Здрастуйте, я ваша... «мама», або Про натуру «Церкви-Матері»
332 роки тому Константинополем передавалося Москві одне, а тепер намагаються взяти інше. Що ж це за «Мати», що повернулася з претензіями?
Зараз Фанар має намір діяти на канонічній території Української Православної Церкви, мотивуючи це тим, що Константинополь для нас – «Церква-Матір». Однак давайте розберемося, що ж це за «Матір», яка колись віддала «Дочку» за соболя і золоті монети та мовчала, коли на тілі Київської митрополії то пестощами привілеїв, то вогнем і мечем насаджувалася унія з Римом? А коли «Дочка» знищувалась більшовицьким режимом, «Матір» підтримала ініціативи СРСР щодо створення маріонеткової структури «живоцерковників», нехтуючи кривавими стражданнями тих, про яких зараз вирішила проявити особливу турботу? Хіба цей факт не має значення? Якщо ці минулі зв'язки «Церкви-Матері» і «Дочки» не брати до уваги, навіщо тоді взагалі сучасне оспорювання минулих «неканонічностей», створених далекими попередниками у взаєминах між Церквами? Київську «Дочку» ділили князі, королі, царі й султани, а тепер їй треба радісно зустрічати таку «Матір», яка вирішила призначенням екзархів вкрай розірвати «Дочку», яку й так терзають недруги?
До чого теперішні територіальні та юрисдикційні претензії Фанару? Хіба адміністративний склад Київської митрополії у XVII ст. збігається з її нинішньою канонічною територією?
У 1458 р. Константинопольським Патріархом була проведена реорганізація Київської митрополії, що перебувала на територіях Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої. До митрополії увійшли 11 єпархій: Київська, Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимир-Волинська, Брестська, Перемишльська, Галицька і Холмська. Новому митрополиту Київському Григорію II Патріарх надав новий титул – Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі. Цей титул глави Київської митрополії носили аж до приєднання до Московського Патріархату в 1686 р. 27 січня 1688 року титул Київського митрополита був змінений на «Київський, Галицький і Малої Росії».
З 1620 (з моменту відновлення православної ієрархії на наших землях Єрусалимським Патріархом Феофаном за дорученням Вселенського престолу) по 1686 р. Київська митрополія об'єднувала православні єпархії на території Речі Посполитої та Гетьманщини. У XVII столітті, з розширенням канонічного впливу Московського Патріархату на південно-західні землі, що раніше входили до територій, підконтрольних династії Рюриковичів, до його складу на правах автономії увійшли території лівобережних єпархій Київської митрополії (Київська і Чернігівська єпархії), що призвело до конфлікту, пов'язаному з боротьбою уніатів та православних в більшості єпархій: Луцькій, Львівській, Перемишльській та Могилевсько-Мстиславській.
Потім Фанар погодився передати свої виключні права Москві, із завидною регулярністю з'являючись за милостинею у царський період або за дарами зі Збройової палати у радянський.
Якщо опустити всі термінологічні деталі документів 1686 р., то створюється враження, ніби Москва отримала Київську митрополію на правах концесії. А зараз Патріарх Варфоломій, мовляв, як повноправний канонічний глава і господар, вирішив подолати проблему розколу шляхом віроломної анексії того, що йому вже дуже давно не належить, при цьому лукаво обіцяючи Україні автокефалію.
25.05.2018 у своєму офіційному зверненні Синод УПЦ заявив про неприпустимість втручання у церковно-канонічний простір, в контексті питання автокефалії, світської влади України (Президента і Парламенту), яких відкрито підтримує офіційний Вашингтон (про це нещодавно заявив його спецпредставник з релігійної свободи). Синод УПЦ так само зробив чіткі зауваження, при яких умовах єдино можлива канонічна автокефалія і подолання розколу, однак ці умови Фанар зараз грубо зневажає.
Чому тепер Фанар, заявляючи свої права на Україну, не враховує того факту, що Слобожанщина раніше входила до Бєлгородської єпархії Московського Патріархату, Крим також не входив до Київської митрополії. Далі, як ми знаємо, до складу митрополії входили православні єпархії сучасних Білорусі, Польщі та Литви. Їх теж Патріарх збирається відігравати назад? Синод Білоруської Православної Церкви нещодавно виступив проти дій Константинополя. Необхідно нагадати тим, хто сумнівається в правочинності цього протесту, що білоруські єпархії входили до Київської митрополії зразка 1686 року, тому їхнє обурення цілком історично виправдане.
Зараз Фанар згадав про свої права лише через три століття. Але нинішній єпископат Київської митрополії отримав свій статус-кво від своїх же попередників по кафедрі – і так теж понад три століття. Ніяких претензій за весь цей час Константинополь не пред'являв – відповідно, всі попередні Вселенські Патріархи, аж до Григорія (1-а претензія у 1924) та Варфоломія (2-е зазіхання), по факту вважали ситуацію з Україною канонічно прийнятною. Чому Фанар мовчить про цю «неканонічну» згоду? Доведеться переглядати рішення минулих патріархів та засуджувати або виправдовувати їх залежністю від геополітичної ситуації? Чому «перший без рівних» (за Ламбридіанісом) не зміг попросити вибачення за помилки своїх попередників, коли навіть його західні «брати» – папи римські – у ХХ ст. змогли публічно вибачитися за минулу ганьбу?
Зараз Фанар згадав про свої права лише через три століття. Але нинішній єпископат Київської митрополії отримав свій статус-кво від своїх же попередників по кафедрі – і так теж понад три століття. Ніяких претензій за весь цей час Константинополь не пред'являв.
Зрозуміло, що Президент не для того затівав ідею з Томосом про автокефалію, щоб вирішити проблему розколу шляхом отримання ще однієї православної юрисдикції.
Судячи із заяв та дій Стамбула, вони не збираються зупинятись. Можна припустити, що двом екзархам, окрім підготовки й проведення так званого «об'єднавчого собору», поставлено завдання й висвятити новий єпископат або наново хіротонісати представників КП і УАПЦ. До речі, аналогічно Константинополь вже вчиняв зі структурними підрозділами призначених екзархів наприкінці ХХ століття. Однак, незважаючи на те, що політики та адепти УПЦ КП вимагають присвоїти Українській Православній Церкві назву «Екзархату Руської Православної Церкви», віруючий народ не залишить свою Церкву. А недавні події в західних єпархіях нашої країни свідчать про те, що прихильники новоствореної релігійної химери, «власти содействующу», будуть насильно відбирати майно УПЦ з кровопролиттям, яке неминуче в міжконфесійному протистоянні.
І це той результат, до якого прагне Константинополь у своєму «етосі», як «джерело всякого блага» (з грамоти Патріарха Діонісія)?
