Чергова брехня уніатів, або Папа римський як великий інквізитор
Представники Української греко-католицької церкви у своїх виступах і публікаціях стали доходити вже до повного абсурду.
Адекватний читач просто не розуміє, як реагувати на ці опуси, що не піддаються жодній розумній критиці. У підсумку інформпростір все більше затягується бурою плівкою брехні.
Свіжий приклад цієї інформстратегії уніатів – недавнє інтерв'ю глави УГКЦ Святослава Шевчука.
Чи Може УГКЦ бути повноправною Помісною Церквою?
На думку Шевчука, може: «Звертаючись і пояснюючи, хто ми такі як патріарша Церква в сопричасті з Римським апостольським престолом, ми маємо сказати: браття православні, ми не є частиною латинського патріархату. Ми будуємо свій. Ми хочемо бути в сопричасті з Римським апостольським престолом як повноправна Помісна Церква свого права, яка несе свідчення єдності Христової Церкви першого тисячоліття, як у сопричасті з Римським апостольським престолом у першому тисячолітті був Антіохійський Патріархат, Єрусалимський Патріархат, Константинопольський Патріархат і всі інші Помісні Церкви».
На жаль, ані канонічне право, ані догматика Католицької Церкви, частиною якої і є УГКЦ, не передбачає жодних автокефалій. Бо статус Помісної Церкви означає її вихід з підпорядкування Ватикану – що в принципі неможливо.
Тож УГКЦ ніяка не українська і не незалежна церква. Власне, тому наші уніати так активно працюють на Ватикан, де «18 жовтня 1990 р. конституцією Sacri canones папа Іоанн Павло II оприлюднив новий Кодекс канонів Східних Церков, який є основним правовим документом Римсько-Католицької Церкви, що стосується Східно-Католицьких Церков» (Православна Енциклопедія, стаття «Східні католицькі церкви», т. 9, М., 2005 р., с. 642).
Цей кодекс прийнятий в УГКЦ в якості основного документа, що регулює внутрішню і зовнішню сторону її життя. Ось лише деякі його положення (інформація з офіційного сайту УГКЦ):
Кан. 43 – Єпископ Римської Церкви, в якому перебуває доручення, дане Господом самому Петрові, першому з апостолів, і яке має бути передане його наступникам, є главою Колегії єпископів, Заступником Христа і Пастирем усієї Церкви тут на землі. Тому силою свого уряду він має найвищу, повну, безпосередню і загальну звичайну владу в Церкві, яку може завжди вільно виконувати
Кан. 45 – §1. Силою свого уряду Римський Архієрей має владу не тільки над усією Церквою, а й також одержує над усіма єпархіями та їх спільнотами верховну звичайну владу, через яку одночасно зміцнюється й оберігається власна, звичайна і безпосередня влада, яку мають Єпископи щодо довіреної їхній опіці єпархії
§3. Проти вироку або декрету Римського Архієрея немає апеляції ані відклику.
Кан. 46 – §2. Участь патріярхів та інших ієрархів, що очолюють Церкви свого права, у Синоді Єпископів регулюється спеціальними нормами, встановленими самим Римським Архієреєм
Кан. 54 – §1. Декрети Вселенського Собору не мають обов'язкової сили, доки вони не будуть схвалені Римським Архієреєм разом з Отцями Собору і не будуть ним затверджені та за його приказом проголошені.
Кан. 209 – §1. Єпархіальний Єпископ повинен згадувати Римського Архієрея перед усіма іншими в Божественній літургії і церковному правилі, відповідно до приписів літургічних книг, на знак повної єдності з ним, і дбати, щоб це сумлінно чинили інші священнослужителі єпархії.
Тож відпустити УГКЦ у вільне плавання може лише сам папа римський, над яким не владні навіть Вселенські Собори, а його декрети не можна оскаржити. От і виникає питання: а навіщо Святослав Шевчук так розпинається на цю тему перед українською громадськістю, якщо насправді питання потрібно вирішувати безпосередньо з папою? Втім, питання риторичне, відповідь на яку, як кажуть, лежить на поверхні.
