Привід повернутися до Православ'я, або чого так і не зрозумів А. Кураєв
Чому протодиякон Андрій Кураєв забув про те, що казав раніше?
Ми вже чимало писали на цю тему. І все ж з нашого поля зору випали аргументи тих православних «богословів», які наполягають на визнанні дієвості «таїнств» у «Київському патріархаті». Але ж саме ці аргументи спровокували деяких співгромадян засудити батюшок, які відмовились відспівувати померлу дитину, «хрещену» в УПЦ КП.
Скажу відверто, чого я дійсно не очікував, так це повної богословської безграмотності, до того ж ще й перемішаної з хамством стосовно архієпископа Луки, від о. Андрія Кураєва.
І нехай би, якби він заплутався в історичних прикладах і канонічних нормах Православної Церкви – це можна було б хоч якось зрозуміти та пояснити. Але як пояснити аргументи проти здорового глузду?
Ось, наприклад, як обурюється о. Андрій, виправдовуючи можливість відспівування «хрещеної» в УПЦ КП дитини: «…сьогодні заведено відспівувати всіх без особливого розбору, і кожен священик майже щодня бреше, указуючи на гроб незнайомої йому людини та промовляючи "це є чадо моє". Чи точно у той самий день в цьому або інших храмах Запоріжжя не були відспівані люди, що ходили до астрологів та цілителів? Адже інтерес до язичництва це гріх страшніший, ніж гріх не-цікавості до канонічних бійок православних».
Так, дійсно, інтерес до язичництва – гріх досить страшний, і, на жаль, о. Андрій правий у тому, що сьогодні деякі священики готові прийняти в Церкву (або проводити в останню путь) всіх без розбору, тобто навіть таких людей, які за суттю ніколи не були православними християнами. Нічого хорошого в такій практиці немає і тому від неї потрібно якомога швидше відмовитись, що, власне, і спробували зробити запорізькі священики. Але, замість того, щоб підтримати їх, о. Андрій пропонує цю порочну практику (яку сам же і засудив) остаточно зацементувати – мовляв, раз ми часом буваємо такими безпринципними, то давайте зовсім вже залишимо це питання і, як язичницькі жерці, будемо хрестити, вінчати, відспівувати всіх без розбору і міркування та катехизації.
Це схоже на те, як якщо б засуджений за дрібну крадіжку злочинець став виправдовувати свій вчинок тим, що вкрав якусь дрібницю в порівнянні з махінаціями деяких олігархів. А тепер питання на засипку: чи повинен у цьому разі суд слухати таких аргументів? І взагалі, чи можна виправдати злочин посиланням на те, що інші люди скоюють злочини і непорядні вчинки? Адже якщо слідувати логіці о. Андрія, то боротьбу з злочинністю потрібно в принципі припинити, бо «хто не без гріха»?
Дурість подібних аргументів очевидна, хоча сам о. Андрій мабуть не помітив того, що засудив запорізьких священиків і правлячого архієрея за те, що вони намагалися перешкодити порочної практики (на яку він сам же і вказав) і, відповідно, спробували повернутися до істинного Православ'я!
Втім, схоже на те, що він не вважає цю порочну практику. Більше того, схоже, що колишній місіонер повністю розчарувався у своїй діяльності і тепер обстоює саме за язичницьке, жрецьке відношення до прийняття людей до Церкви. А інакше чому він стверджує наступне: «Батьки Жені, півтора роки тому віднісши його для хрестин у філаретівський храм, навряд чи вкладали в це якийсь особливий сенс. Так само як і принісши його для відспівування в храм УПЦ МП, теж не усвідомлювали це як якусь церковну чи політичну декларацію. Хрестини не були для них жестом дистанціювання і відпадання від УПЦ МП, а відспівування – жестом покаяння».
І справді, як правильно підмічено, і хрестини, і відспівування не були наповнені для батьків дитини християнським змістом (власне це і є той особливий зміст, яким повинні бути наповнені обряди і священнодійства Церкви). Тобто вони були звичайними (хрещеними, але не освіченими) язичниками, для яких християнство представляє з себе якусь «білу магію православного обряду».
Мені навіть якось незатишно в цьому контексті цитувати тут книгу самого Андрія о. під назвою «Окультизм в Православ'ї», де він, зокрема, писав наступне:
«Православне віровчення не включає в себе елементи окультизму. Але православна церковна життя включає в себе і людей з ще не цілком визначилися поглядами. Церква – лікарня. Вона сповнена людьми не дуже здоровими. І серед тих, кому Церква може дати своє цілительство, є і ті, хто страждає хворобами віри. Цих хворих не треба ототожнювати з усією Церквою. Їх хвороби не треба ототожнювати з тими ліками, якими Церква їх зцілює… оголивши для них їхні недуги, треба поставити питання гранично ясно: що для вас дорожче – Христос або ваші “мріяння”? Ті, хто відповідять на це питання правильно, залишаться в Церкві, тобто – у Православ'ї без окультизму».
