Нова «Варфоломіївська ніч»: що віщує Україні промова Патріарха Варфоломія
На офіційному сайті Української Православної Церкви в США (Константинопольський Патріархат) опубліковано промову Патріарха Варфоломія на відкритті Синаксиса в Стамбулі.
Виступ Патріарха Варфоломія насичений недружньою риторикою по відношенню до Московського Патріархату. Перша думка, яка приходить з цього приводу, – це те, що «President of the body of Orthodoxy» (за визначенням самого Константинопольського Патріарха) досі тримає в пам'яті відмову від участі в Критському Соборі в 2016 році з боку РПЦ та інших Церков. Церков, які ЗМІ у зв'язку з цим назвали «сателітами» Москви.
Умовиводи, висловлені Патріархом Варфоломієм у доповіді, ставлять під сумнів канонічність підпорядкування Київської митрополії Руській Православній Церкві, що спонукало нас у зв'язку з цим розібрати промову глави Константинопольського Патріархату та висловити з цього приводу свої думки.
«Незалежно від того, як деякі намагалися підносити ситуацію в Україні, історія вказує на їхні помилки та надає беззаперечні аргументи, які свідчать про те, що проблеми в Україні не є ані недавнім явищем, ані наслідком дій Вселенського Патріархату».
По ходу всього виступу взагалі неясно – про яку частину Київської митрополії говорить Патріарх Варфоломій. А звідси – чи дійсно Вселенський Патріархат не має відношення до всіх тих проблем, які існували в історії Київської митрополії. І насамперед йдеться про період з моменту виникнення Берестейської унії як продовження уніональної політики Риму та Константинополя, що капітулював перед нею у Флоренції в 1439 р.
«Вже з початку 14-го століття, коли Київська кафедра була переміщена без канонічного дозволу Матері-Церкви до Москви, велася постійна боротьба наших київських братів за незалежність від церковного контролю з боку московського центру. Воістину, упертість Московського Патріархату іноді призводила до поглинання та відновлення єпархій, проведення неканонічних виборів єпископів, а також до виникнення розколів, від чого досі страждає благочестивий український народ».
«Кафедрою» Руського митрополита Київ офіційно залишався навіть після перенесення «кафісми» – резиденції. Спочатку до Володимира-на-Клязьмі (у зв'язку з ординською навалою і розоренням Києва), а далі до Москви, як об'єднуючого центру північно-східних єпархій Русі.
У зв'язку з поглинанням Великим Князівством Литовським південно-західних територій, що входили до складу Київської митрополії, і за бажанням литовських князів (надалі польських католицьких королів), поставлялися митрополити в Київ. Трагічна історія спалення князем Свидригайлом митрополита Герасима у Вітебську не з кращого боку характеризує становище Київського Першосвятителя в сітці церковно-державних відносин того часу.
«Крім усього іншого, вивчення цього питання у світлі священних канонів не виправдовує ніякого втручання з боку Церкви Росії. Томосом, що проголошує Москву як Патріархат, землі нинішньої Київської митрополії не були віднесені до юрисдикції Москви».
Дивно, чому Константинополь мовчав про це три століття, мимохідь згадавши тільки в 1924 при даруванні автокефалії Православній Церкві Польщі. Крім того, взагалі, землі канонічного впливу нинішньої Київської митрополії суттєво відрізняються від часів Томосу, що проголошував Москву як Патріархат. Деякі єпархії, які входили в XVI-XVII ст. до складу Київської митрополії, зараз є частиною інших Автокефальних Церков (Польської та Руської). Яким канонічно прийнятним способом Константинополь буде вирішувати питання їхньої юрисдикційної приналежності тепер?
«Більш того, після добре всім відомого способу, яким Москва була проголошена Патріархатом з боку Вселенського Патріарха Єремії II (Траноса), канонічна залежність Києва від Константинопольської Матері-Церкви залишалася постійною і безперервною».
На жаль, нам незрозуміло, чому Патріарх забуває відомі факти істориків-візантиністів (якими рясніє не тільки інтернет, але згадують і серйозні видання) про нерішучість, інтриги та сервілізм константинопольських архієпископів у своїй політиці того часу, та й до сьогодні.
«У 1686 році наш попередник Патріарх Діонісій IV, у результаті сильного політичного тиску та під впливом тяжких обставин, піклуючись про збереження миру в Церкві, був змушений видати листа, в якому надав Москві право призначати митрополита Київського на тій недоторканій умові, що кожний митрополит Київський буде поминати ім'я Вселенського Патріарха в якості свого духовного керівника й авторитету, а також демонструвати канонічну владу Константинополя над цією митрополією».