Інші приклади відвертої брехні
Однак у своєму інтерв'ю Святослав Шевчук і без цього достатньо наслідив. Ось, наприклад, ще одна неправдива його заява: «Глава Церкви також заявив про абсолютну актуальність пастирського листа Блаженнішого Любомира (Гузара), датованого серпнем 2004 року про утворення устрою Української Греко-Католицької Церкви. "Блаженніший Любомир у цьому листі говорить так. Наш патріархат – це не є самоціль, наш патріархат – це є дорога. А що є остаточною метою? Остаточною метою є розквіт і повне життя Київської Церкви"».
Але ж насправді українські греко-католики не мають ніякого відношення ані до факту Хрещення Русі, ані взагалі до Київської Церкви. Хоча б тому, що святий рівноапостольний князь Володимир відкинув пропозицію західних місіонерів і прийняв хрещення від православної Візантії в 988 році, тобто тоді, коли за УГКЦ і згадки не було.
Втім, збрехали тут і журналісти. Бо, як ми бачили вище, насправді Святослав Шевчук не є главою УГКЦ. Главою УГКЦ є папа римський!
До речі, ми – православні – дуже добре розуміємо, хто такі греко-католики. І тому давно вже чекаємо на той день, коли вони відкрито оголосять українському народу, що:
- УГКЦ не має до Православної Церкви ні найменшого відношення.
- За своєю суттю УГКЦ – це Католицька Церква, що повністю приймає католицьке віровчення з усіма його відмінними ознаками (чи то «папський примат», католицька маріологія чи юридична сотеріологія і т. д.).
- Главою їхньої Церкви є не хто інший, як папа римський, і вони не є самостійною (автономною) українською Церквою, а прямо підпорядковуються своєму главі і перебувають під безпосереднім управлінням іноземної держави Ватикан, главою якого і є папа римський.
Чи Розуміють православні роль папи римського?
Проте поки вони продовжують або мовчати, або твердять свої нескінченні мантри про те, що «тут показується абсолютне нерозуміння ролі Святішого Отця як Вселенського Архиєрея. Тут абсолютно бачиться проекція такої, я б сказав, ще не дуже розвиненої православної еклезіології на поняття Вселенської Церкви».
Погодьтеся, заява досить дивна? Бо як може говорити про нерозвиненість православної еклезіології людина, яка з нею взагалі не знайома?
Але пояснювати ази православної еклезіології нашим уніатам – справа абсолютно безнадійна, та й від прямої відкритої дискусії вони чомусь постійно ухиляються. Саме тому, щоб не втомлювати читачів складними богословськими формулюваннями, наведемо лише два досить простих приклада того, як православні розуміють роль римського понтифіка в історії Церкви.
Перший взято зі спогадів православного митр. Веніаміна (Федченкова), який був змушений емігрувати з Криму із залишками армії генерала Врангеля:
«Під час лікування в болгарській лікарні до мене зайшов єпископ Михайло (Міров) – уніат з болгар… Не знаю чому, але одразу мені було не до душі… Після кількох хвилин розмови він відразу перейшов до доказів істинності католицтва. Я вирішив мовчати і слухати. Всі аргументи він виклав відразу, постійно посилаючись на книгу Мелетія Смотрицького… Коли він став посилатися на слово Боже про верховенство святого апостола Петра ("паси ягнята Мої"), то я пояснив, що іншим апостолам не треба було цього говорити, бо вони не відрікалися, як Петро. Потрібно було його викрити і відновити в апостольське достоїнство ("паси") та втішити… При нашій бесіді стояв один лікарняний служитель – інтелігентний болгарин.
– Ну, що? – запитав я його.
– Фанатик! Не лублу таких! – і замахав невдоволено головою» (Митрополит Веніамін (Федченков) «Католики і католицтво», Москва, «Скименъ», 2003 р., с. 45-46).
