Про методи інформаційної війни проти Православної Церкви – 1

Ні для кого вже не секрет, що більшість «незалежних» українських ЗМІ ведуть проти Української Православної Церкви справжню нічим не прикриту інформаційну війну.

Більше того, сьогодні в Україні в принципі не може йти мова про жодну іншу форму висвітлення в ЗМІ будь-яких питань, пов'язаних з релігією і, зокрема, з Православ'ям.

СПЖ вже аналізувала ситуацію загалом, тепер назріла необхідність поговорити про конкретні методи, якими, власне, і ведеться ця війна проти Церкви. Методи ці давно відомі і вже були описані фахівцями в сфері інформаційних технологій в книзі «Абсолютна зброя. Основи психологічної війни і медіаманіпулювання».

Гнучка стратегія і конформізм

Інформаційна війна проти УПЦ була розв'язана вже на початку 1990-х років. Однак у той час нашим супротивникам було важко досягти успіху на грунті ненависті до всього російського і православного, діючи, як то кажуть, «у лоб», тобто прямо і відверто дискредитуючи Росію і Православну Церкву в очах українців. Тому й був зроблений цей обхідний маневр, коли невдоволення радянським режимом на Західній Україні стало «родючим грунтом», на якому в душі багатьох наших співгромадян виросло древо ненависті до всього російського та православного.

І це зрозуміло, бо: «Коли на нас намагаються впливати явним і очевидним чином, ми інстинктивно опираємося такому впливу, бо так само інстинктивно вбачаємо в ньому замах на власну ідентичність». Але коли ті чи інші ідеологеми вщеплюються в суспільну свідомість поступово, це може спрацювати. «Щоб "піпл схавав" сфабриковану реальність, люди повинні прийняти її добровільно і перебувати у впевненості, що це їхній власний погляд на світ. І звісно, люди не повинні здогадуватись, що їхній погляд на світ і ставлення до нього насправді ж багато в чому сформовані ззовні, а настрої та реакції – підказані. В іншому випадку вони будуть заперечувати проти замаху на власну ідентичність... Послання, з яким еліта звертається до суспільства, не має права кардинально розходитись із громадянськими цінностями й світоглядом суспільства. В іншому випадку воно приречене бути непочутим. Друге. Будь-яке маніпулювання починається з підготовки сцени медіавистави, з вибудовування декорацій та оцінки реакцій присутніх у залі глядачів. Якщо вони впевнені, що декорації – це і є саме життя, якщо вони не помічають штучного їх характеру, то з великою ймовірністю приймуть драму, що розігрується в цих декораціях, як справжнє життя, а не як майстерно подану виставу».

Саме тому в якості нової ідеології, здатної переформатувати свідомість українців, був обраний український націоналізм. Розрахунок виявився вірним, бо коли мова заходить про етнічні групи, «крім соціального й психологічного факторів, підключається ще й біологія. Ми лояльні групі, з якою нас пов'язує реальна або уявна спільність походження, з одного боку, насторожені й підозрілі відносно груп інакшого походження – з іншого. Етнічна лояльність – одна з найбільших лояльностей, яка інтенсивно переживається людиною. Досить згадати, як ми вболіваємо за національну команду під час великих спортивних змагань. А якщо справа доходить до серйозної зовнішньополітичної кризи або, не дай бог, до війни, то автоматично спрацьовує афористична англосаксонська формула Right or wrong – my country (права вона чи ні, але це моя Вітчизна). Втім, моя Вітчизна ніколи не буває неправою. Ця реакція в повному сенсі слова біологічна за своєю природою. Вона сформувалася як продукт еволюції, в якій виживали лише групи людей, що успішно взаємодіяли в рамках спільного походження (племені) і ефективно протистояли чужинцям-конкурентам».

По суті, ця психологічна установка і є головною причиною того, що в пострадянській Україні вщеплення націоналістичних ідей починається вже мало не з дитячого садочка, ну а щодо шкільної програми годі й говорити. Так до свідомості людей закладається стійка база «нової історичної реальності», яку людина змушена вбирати в себе, як то кажуть, «з молоком матері». Ясна річ, що у майбутньому, коли вона досягне зрілого віку, такою людиною можна буде легко маніпулювати.