Константинопольський Патріархат, після ісламського завоювання замучений обставинами свого існування в іновірному світі, змушений завжди грати на боці тих політичних гравців, які зможуть гарантувати як мінімум збереження його становища без істотних матеріальних і репутаційних втрат. При цьому він не гребував серйозною як політичною, так і фінансовою підтримкою з боку Руської Церкви. І на сьогоднішній день Патріарх Варфоломій виявився втягнутий у політичні ігри та намагається відродити колишній духовний авторитет Константинополя, використовуючи зв'язки та ресурси численних греків-іммігрантів.
Патріарх Московський отримав право не просто призначати, а й рукопокладати та навіть судити Київського Митрополита, котрий обирався місцевим духовенством. І тоді вийшла канонічна колізія: Митрополит висвячується і підпорядковується одному Патріарху (Москва), але при цьому повинен був залишатися намісником іншого Патріарха (Константинополь). Але заради блага української пастви було б доцільніше подолати «відстань місць» та «війну, що відбувається між двома великими царствами».
«Наскільки нам відомо, немає жодного іншого акту, який би змінював канонічний стан Києва або переглядав права Константинополя, і, звичайно ж, не було жодних рішень і з боку самої Матері-Церкви, які б повністю віддавали Київ Росії. Неканонічні втручання Москви у справи Києва та терпимість до цього з боку Вселенського Патріархату в попередні роки не виправдовують ніяких церковних порушень».
Однак сам факт того, що Константинопольська Церква ось уже понад 300 років визнає законність ієрархії, що поставляється в Україні Руською Православною Церквою, служить достатньою підставою того, що акт 1686 року залишається чинним і донині. Як бачимо, «терпимість» Матері-Церкви перервалася зі зміною геополітичної ситуації та вітру з-за океану.
На додачу до цього прозвучала також грізна канонічна пропозиція від єпископа Христопольского, вікарія Талліннської митрополії Макарія (Гринієзакіса). Основна думка його доповіді полягала в тому, що всі Київські Митрополити, які не поминають Вселенського Патріарха, – порушують канони та підлягають забороні.
Примітно, що посилання на канони та заборони не вказані. Не дивно, що це прозвучало з боку представника Естонської Апостольської Православної Церкви, через проблему утворення якої виникли розбіжності між Константинополем та Москвою.
«У будь-якому випадку не може бути ніяких сумнівів, що зусилля Руської Церкви щодо вирішення цього питання провалилися. Таким чином, оскільки Росія, як відповідальна за нинішню прикру ситуацію на Україні, не здатна вирішити проблему, Вселенський Патріархат взяв на себе ініціативу з вирішення проблеми у відповідності з повноваженнями, наданими їй Священними Канонами і юрисдикційною відповідальністю над єпархією Києва, отримавши прохання про це від українського уряду, а також повторювані прохання «Патріарха» Київського Філарета про апеляцію на наш розгляд його справи».
Ні рішення РПЦ, ні позиція УПЦ як самокерованої частини РПЦ не провалилися з тієї причини, що єдино канонічно можливим способом вирішити болючу ситуацію на Україні може бути тільки покаяння лідерів і структур, які відпали від єдності з Кафоличною Церквою. Колись Вселенський Патріархат зі своєю ініціативою втрутився в історію з обновленським розколом, навіть пропонував святителю Тихону (Беллавіну) залишити патріарше служіння заради нормалізації відносин з розколом.
Також не можна не відзначити згадки у зворушливому зверненні Преосвященного Макарія (Гринієзакіса) «патріарха» Філарета, який пристрасно бажає узаконення очолюваної ним релігійно-політичної організації під назвою «Київський патріархат». Цікавий факт полягає в тому, що у зверненні вказується мало не незаконність утворення РПЦ, але водночас нічого не говориться про законність звершеної в ній хіротонії над Філаретом (Денисенком), який, будучи на Київській кафедрі, так само не поминав Константинопольського Патріарха, зате сьогодні кричить про утиски з боку Москви.
Але от питання: якщо він був пострижений і висвячений у «ворожій церкві», то чому він, перейшовши на бік «світла», не зняв з себе всі регалії, отримані ним від Руської Церкви? Зійшовши по кар'єрних сходах саме в Радянському Союзі, він відразу стає «патріотичним» і згадує про те, що материнською Церквою для нас є саме Константинопольська, яка взагалі 300 років про нас не згадувала, до моменту виникнення обновленського розколу в РПЦ.
