Бог та «українобожжя»

До чого це веде і чи є «українобожжя» проявом справжнього, а не удаваного патріотизму?

Любов до Батьківщини, до країни, в якій живеш, до народу, до якого належиш, до землі, по якій ходиш, – це дуже добре. Але чи можна любити Україну, забувши про Бога, Який створив небо і землю? А якщо любиш Бога, чи залишається місце у серці для любові до Батьківщини?

Святе Письмо розповідає: «І спитався один із них, учитель Закону, Його випробовуючи й кажучи: Учителю, котра заповідь найбільша в Законі? Іісус же промовив йому: Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе» (Мф. 22, 35-39). Ось з цієї, другої за верховенством заповіді і виростає патріотизм – любов до Батьківщини. Людина любить Бога, і вона любить своїх ближніх, людей, створених Богом і поставлених поруч з нею. Насамперед це сім'я – чоловік, дружина, діти. Потім родичі, друзі, свій народ, Вітчизна.

Про це говорить святитель Амвросій Медіоланський: «Справедливість же вимагає, щоб ми передусім любили Бога, потім вітчизну, далі рідних і, нарешті, всіх (інших) людей. Вчителькою в цьому випадку є сама природа, оскільки від самого початку свідомого життя, коли (в нас) тільки починають виявлятися почуття, ми вже любимо життя, як дар Божий, любимо родичів, а потім рівних нам (за станом), з якими ми бажали б скласти спільноту».

Людина любить Батьківщину, оскільки вона любить Бога, Який створив і її саму, і країну, в якій вона живе. Людина вірить в Божий промисел, який влаштував так, що от «саме я народився саме в цій країні», вірить у те, що це не випадково. У будь-якому випадку любов до своєї землі, до своєї країни виникає з любові до Бога. А любов до Бога неможлива без любові до ближніх. «Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить? І ми оцю заповідь маємо від Нього, щоб, хто любить Бога, той і брата свого любив» (1Ів. 4, 20-21).

У земному житті Господь наш Іісус Христос неодноразово виявляв свою любов до народу Ізраїльського. Посланий на землю Богом Отцем для спасіння всього світу, Він звертав свою проповідь насамперед до юдеїв. «Цих Дванадцятьох Іісус вислав, і їм наказав, промовляючи: На путь до поган не ходіть, і до самарянського міста не входьте, але йдіть радніш до овечок загинулих дому Ізраїлевого» (Мф. 10, 5-6). Коли Спаситель випробовував віру Хананеянки, яка просила Його про допомогу, Він говорив: «Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого. <…> Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам» (Мф. 15, 24-26).

Апостол Павло, який написав, що «нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому – Христос» (Кол. 3, 11), настільки любив свій народ, що готовий був сам бути відлученим від вічного життя, лише б юдеї увірували в Христа. «Маю велику скорботу й невпинну муку для серця свого! Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом; вони ізраїльтяни, що їм належить синівство, і слава, і заповіти, і законодавство, і Богослужба, і обітниці» (Рим. 9, 2-4).

Багато святих, як древніх, так і сучасних, говорили про любов до Батьківщини.

Святитель Григорій Богослов: «Шанувати матір – справа свята. Але у всякого своя матір, а спільна для всіх матір – батьківщина».

Святитель Василій Великий: «Хто так любить вітчизну, як ти, який нарівні з батьками шануєш батьківщину, що вивела тебе на світ та виховала, бажаєш благ і взагалі всьому місту, і зокрема кожному, навіть не тільки бажаєш, але підтверджуєш свої благобажання власними справами?»

Святий Косма Етолійський: «Чада мої улюблені у Христі, зберігайте мужньо і безстрашно нашу священну віру і мову наших предків, оскільки обидва цих поняття – суть нашої улюбленої Батьківщини і без них нація наша загине».

Святитель Нектарій Пентапольский: «Нині Вітчизна і Церква більш ніж завжди потребують мужів, відданих початкам Хреста, мужів невтомних, які живуть не для себе, але для народу і Церкви. На вас, любі учні, дивляться школа і народ, а Церква наша чекає від вас патріотичних зусиль, затвердження справою і словом першооснов істини, першооснов справедливості, законів отецьких і церковних».

Святитель Лука (Войно-Ясенецький): «Патріотизм – це любов до своєї Батьківщини і свого народу. Патріотизм – це активна і доброзичлива участь в історичних подіях, що визначають долі народу. Патріотизм у вищій своїй формі є активна любов до Батьківщини, одна з багатьох форм любові; а любов є виконання всього закону».

Святитель Філарет (Дроздов): «Поганий громадянин земної вітчизни і небесної недостойний».