А що робити з тими, для кого його власні «мріяння» дорожче Христа? Теж залишити їх у Церкві? Але як може бути християнином той, хто сповідує віру, не має нічого спільного з християнством? Тим більше не може стати членом Церкви людина, який спочатку навіть і не збирається засвоїти християнські істини. До чого це я веду? Та до того, що батьки дитини взагалі не були членами Церкви. А стати ними вони могли тільки в тому випадку, якщо б відмовилися від своїх «думок» і прийняли Христа, перша заповідь якого, зокрема, проголошувала: «… покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф.3, 2).
А тепер розкажіть мені, як можна бути членом Церкви без покаяння? Правда, на це нам можуть заперечити: мовляв, вони були людьми хрещеними, причому хрещеними саме в канонічній Церкві. Але і тут не варто плутати Церква з прокуратурою. Бо для того, щоб бути з Христом, важлива не довідка, а щира християнська віра людини: «Хто увірує й охриститься буде спасений, а хто не ввірує засуджений буде» (Мк. 16, 16).
Віру, без якої і хрещення, за слова свт. Кирила Єрусалимського, не може бути дієво: «Якщо лицемеришь, то люди хрестять тебе тепер, а Дух Святий хрестити не буде».
Цей принцип, викладений свт. Кирилом, фактично був закріплений у другому правилі Антіохійського Собору: «Всі, що входять до церкви, і слухають Писання, але, по якомусь ухилення від порядку, що не беруть участь в молитві з народом або отвращающиеся від причастя святої Євхаристії, нехай будуть відлучені від Церкви доти, як сповідаються, нададуть плоди покаяння…»
Справа в тому, що відмова людини від свідомої участі в Євхаристійному зібранні рівносильний його відмови від Церкви і від Христа, бо Господь сказав: «Отже, кожного, хто Мене визнає перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм Небесним. А хто зречеться Мене перед людьми, зречуся того і Я перед Отцем Моїм Небесним» (Мф. 10, 32-33).
Хрещення – це лише запорука майбутнього спасіння, а не його гарантія. І цією заставою ще потрібно вміти правильно розпорядитися. І якщо після хрещення людина не приносить гідні плоди покаяння, не бере участь у житті Церкви, не бере участі у її таїнствах, то і членом Церкви він не є. Отже, по відношенню до нього не може бути вчинено жодних церковних священнодійств і тим більше таїнств (до моменту принесення покаяння). І не тому, що ми цього не хочемо, а тому що він сам відкинув і Церква, і здійснюються в її лоні священнодійства. В тому числі ми не можемо допустити і профанації церковних обрядів і священнодій з боку кого б то не було (тобто такої ситуації, коли люди наділяють їх якимось своїм, особливим поганським змістом).
зрештою, така профанація тільки зашкодить людині. Ось чому нам так важливо зрозуміти одну просту річ, а саме те, що заповідь апостола, свідчить: «… хто буде їсти Хліб цей чи питиме чашу Господню недостойно, винний буде супроти Тіла і Крові Господньої…» (1 Кор.11, 27-32), є загальним принципом правильного ставлення до християнських таїнств і взагалі до всіх церковних священнодействиям. Бо нерозумно було б думати, що тільки причастя не можна приймати негідно, а інші обряди і священнодійства можуть лунати «собакам і свиням» (Мф. 7, 6)! Справа в тому, що у всіх без винятку священнодействиях Церкви віруючим ниспосылаются Дари Духа Святого! Для тих же, хто не цінує цих Дарів, участь в богослужінні, основних християнських обрядів та інших церковних священнодействиях є профанацією віри і оскверненням святині.
Так що, якщо вже щось і здатне поховати Православ'я на Україні, то це саме таке до нього ставлення, а не принциповість запорізьких священиків, які намагалися протистояти профанації християнської віри.
Впевнений, о. Андрій все це добре розуміє. Але тоді мені незрозуміло, чому тепер він діє прямо протилежно тому, про що попереджав нас раніше, буквально вигукуючи: «…моє уклінне прохання як диякона до иереям, протоиереям і игуменам. Батьки! Пам'ятайте про свою пастирської відповідальності, не вводьте людей в зніяковілість, не зміцнюйте неоязичников в їх погибельных переконаннях!.. Хотілося б також, щоб церковна думка більше уваги приділяла протистояння язычествующему фольклору. Я ж лише позначив тему зрощування православ'я і окультизму».
чи Не правда, дивно звернути тепер це прохання о. Андрія до нього самого.