Останнім часом ми бачимо, як Константинопольський Патріарх, до слова сказати, громадянин мусульманської держави, що здійснює свою діяльність далеко за її межами, намагається стати не лише першим серед рівних, а главою всієї Православної Церкви. Тим самим Патріарх Константинополя фактично уподібнюється папі римському і витісняє істинного Главу Церкви – Христа. Заяви, які декларує офіційний Константинополь, не лише претенціозні та незграбні за суттю, але й ведуть до небезпеки повторення розколу 1054 року, який в сучасних умовах може стати ще страшніше, оскільки виникає на православному Сході. Нескладно зрозуміти, що спроби народження «Східного Папи» провокують розлади і негаразди всередині Православ'я, і замість того, щоб об'єднати всі Помісні Церкви під своїм омофором, Всесвятіший Варфоломій не скріплює, а розриває ризи Христові.
«Матір-Церква не створює своє церковне управління, не переписує Євангеліє, як великий інквізитор відомого російського письменника Федора Достоєвського».
Чому ж тоді не вирішується питання старостильного розколу всередині грецької Церкви, а відбувається пряме втручання у внутрішні справи іншої сестри-Церкви?
«В якості Першого Престолу Православ'я Вселенський Патріархат здійснює пророче служіння, звершуючи таїнства Кафолічної Церкви у Христі Іісусі у всьому світі в кожну епоху».
Пафосно виражена еклезіологічна істина. Але таке служіння здійснює кожна Помісна Православна Церква. Перший Престол – це першість честі, що виникла у зв'язку з наданням Константинополю статусу столиці Візантійської імперії та відпаданням Риму від Церковного Тіла, а не якісь привілеї чи виняткова роль на зразок служіння Римського понтифіка.
На жаль, константинопольські богослови, полемізуючи з питання першості у Вселенській Церкві, стверджують пріоритет Вселенського Патріарха, використовуючи тринітарну модель і принципи її відображення в бутті Церкви. Як Отець – Джерело єдності й іпостасності в Трійці, так і Вселенський Патріарх є гарантом збереження єдності у православному світі в усій його помісній різноманітності. І так, як Син і Святий Дух не є дарувальниками цієї онтологічної першості для Отця, так і інші єпископи і Патріархи не делегують соборно вселенську першість архієпископу Константинополя, тому що він перший, без рівних йому. У зв'язку з цим необхідно нагадати, що історична та місіонерська першість належить Єрусалимській Церкві, як духовній Матері для всіх інших Церков.
Навіть католики обмежилися тим, що першість Римського понтифіка зводять до спадкоємності від «князя апостолів» Петра та до намісництва Христа (тобто до домобудівництва спасіння), а тут дерзновенність сходить ще далі, безпосередньо в «богослов'я», тобто в тайну внутрітроїчного буття і походження Божественних Іпостасей.
Чому Отці-каппадокійці, розробляючи тринітарну термінологію, наближаючи людський розум до богопізнання, не згадали про ті співвідношення між Трійцею та ієрархічним устроєм, які нині просуваються константинопольськими теологами? Невже свт. Григорій Богослов – «співець Трійці», будучи недовгий час архієпископом Константинополя, розчарований столичними інтригами, не зміг захистити своє становище подібною доктриною?
Наприкінці своєї промови Патріарх Варфоломій у підтвердження сказаного послався на низку соборних правил, історичних документів та сучасних досліджень у галузі церковного права. Очевидно, все це і є одностороння відповідь на пропозицію про проведення конференції з проблеми автокефалії України, з поданням і обговоренням історичних документів. Напевно, це також наслідки константинопольської доктрини першості, де Вселенський Патріарх перший, знову ж таки без рівних, приймає рішення про буття своїх єдиновірних братів, які не зверталися до нього за автокефалією, але просили не бути маріонеткою в руках безпринципних політиків, які перебувають під духовним проводом свого Предстоятеля – Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія.
Невже Патріарх Варфоломій та його брати-архієреї не чують «дякувань Богу за розв'язану війну», заклики прихильників автокефалії до змивання гріхів кров'ю, до силового захоплення майна УПЦ, в першу чергу Лавр, до наслідування «Адольфу Алоізовичу» або повного перекроювання релігійної карти України, яке не пройде безболісно?
Чи готовий Константинопольський Патріархат взяти на себе відповідальність перед Богом за можливе кровопролиття, у зв'язку з утворюваним міжконфесійним протистоянням, і чи не стане ця промова Патріарха Варфоломія ідеологічним обгрунтуванням для «Варфоломіївської ночі» в Україні?