Святий праведний Іоанн Кронштадтський: «Пам'ятайте, що Вітчизна земна з її Церквою є поріг Вітчизни небесної, тому любіть її гаряче і будьте готові душу свою за неї покласти».

У 2000 році Архієрейський Собор Руської Православної Церкви ухвалив документ «Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви», в якому йдеться:

«Християнський патріотизм одночасно проявляється по відношенню до нації як етнічної спільності і як спільності громадян держави. Православний християнин покликаний любити свою вітчизну, що має територіальний вимір, і своїх братів по крові, які живуть по всьому світу. Така любов є одним із способів виконання заповіді Божої про любов до ближнього, що включає любов до своєї сім'ї, ближніх та співгромадян.

Патріотизм православного християнина повинен бути дієвим. Він проявляється в захисті вітчизни від ворога, праці на благо вітчизни, турботі про устрій народного життя, в тому числі шляхом участі в справах державного управління. Християнин покликаний зберігати і розвивати національну культуру, народну самосвідомість. Коли нація, громадянська чи етнічна, є повністю або переважно моноконфесійною православною спільнотою, вона в певному сенсі може сприйматись як єдина громада віри – православний народ».

І далі, наче прозріваючи нинішню українську ситуацію, Архієрейський Собор 2000 р. висловлює серйозні побоювання:

«Водночас національні почуття можуть стати причиною гріховних явищ, таких як агресивний націоналізм, ксенофобія, національна винятковість, міжетнічна ворожнеча. У своєму крайньому вираженні ці явища нерідко призводять до обмеження прав особистості і народів, воєн та інших проявів насильства. Православній етиці суперечить поділ народів на кращі і гірші, приниження будь-якої етнічної чи громадянської нації. Тим більше незгодні з Православ'ям вчення, які ставлять націю на місце Бога або зводять віру до одного з аспектів національної самосвідомості».

На жаль, саме це зараз і відбувається в нашій країні. Формується релігійний культ, який можна назвати українобожжям. Зі своєю догматикою, мораллю, обрядами, молитвами та святцями.

Вся догматика «українобожжя» полягає в одному твердженні: «Україна – понад усе». Це «віровчення» не обтяжує себе пошуками відповідей на питання, що здавна турбували людство: хто створив цей світ? Чи існує Бог? І якщо так, то яке Його ставлення до мене? Чому я вмираю, і чи є можливість цього уникнути? Що чекає мене за гробом? У чому сенс життя? На всі ці питання відповідь одна: «Україна – понад усе». І якщо подивитися на обличчя людей, що марширують зі смолоскипами вулицями українських міст та вигукують щосили цей головний і єдиний догмат «українобожжя», то можна з подивом виявити: ця відповідь їх повністю влаштовує.

Можна любити Україну. Можна любити її більше життя. Але не можна порушувати найпершу заповідь, дану Богом: «Я Господь, Бог твій <…>  Хай не буде тобі інших богів при Мені» (Втор. 5, 6-7). Догмат «Україна – понад усе» не залишає місця Богу, Творцю всього, і України в тому числі.

Моральна наука. Перелік заповідей українського націоналіста склав Степан Ленкавський, уродженець села Угорники Івано-Франківської області та один із соратників Степана Бандери.

Заповіді ці наступні (наводиться первинний, більш жорсткий варіант):

1. Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.
3. Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5. Пімсти смерть Великих Лицарів.
6. Про справу не говори, з ким можна, а з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
8. Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів Твоєї Нації.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.
10. Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства й простору Української Держави навіть шляхом поневолення чужинців.

(Петро Мірчук «Нарис історії Організації Українських Націоналістів», 1968 р., с. 126-127).

Ми не будемо зараз аналізувати зміст цих заповідей, не будемо міркувати про те, до чого призведе людину їх виконання, і навіть не будемо давати оцінки, добрі вони чи погані. Просто скажемо: вони дуже далеко відстоять від заповідей Божих, жодна з них навіть не перегукується з тим, що сказано в Святому Письмі.

Для порівняння наводимо і десять заповідей Божих, бо їх мало хто знає повністю, на наш сором і жаль:

1. Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене. 
2. Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі, або на землі внизу, і що у воді під землею. Не поклоняйся їм і не служи їм. 
3. Не згадуй імені Господа Бога твого даремно, бо Господь не залишить без покарання того, хто вимовляє ім'я Його марно.
4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його. Шість днів працюй і виконуй у них всю роботу свою, а день сьомий – субота для Господа, Бога твого. 
5. Шануй батька твого і матір твою, щоб продовжилися дні твої на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі.
6. Не вбивай.
7. Не чини перелюбу.
8. Не кради.
9. Не свідчи неправдиво проти ближнього твого. 
10. Не жадай дому ближнього твого, не жадай жони ближнього твого, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані осла його, ані всякої худоби його, ані всього, що у ближнього твого. 

