Про канони та українську автокефалію
Спроби надання автокефалії Константинопольським Патріархатом пояснюються древніми канонами та правом Вселенського Патріарха вирішувати міжцерковні питання.
Зараз, коли Константинопольський Патріархат доправив до України своїх екзархів, тим самим поставивши і Українську, і Руську Православні Церкви перед фактом свого втручання у справи українського Православ'я, багато хто задається питанням, а чим аргументовані такі жорсткі дії Фанару? Чи є для них хоч якісь канонічні підстави? Давайте спробуємо розібратися.
Дійсно, згідно з чином пентархії Патріархів, встановленим на 1-4 Вселенських Соборах і підтвердженим усіма іншими Вселенськими Соборами (включаючи наступні Собори Константинопольської Церкви), першим п'яти Патріархатам даровані особливі повноваження у вирішенні загальноцерковних питань. Нагадаємо, до речі, що, згідно того ж чину пентархії, Московський Патріарх посідає в ньому п'яте місце.
4-й Вселенський Собор виділив двох єпископів, Риму і Константинополя, як тих, хто може вирішувати питання, що виникають між Патріархами пентархії, надавши їм право діархії (Римський єпископ на Заході, Константинопольський – на Сході). Про це сказано в 28-му правилі 4-го Вселенського Собору. Це право не стосувалося управління Церквою або нав'язування тих чи інших догматичних положень (що вирішувалося соборно), воно застосовувалося тільки у випадках апеляцій нижчого за чином до вищого при різних несправедливостях, а також права вирішення загальноцерковних питань, головним з яких, згодом, стало питання про надання автокефалій.
У 1054 р. відбувся поділ не просто між Помісними Церквами, а між двома Церквами діархії – Сходом та Заходом. Відтоді, як стверджують на Фанарі, привілеї у вирішенні міжцерковних питань зосередилися в руках єпископа Константинополя – Другого Риму.
Все це дійсно так і має місце в канонічному праві. Однак є кілька дуже суттєвих «але».
Перше. Особливе значення Константинопольської кафедри було пов'язане тільки з тим, що вона розташовувалася в царюючому граді Візантійської імперії. Те ж саме можна сказати і про Рим (згадаймо розділення Візантійської імперії на Східну та Західну), з єдиним, але істотним доповненням – тезою про примат апостола Петра. Тому, навіть коли політичне становище Риму змінилося, примат апостола Петра залишився. І саме на ньому сьогодні акцентують увагу наступники Римського єпископа.
А от з падінням Константинополя нівелювалась і його роль у православному світі, що цілком природно. У свою чергу, Руська Церква набувала все більшого впливу. Звідси стає зрозумілим бажання РПЦ зайняти більш відповідну її стану позицію, адже на Русі (в Москві) сидів православний цар, а Константинополь перетворився на ісламський Стамбул. Самі ж Константинопольські Патріархи їздять до Москви жебрати (два з них, нагадаємо, померли дорогою до столиці Російської держави). Тому «автокефальні» аргументи Константинополя засновані на реаліях зовсім іншого часу і «працюють» вони тільки в системі Імперської Церкви. Всі інші варіанти канонами просто не передбачались.
Друге (продовження першого). Крім 28-го правила 4-го Вселенського Собору є й інші канони, які говорять про роль Константинопольського Патріархату в житті Церкви, починаючи з правил 34, 35, 37 Апостольського Собору, 4-го, 5-го правил Першого Вселенського Собору і особливо 2-го, 3-го правила Другого Вселенського Собору. В них аргументується, чому ж Вселенський Патріарх має всі ці преференції. І виявляється, що всі аргументи зводяться до одного – у перевазі Константинопольського Патріархату як Церкви, яка знаходиться в столиці імперії, Царюючому Граді! Однак у нашому XXI столітті немає ані імперії, ані Царюючого граду. Відповідно, всі ці канонічні правила в сьогоденній реальності ні на чому не засновані.
Третє. Правило, що автокефалія може надаватися Киріархальною Церквою (та й то, за погодженням з іншими Помісними Церквами), грунтується на канонічному положенні про те, що будь-які перетворення єпископ може здійснювати лише в межах своєї юрисдикції.
Наприклад, 35 правило Святих Апостолів говорить: «Єпископ нехай не насмілюється поза межами своєї єпархії рукопокладати в містах і селах, йому не підпорядкованих. Якщо ж викритий буде у тому, що вчинив подібне без погодження із тими, в чиєму підпорядкуванні знаходяться ці міста і села, то нехай будуть позбавлені сану і він, і той, кого він поставив». (Крім того, дивіться 1 Всел. 15; 2 Всел. 2; 3 Всел. 8; 4 Всел. 5; 6 Всел. 17; Анк. 13; Антіох. 13 і 22; Сардик. 3 і 15; Карф. 59 65). Це означає, що Констанинопольский Патріархат не має ніякого права приймати будь-які рішення, які стосуються автономної Української Православної Церкви.
Четверте. 4-й Толедський Собор 633 року під головуванням св. Ісидора Севільського своїм 34-м правилом встановив: «якщо якийсь діоцез (diocesem) протягом 30 років управлявся сусіднім єпископом, і це не оскаржувалося, – він назавжди вважається належним йому».
Ще раніше 17-е правило 4 Вселенського Собору (451 рік) встановлює строк для церковних територіальних спорів: «У кожній єпархії, парафії, що існують у селах чи передмістях, повинні незмінно перебувати під владою єпископів, що керують ними, а особливо, якщо протягом тридцяти років беззаперечно мали їх у своєму віданні й управлінні. Якщо ж не більш як тридцять років тому була, або буде про них якась суперечка, то нехай буде дозволено тому, хто вважає себе ображеним, почати про те справу перед обласним Собором». А Константинополь, до речі, про свої права на Київську митрополію мовчав рівно в десять разів більше – цілих 330 років! Тому, якщо слідувати канонам, він ці права давним давно втратив – ще сотні років тому.
Отже, законних варіантів розвитку подій навколо українського Православ'я може бути три:
- Константинополь, після зрілого міркування, відкликає своїх легатів з України і констатує факт неможливості втручання у внутрішні справи УПЦ.
- Константинополь скликає Вселенський Собор, на якому вирішується доля УПЦ.
- РПЦ скликає той же Вселенський Собор, на якому піднімається питання про те, щоб переглянути древні канони та вирішити, нарешті, хто має право дарувати автокефалію.
Хоч би як там не було, але дуже схоже на те, що вирішити «українське питання» в існуючій на сьогодні ситуації в канонічному праві неможливо або як мінімум дуже важко. Досі вважалося, що жодні канони не підлягають перегляду або змінам. Однак зараз ми бачимо, що деякі канони (зокрема, щодо першості Константинопольської Церкви), які виглядали закономірно 1500 років тому, давно втратили свою актуальність. Безумовно, перегляд канонів Церкви, що стосуються її віровчення, неможливий. Але положення, які можуть виправдовувати і заохочувати втручання однієї церковної структури в справи іншої, наврядчи можуть бути в статусі недоторканних. Інакше і в східному християнстві цілком може з'явитися свій Папа. Але чи піде це на користь Православній Христовій Церкві?
