канонів Церкви і клятву, яку вона дала на хресті та Євангелії, ніяк не впливає на його особистість. З точки зору Церкви нічого, крім щирого покаяння, поміняти людину не може. А Філарет не каявся і, судячи з усього, каятися не думає.
І це зайвий раз доводить, що вчорашній прецедент з легітимізацією розкольників – суто формальний акт, який анітрохи не вплинув на їхній внутрішній світ. Адже будь-які дії та рішення священноначалля щодо канонічного статусу тих чи інших кліриків Церкви – це лише констатація їхнього внутрішнього духовного стану.
І як накладення заборон – це спроба наставити того, хто зайшов у глухий кут, так і їх скасування – це констатація того факту, що цей чоловік зміг внутрішньо змінити себе і знайти дорогу назад у Церкву. І ця дорога завжди лежить тільки через процедуру покаяння.
Про те, що двері Церкви відкриті для українських розкольників, ієрархи УПЦ та інших Церков говорять постійно. Правда, вони ж підкреслюють, що ці двері відкриваються з боку самих розкольників і називаються покаянням.
Потрібно розуміти, що механічне зарахування кого-небудь в «благодатні» і «канонічні» неможливе. Церква не знає альтернативного механізму, який би допоміг перетворити людину грішну в святу, безблагодатну – в благодатну. Без покаяння духовне життя в принципі неможливе. І в цьому випадку абсолютно недоречна іронія о. Андрія Кураєва, який говорить, що православні християни України та світу повинні радіти з приводу повернення «блудного сина» (маючи на увазі УПЦ КП і УАПЦ). Однак чому ж тут радіти? Адже при цьому не відбулося головного – зміни їх внутрішнього духовного стану. І, що найголовніше, швидше за все і не станеться. Як не відбудеться і визнання з боку Філарета того факту, що на Фанарі його тепер вважають митрополитом – він-то як і раніше всіх запевняє у своїй патріаршій гідності.
Тоді, що ж робить Фанар? Адже в бажанні спасти ближнього у православних християн мова повинна йти не стільки про історичну доцільність і церковну поблажливість (ікономію), а про людську душу. Анафема – це не прокляття, а попередження (хоча і вельми жорстке) людині про те, що шлях, який вона обрала, веде в безодню. Повернення з цього шляху можливе тільки через усвідомлення своєї помилки, своєї неправоти. В іншому випадку все, що відбувається з душею людини, диктується виключно гріхом гордині, який дає впевненість у власній правоті. Сумніватися у відсутності цього гріха у Філарета не доводиться, адже він упевнений, що «патріархом був, є і буде».
Значить, і про покаяння мови бути не може. Що з цього вийде, і яка буде реакція Константинополя – ми не знаємо. Може, греки, знову ж таки з міркувань «історичної доцільності» (читай – лукавства) закриють очі на нові канонічні злочини (яка різниця – одним більше, одним менше?). А може, вважатимуть це достатнім приводом, щоб піддати новій забороні щойно прийнятого в спілкування Філарета. Може, буде іще якесь рішення – суть не в цьому. Суть в тому, що є слова Христа, Який сказав, що «якщо у гріхах своїх не покаєтеся – все так само загинете». Тому відсутність покаяння з боку Філарета – це шлях в погибель не тільки для нього, але і для всіх його прихильників, в тому числі стамбульських.
