Так автокефалія чи все ж митрополія Константинополя?
Майбутнє президентського Томосу все більш туманне. Фанар великодушно дасть автокефалію чи все ж приєднає українських розкольників до своєї Церкви?
Епопея з Томосом починає нагадувати якийсь низькопробний серіал. Замість того, щоб займатися кожен своїми справами (чиновники – державними, а молитвеники – молитовними), є ряд спікерів, які постійно вкидають дрова до багаття президентської автокефальної ініціативи.
Після того, як до дня 1030-річчя Хрещення Русі обіцяний Томос в Україні не з'явився, в лавах прихильників «Єдиної помісної церкви» панує деяке збентеження. З вуст автокефалістів та співчуваючих їм ЗМІ лунають суперечливі прогнози і пояснення того, що ж буде далі.
Одним з таких прогнозів «церковної погоди» поділився заштатний клірик РПЦ архімандрит Кирил (Говорун).
«Найбільш вірогідний сценарій – Томос буде підписаний на засіданні Священного Синоду 10 вересня, – заявив архімандрит Кирил. – Він уже написаний, а буде підписаний. Другий сценарій – Томос відразу не підпишуть, а відновлять Київську митрополію, а вже потім її трансформують в автокефальну Церкву; третій сценарій – на Синоді приймуть рішення про тимчасове відтермінування українського питання».
Нагадаємо, раніше поінформований архімандрит заявляв, що на Фанарі самі не знають точної дати хоч якогось рішення. Також він стверджував, що дії Константинопольської Церкви повинні бути прив'язані до проведення «Об'єднавчого собору».
Чесно кажучи, все це нагадує ворожіння на кавовій гущі і дуже відрізняється від перших пафосних радінь автокефалістів, коли той же архімандрит Кирил заявляв, що «Томос вже написаний».
ЗМІ не відстають і теж вносять плутанину. Чого, приміром, варта «новина» від 2 серпня видання «Дзеркало Тижня» про те, що 10 вересня відбудеться... «Всеправославний Собор»! Цю ахінею встигли рознести й багато інших ЗМІ, зокрема, про неї повідав один генерал-лейтенант(!) в інтерв'ю на сайті «Апостроф»: «10 вересня в Константинополі відбудеться Всеправославний Собор, на якому, сподіваємося, оформлять рішення про надання Україні Томосу».
Здавалося б, «ДТ» є серйозним виданням і не може допускати таких грубих помилок та плутати Синод із Всеправославним Собором. Але що говорити про ЗМІ, якщо навіть найавторитетніші «експерти» з питань автокефалії допускають епічні промахи.
Адже заплутався й сам архімандрит Кирил. За його словами, саме 10 вересня мав відбутися Синод Константинопольської Церкви та підписання «вже написаного» Томосу.
Пізніше отець Кирил вибачиться за внесену плутанину – мовляв, не врахував, що через зібрання архієреїв Константинопольського Патріархату вересневий Синод пропускається.
«Я трохи помилився у своєму припущенні... Синод пройде не у вересні, а 9-10 жовтня. Ця відстрочка не пов'язана з якоюсь зрадою, а процедурними моментами. У вересні буде проводитися важливий форум – Сінаксіс, який вніс певну аномалію в ритм соборних подій Вселенського Патріархату.
Тому все йде за планом, а я дякую своїм друзям у Константинополі, які вчасно помітили мою помилку і виправили мене».
Цікаво, чому «друзі з Константинополя» не розповіли отцю Кирилу і все інше? Адже якщо вони надають йому таку ексклюзивну інформацію про те, що Томос написаний, то могли б розповісти й інше – наприклад, яке рішення прийме Синод?
Після вибачень отця Кирила видання «Лівий берег» опублікувало новину про те, що Синод... «перенесли», посилаючись на «власні джерела з церковних» кіл. Знаючи про тісні стосунки отця Кирила з шеф-редактором «ЛБ» Сонею Кошкіною, можна припустити, що «власним джерелом» послужив саме він. Щоправда, заголовок знову невлучний, але це вже дрібниці.
Схоже, спікери ЄПЦ остаточно заплуталися в «свідченнях» і починають самі собі суперечити та сперечатися один з одним. Все це дике сум'яття в стані автокефалістів зайвий раз підтверджує той факт, що ніхто з них не знає про справжні плани Фанару. Усі ці дати «остаточних» рішень, сценарії, «написані томоси» беруться ними «зі стелі». З єдиною метою – продовжувати доводити суспільству масштаб та значення власної особи.