Великий інквізитор
Але найкраще про роль римського папи написав великий російський письменник Ф. М. Достоєвський:
«Дія у мене в Іспанії, в Севільї, в найстрашніший час інквізиції, коли на славу божу в країні щодня горіли вогнища. <…> О, це, звичайно, було не те зішестя, в якому з'явиться він (Христос – Ред.), по обіцянці своїй, в кінці часів у всій славі небесній. <…> Ні, він (Христос – Ред.) забажав хоч на мить відвідати дітей своїх і саме там, де якраз затріщали багаття єретиків. З безмежного милосердя свого, він проходить ще раз поміж людей у тому самому образі людському, в якому ходив три роки поміж людьми п'ятнадцять століть тому <…> і ось, раптом проходить повз собору на площі сам кардинал великий інквізитор (у Достоєвського він уособлює римського понтифіка – Ред.). Це дев'яносторічний майже старик, високий і прямий, з висохлим обличчям, із запалими очима, але з яких ще світиться, як вогняна іскорка блиск. <…> За ним у відомій відстані йдуть похмурі помічники і раби його та "священна" варта. Він зупиняється перед натовпом і спостерігає здалеку. Він все бачив, він бачив, як поставили гроб (Христа – Ред.) біля ніг його, бачив, як воскресла дівиця, і обличчя його охмурніло. Він простирає перст свій і наказує вартовим взяти його (Христа – Ред.)» (Ф. М. Достоєвський «Брати Карамазови», Київ, «Борисфен», 1994 р., с. 267-283).
І ось, коли Христос і великий інквізитор залишаються обличчям до обличчя, звучить знаменита промова інквізитора до Христа:
«Навіщо ти прийшов нам заважати? Бо ти прийшов нам заважати і сам це знаєш. <…> Тебе попереджали, ти не мав нестачі в попередженнях і вказівках, але ти не послухав попереджень, ти відкинув єдиний шлях, яким можна було влаштувати людей щасливими, але, на щастя, йдучи, ти передав справу нам. <…> Страшний і розумний дух, дух самознищення і небуття, великий дух говорив з тобою в пустелі, і нам передано в книгах, що він ніби "спокушав" тебе. <…> І що мені приховувати від тебе? Чи я не знаю, з ким говорю? <…> І чи я приховаю від тебе таємницю нашу? <…> Ми давно вже не з тобою, а з ним, вже вісім століть (тобто з тим, хто спокушав Христа в пустелі, – Ред.). Рівно вісім століть як ми взяли від нього те, що ти з обуренням відкинув, той останній дар, який він пропонував тобі, показавши всі царства земні: ми взяли від нього Рим і меч кесаря і оголосили лише себе царями земними, царями єдиними, хоча й дотепер не встигли ще привести нашу справу до повного закінчення… але ми досягнемо і будемо кесарями і тоді вже помислимо про всесвітнє щастя людей. <…> Ми й взяли меч кесаря, а взявши його, звичайно, відкинули тебе і пішли за ним. <…> У нас же всі будуть щасливими і не будуть більше ні бунтувати, ні винищувати один одного. <…> О, ми переконаємо їх, що вони тоді тільки й стануть вільними, коли відмовляться від свободи своєї для нас і нам скоряться… Так, ми змусимо їх працювати, однак у вільні від праці години ми влаштуємо їм життя, як дитячу гру, з дитячими піснями, хором, з безневинними танцями. О, ми дозволимо їм і гріх, вони слабкі й безсилі, і вони будуть любити нас, як діти, за те, що ми їм дозволимо грішити. <…> Повторюю тобі, завтра ж ти побачиш це слухняне стадо, яке за першим помахом моїм кинеться підгрібати гарячі вугілля до вогнища твого, на якому спалять тебе за те, що прийшов нам заважати. Бо якщо був, хто найбільше від усіх заслужив наше вогнище, то це ти».
Що тут скажеш? Пророчі слова – як щодо папи римського, так і щодо нашого часу.