Господь наш Іісус Христос, прийшовши на землю, показав сенс всіх цих заповідей Декалогу: «"Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою" – це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: "Люби свого ближнього, як самого себе". На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять» (Мф. 22, 37-40).

Обряди. Обряди здебільшого виражаються у смолоскипних ходах та деяких інших дійствах, також пов'язаних з вогнем. Вогневірство є дуже давньою релігійною практикою. Море вогню у піднятих вгору факелах дійсно заворожує та змушує психіку людини працювати в потрібному напрямку. Тут вже не до питань про сенс життя.

Молитви. Молитва українського націоналіста була написана одним з лідерів ОУН Йосипом Мащаком наприкінці 1920-х – на початку 30-х років. За однією з версій він написав її своєю кров'ю на стіні тюремної камери в 1936 році. Її мусили знати напам'ять всі, хто вступав в ОУН та її молодіжну організацію. Зараз цей текст використовують в різних націоналістичних організаціях саме як молитву. Тобто проводять щось на зразок молебню, на якому всі присутні повторюють за диктором. Ось її текст:

«Україно, Свята Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітрів кавказських, шумом карпатських ручаїв, боїв славного завойовника Батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат Революції, радісним гомоном Софійських дзвонів. Нехай душа моя в Тобі відродиться, славою Твоєю опромінеться, бо Ти все життя моє, бо Ти все моє щастя.

Задзвони мені брязкотом кайданів, скрипом шибениць в понурі ранки, принеси мені зойки закатованих у льохах, тюрмах і на засланнях, щоб віра моя була гранітом, щоб зросла завзяттям міць, щоб сміло я йшов у бій так, як ішли герої за Тебе, за Твою славу, за Твої Святі Ідеї; щоб помстити ганьбу неволі, потоптану честь, глум катів Твоїх, невинну кров помордованих під Базаром, Крутами, в Кінгірі і Воркуті, геройську смерть героїв Української Нації, Української Національної Революції – полковника Євгена Коновальця, Басарабової, Головінського, Шухевича, Бандери та славну смерть Данилишина і Біласа, і тисяч інших незнаних нам, що їх кості порозкидані або тайком загребані.

Спали вогнем життєтворчим всю кволість у серці моєму. Страху нехай не знаю я, не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай мойому! У тюрмах і тяжких хвилинах підпільного життя рости мене до ясних чинів. В тих чинах хай знайду я смерть, солодку смерть в муках за Тебе. І розплинуся в Тобі я, і вічно житиму в Тобі, відвічна Україно, могутня і соборна!»

Ми не будемо проводити богословський аналіз цього тексту або давати йому якусь оцінку. Визнаємо, що вона дійсно написана від серця. Але в ній немає місця Богу Творцю неба і землі, немає місця Іісусу Христу Спасителю нашому, немає місця і Святому Духу Господу Животворящому. На місце Бога поставлена Україна.

Є й коротенькі молитви-речівки, які скандують під час ходів: «Слава Україні – героям слава», «Слава нації – смерть ворогам» і т. п.

Святці. Основні «святі» «українобожжя» вже згадані у наведеній молитві. Це лідери ОУН на чолі зі Степаном Бандерою.

Як бачимо, «українобожжя» вже цілком сформувалось і захоплює все більше й більше людей, готових марширувати зі смолоскипами та скандувати речівки про те, що «Україна – понад усе». Їхня самовіддана любов до України (якщо вона, звісно, такою є) заслуговує усіляких похвал. Проте варто замислитись ось про що. Якщо людина виганяє зі свого серця Бога, то в такому серці поселяється аж ніяк не Україна. Не треба обманюватись, це місце займає ворог роду людського, який не бажає нічого доброго нікому і Україні в тому числі.

Молитися про спасіння і добробут України потрібно Богу, а не самій Україні. Якщо не буде благовоління Божого до нашої країни, будуть марними всі зусилля і націоналістів, і інших. «Коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому. Коли міста Господь не пильнує, даремно сторожа чуває» (Пс. 126, 1). Всі, хто істинно любить свою Батьківщину, повинні закликати до неї благовоління Боже молитвою та виконанням Божих заповідей. Не треба гнівити Бога тим, що на Його місце ставити кумира. «Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей» (Вих. 20, 5-6).

І Благодать Божа створить нашій країні все те хороше, добре і славне, чого бажає їй увесь наш народ. Тому той, хто хоче бути справжнім, а не уявним патріотом України, має не кричати у весь голос на смолоскипному марші «Слава Україні!», а тихо шепотіти в храмі Божому: «Слава Отцю і Сину і Святому Духу. І нині і повсякчас і на віки віків. Амінь».