Після того, як отець Кирил назвав серед можливих варіантів розвитку подій створення підконтрольної Фанару митрополії, з різкою критикою подібних припущень виступив речник Київського патріархату Євстратій Зоря:
«За 5 місяців (від квітня і дотепер) процесу церковно-державних переговорів жодного разу навіть сама можливість сценарію "проміжної митрополії" не обговорювалася – адже всі сторони визнають нереалістичність ідеї, яка буде не вирішенням проблеми, а її ускладненням».
Мовляв, навіть думати не смійте про те, що можливий такий варіант. Лише автокефалія – лише хардкор!
За його словами, тему з митрополією «розганяє» через «свої канали» Москва.
Але що ж тоді виходить – архімандрит Кирил теж рука Москви?
А може, рукою Москви можна назвати самого Патріарха Варфоломія, послання якого зачитав 28 липня на Володимирській гірці митрополит Гальський Еммануїл? Адже там були такі слова:
«Тепер ми можемо на весь світ оголосити – Пастир добрий збирає своє стадо і закликає під омофор Константинопольського Патріарха!»
Звичайно, можна пригадати широко розтиражовані слова з того ж послання, про те, що кінцевою метою Фанару щодо українського Православ'я є автокефалія. Проте кінцева мета може настати через п'ять років, через десять, а може й через 500! Ніякого протиріччя в цих словах немає й бути не може. А поки суть та справа, можна скоротати час і в структурі Константинополя.
І тут наші погляди звертаються до постаті глави Київського патріархату Філарета, який однозначно заявив, що головою майбутньої ЄПЦ може бути тільки він, і ніхто інший.
Згадаймо події 10-річної давності. Адже тоді до Києва на святкування 1020-річчя Хрещення Русі приїжджав не митрополит, а сам Патріарх Варфоломій. І тоді, за свідченням самого Філарета, УПЦ КП була близька до того, щоб стати частиною Вселенської Церкви. І нехай без всякої автокефалії, нехай шляхом приєднання до Константинопольського Патріархату, але тим не менш.
Однак Філарет відмовився. Як він сказав згодом: «Вселенський Патріарх запропонував нам модель, яка нас абсолютно не влаштовує... Нам рабство не потрібне. Ми хочемо мати свою Церкву. І тому цю пропозицію Константинополя ми відкинули!»
Однак, може, справа не в рабстві, а в тому, що він просто не хотів віддавати владу? Адже в такому разі він втрачав своє патріаршество і не мав ніяких гарантій на керівні посади в подальшому.
Процитуємо лист до Філарета від Мефодія, глави УАПЦ того часу:
«Даруйте, але мені згадуються події того дня, коли Святіший Патріарх Варфоломій залишав Україну. Тоді, в Секретаріаті, Ви виглядали як людина, що втратила ґрунт під ногами: зблідле, стомлене обличчя, зніяковілий, розгублений погляд, потоки поту, що стікали з чола, ніби зморена життям постать… Згадуються мені й Ваші слова: «А де гарантії, що мене оберуть Предстоятелем?!»
До Вас підійшла людина, яку знають та шанують в усій Україні, людина, ім’я якої пов’язане з відродженням української державності: «Ваша Святосте! Ви хоч би раз подумали про державу, про молоде священство, яке не визнається у світі, – що з ним буде після Вас?»
Не маючи що сказати у відповідь, Ви лише повторювали:
«Я – патріарх… Владика Варфоломій мав зі мною зустрітися…»
І почули у відповідь гірку правду:
«Який Ви патріарх? Хто Вас визнає? Президент хоче Вам допомогти, хоче щоби Вас було визнано світом, а Ви не даєте цього зробити!»
Можна було б розповісти й про інші обставини того дня, однак, ми не вважаємо доцільним це робити публічно. Суть не в цих подробицях, а в тому, що в той час Ви, Владико, на жалю, виявили слабкість духу та не знайшли у собі мужності відмовитися від посади та владних повноважень, наносячи цим зрадницький удар і по Президентові, а по всім патріотичним силам країни».
Напевно, суть в тому, що, ігноруючи духовні закони та йдучи на поводі у своїх пристрастей, ти ніколи не зможеш досягти бажаного. У всякому разі, в Церкві це точно так.
Пішов би Філарет зі своєї посади у 1991-му – і не було б ніякого розколу в українському Православ'ї.
Погодився би Філарет у мирному і спокійному для України 2008 відректися від свого «патріаршества», можливо, і була б уже в Україні одна Церква.
Можливо, зараз Господь дає Філарету ще один шанс зламати свою гординю, покаятися та дати обдуреним ним українцям стати православними.
У всякому разі, надії українських політиків на те, що Константинопольська Церква, без всякої для себе користі, піде на всеправославний конфлікт тільки заради задоволення легалізувати схизматичну структуру і до того ж поставить на її чолі анафему, стають все примарнішими і примарнішими.