Чим, власне, і займаються сьогодні українські світські ЗМІ (телебачення в першу чергу), які розповідають людям «казки» про швидку євроінтеграцію та подальше сите європейське життя (потрібно лише трошки потерпіти); «казки» про те, як Україна захистила Європу від російської агресії; про те, які страждання приніс українцям так званий «руський мир»; казки про «московських попів», які «підтримують сепаратистів», проповідують цей ненависний усім «руський мир» і тільки й чекають, щоб продати Україну Путіну.

І найчастіше ці сфабриковані телесюжети, майстерний мікс з правди, напівправди та інсценування, виявляються для глядачів справжнісінькою достовірною реальністю. Адже вони бачили це на власні очі! На жаль, більшість людей схильні піддаватись на ці медійні виверти. За деякими даними, кількість людей, здатних протистояти пропаганді, становить лише 5% від загального числа населення. Інші ж схильні до маніпулювання ще й в силу того, що ми називаємо «колективною ідентичністю»: «В теорії ми знаємо, що людина – істота колективна... Переважна більшість людей – свідомі чи несвідомі конформісти. Тобто вони вважають за краще бути на боці більшості, незалежно від того, чи йдеться про більшість загальнонаціональну, трудовий колектив чи родину. Нам здається, що на боці більшості правда і справедливість. Або ж здоровий глузд просто підказує нам "не висовуватись", не виступати проти думки і настрою більшості».

Тож варто лише зачепити в людині її конформістську (угодовську з загальною думкою) функцію, і діло, як то кажуть, «в шляпі»! І все ж ілюзія – річ нестійка, і думка людей може мінятись, причому не лише думка окремого індивіда, але й думка більшості. Згадаймо хоча б про нацистську Німеччину, де народ спочатку буквально обожнював Гітлера, а зараз на дух не переносить нацизм. Створення міфів – справа не така проста, як здається на перший погляд. Мало створити міф і вселити його у свідомість людей, потрібно зуміти ще й зробити вселену брехню стійкою, своєю для кожного, хто на неї спіймався. І тут, як кажуть, усі засоби добрі. Насправді існує низка цілком конкретних прийомів, за допомогою яких ЗМІ легко керують свідомістю людей. Перерахуємо лише деякі з них.

Цензура

«Найпростіший та найпоширеніший спосіб управління інформацією – цензура. Цензура об'єктивно неминуча через інформаційну перенасиченість і необхідність відбору новин. У світі щодня відбуваються міріади подій, а журналістам доводиться в оперативному режимі вирішувати, які з них заслуговують репортажу та аналізу, які – згадки, а які взагалі залишити без уваги. Останніх, зрозуміло, переважна більшість... Селекція новин служить важливою відправною точкою пропаганди і медіаманіпулювання. Власне кажучи, це їхній початок початків. Якщо формування порядку денного визначає, про що людям слід думати, то фільтрація інформаційних потоків визначає, в якому напрямку і на що саме їм належить дивитись та слухати... Одна з найвідоміших і історично юних «м'яких» форм цензури – це вельми поширена на Заході (і, як показує практика, в Україні – Ред.) культура так званої політичної коректності, що регулює культурні та мовні норми практично в манері "1984" Джорджа Оруелла. Технічні прийоми управління інформаційними потоками добре описані та систематизовані. Проте для їх здійснення необхідна попередня ключова умова у вигляді контролю мас-медіа – прямого або опосередкованого, повного або часткового. Скажімо, якщо влада не бажає появи в публічному просторі якоїсь неприємної для себе теми, то найпростіше заблокувати цю інформацію на стадії відбору новин. Перефразовуючи відомий вислів, "немає новини – немає проблеми". Людей не може турбувати і хвилювати те, про що вони не знають».

Тепер ви розумієте, чому ми не бачимо на ТБ православних священиків, представників канонічної Української Православної Церкви, які могли б доносити до людей правду і систематично розвінчувати брехню, що ллється потоком з наших телеекранів? Наша влада не хоче, щоб люди знали правду. Інститут цензури працює повним ходом, в тому числі блокуючи незручні сайти, переслідуючи незалежних журналістів і т. д. І навпаки, підсовуючи нам в якості «єдиної, істинної» думки розкольників, греко-католиків, продажних журналістів та інших, хто з дня у день, з місяця в місяць, з року в рік твердять нам одні й ті ж мантри про «московських попів», про «свічки та кулі», про ситу Європі і т. ін.

Повторення – мати переконання

«Учні радянських шкіл, напевно, пам'ятають улюблену приказку своїх вчителів "Повторення – мати навчання". Ось цей принцип, який наука називає біхевіористським, використовується мас-медіа для того, щоб впливати на позицію суспільства. Суть його проста. Щоб суспільство засвоїло якесь послання, треба його повторювати, повторювати і ще раз повторювати... Власне кажучи, на принципі повторення побудована класична реклама. Рекламісти знають, а маркетологи підтверджують, що повторення реклами підвищує частку купування рекламованої марки; у разі особливо переконливої реклами зростання споживання становить не відсотки, а рази. І навпаки: погана реклама знижує рівень купування, а покупці переходять до конкурентів. Політика як управління суспільством в цьому сенсі нічим не відрізняється від реклами. У тієї політичної сили, яка частіше звертається до суспільства, значно більше шансів отримати його підтримку. Більше того, до цієї сили перейдуть симпатії навіть тих людей, які спочатку підтримували іншу силу, але яка, однак, не направляла регулярних послань своїм симпатизантам. Причому частка таких перебіжчиків може досягати 70%. Іншими словами, домінування в інформаційному полі з високою ймовірністю забезпечить домінування в політиці... Але є ще одна важлива причина, яка спонукає до багаторазового повторення інформації. І причина ця, знову ж таки, проста: люди схильні забувати. Причому особливо швидко вони забувають те, що не має до них прямого стосунку... Пропаганда змушена постійно повторювати свої основні тези. Причому досить часто це дослівні повторення. Спробуйте порівняти новинні випуски одного телеканалу протягом дня і зможете в цьому легко переконатись. Так більше шансів, що у людей щось залишиться в пам'яті... Повторення володіє колосальною силою впливу. З його допомогою можна переконати кого завгодно у чому завгодно. Навіть у тому, що знаходиться за межами здорового глузду.

Ось досить показовий опис: "В ході трьох окремих досліджень Зайонц [дослідник з Мічиганського університету] пропонував піддослідним безглузді слова, китайські ієрогліфи і фотографії студентів, взяті з щорічника коледжу. Ці об'єкти показували від нуля до двадцяти п'яти разів. Результати продемонстрували, що привабливість кожного даного об'єкта зростала по мірі збільшення кількості його показів. Багато які подальші дослідження підтвердили основний висновок Зайонца: чим частіше людина бачить об'єкт, тим сильніша її схильність до цього об'єкту". А чим частіше повторюються ті чи інші твердження, тим більше люди схильні вважати їх істинними».

Якщо говорити про нашу конкретну ситуацію, розрахунок робиться на те, щоб якомога частіше повторювати людям про зв'язок УПЦ із Росією, яку Верховна Рада визнала країною-агресором, називати її «п'ятою колоною» і т. д. Врешті-решт, не така вже й неправа стара приказка про те, що якщо людині сказати 99 разів, що вона свиня, то на 100-й раз вона хрюкне. Тим більше, якщо хрюкати доводиться на «ворогів народу». Ворогів завжди бояться, тож торгівля страхом є одним з найпоширеніших прийомів медіаманіпулювання.

Торгівля страхом, або налякай мене і роби зі мною все, що хочеш!

«Люди більше бояться того поганого, що з ними може статися колись у майбутньому, ніж того, що реально відбувається тут і зараз. Нагадаю, що поглиненість поганими новинами та/або очікуванням таких є наслідок людської еволюції: знання про актуальні та потенційні загрози для виживання людського було критично важливо. Гарні новини в цьому сенсі ніколи не були настільки важливими.

Зацикленість на поганих новинах, яку вміло підігрівають ЗМІ, заважає нам насолоджуватися життям... Люди міцно зав'язані на потребу у поганих новинах та очікування погіршень. Ми буквально прагнемо бути наляканими. Чим, звичайно ж, мас-медіа користуються в цілях маніпулювання громадською думкою. Точніше, держава, політики та інші зацікавлені і впливові сторони використовують мас-медіа для впливу на суспільство та управління ним... Якщо страх вміло каналізувати, то він забезпечує згуртування і об'єднання навколо якоїсь сили (влади, партії, лідера) і дає карт-бланш на вчинення дій з ліквідації загрози. За словами Аронсона, Пратканіса: "Страх може бути потужною мотивуючою психологічною силою, яка таким чином спрямовує усі наші думки та енергію на видалення загрози, щоб ми більше ні про що інше не думали"».

Саме тому дуже важливо, щоб загроза, про яку йдеться, була конкретною і по можливості персоніфікованою, а не абстрактною та анонімною. До «п'ятої колони» записують усіх, хто неугодний нинішній владі, хто має самостійну, незалежну від влади позицію і власне бачення ситуації. Це нагадує радянське минуле, коли кожного, хто не був згоден з генеральною лінією партії, автоматично записували у вороги народу. А народ – він же повинен бути як одна людина! Всі як один – ось головне гасло натовпу.

Ефект масовості

«Будь-яка велика група (та й мала, втім, теж) потребує відчуття єдності та відчуває потребу пишатися собою. Наголошу: в даному випадку йдеться про фундаментальні людські потреби, що не залежать від історії, культури і характеру групи. Коли йдеться про націю, то подібні спільні переживання викликаються якимись яскравими подіями сьогодення або переживанням подій минулого. І заслуга мас-медіа в тому, що саме вони – і ніхто інший – по своїх каналах забезпечують циркуляцію сильних емоцій, тим самим зв'язуючи націю в єдине ціле. Без ЗМІ не буде ані вселюдної радості, ані вселюдного горя. І це важливо розуміти... Дуже важливу роль у переживанні тріумфу та національної єдності грають перформанси – публічні символічні та ритуальні дійства, які здійснюються спеціально на потребу суспільства... Разом з тим, колективний спогад про пережиту трагедію викликає відчуття єдності і згуртування не менше, аніж радість перемоги. Є навіть такий спеціальний термін "віктимізаційна унія", що можна буквально перекласти як "єдність у жертовності". Найвідоміші випадки подібної унії – вірмени та євреї, які пережили геноцид за етнічною ознакою. І вони відзначають саме скорботну дату геноциду. Колективнй спогад про нього становить стрижень національної пам'яті і один з найважливіших аспектів побутової та політичної соціалізації.

Хоча самі цілі – нова традиція, колективне переживання тріумфу та/або жертовності – зазвичай задаються державою (а кожна держава потребує об'єднання громадян чи підданих навколо самої себе), то необхідна атмосфера та традиції формуються системою виховання і освіти, засобами масової інформації. Завдання останніх вкрай просте: треба постійно, хоч і на різний лад, повторювати однаковий набір ідей. І рано чи пізно ви отримаєте результат: сфабриковану традицію і бажані колективні переживання».

Схоже на те, що українці мало чим відрізняються від вірмен та євреїв, ми теж більше говоримо про невдачі: про голодомор, репресії, «клятих москалів», євреїв та поляків, які століттями гнобили український народ. Ми немов насолоджуємося роллю жертви і як у наркотику маємо потребу у ненависті до будь-кого, наче ця ненависть (особливо характерна для українських націоналістів) увійшла в нашу плоть і кров.

От ЗМІ і користуються цими нашими віковими звичками, проектуючи цю потребу у ненависті на «московських попів» і т. д. Натовп знову кричить – християн до левів! І крик цей п'янить своєю причетністю до чогось «великого» і «справжнього». І поки ми, українці, сперечаємось до хрипоти про те, хто правий, а хто винний, сильні світу цього здійснюють свої плани щодо нашої країни без нашого відома і згоди.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.