Чому українська Церква не готова до автокефалії. Частина 1

В українських ЗМІ, та й в суспільстві в цілому, багато говорять про створення Єдиної Помісної Української Православної Церкви, яка неодмінно повинна бути автокефальною. Однак, як показує практика, здебільшого ці розмови ведуться людьми, які мають туманне уявлення про православну віру або не мають до Православ'я ані найменшого відношення.

З якоїсь незрозумілої причини автокефалія раптом різко знадобилася націонал-радикалам, ура-патріотам, греко-католикам, розкольникам з УАПЦ та самопроголошеного «Київського патріархату» і просто всім тим, у кого, як то кажуть, «Бог в душі».

Ясна річ, що Церква не може йти на поводі у цих людей, бо в цьому випадку ми ризикуємо повністю втратити свою віру, перетворившись на язичницьку, містечкову секту, що обслуговує релігійні потреби етнічних українців. Секту, де головними віроповчальними положеннями будуть, з одного боку, обожнення нації і всього національного, а з іншого – ненависть до москалів.

Хто винен

Але, як не дивно, величезна частка провини за те, що людям промили мізки націоналістичною пропагандою, а також за їхню повну безграмотність у питаннях віри, лежить на нас, нинішніх православних християнах України. І в першу чергу на священнослужителях.

На жаль, але ми все ще не позбулися синдрому, який придбали у радянські часи, коли з радістю і без особливих питань приймали всіх, хто виявив бажання хреститися, вінчатися і т. д.

Зрозуміло, що в радянські часи така поведінка була цілком зрозумілою: Церква перебувала в умовах серйозного тиску з боку влади, місії не було (та й ніхто б не дозволив розгорнути місію в СРСР). Людям промивали мізки не гірше, ніж зараз націоналістичною пропагандою, і т. д. І тому будь-яка людина, що виявила бажання хреститися, сприймалася нами як подвижник, який звершує особистий духовний подвиг.

Але часи змінилися. Сьогодні люди хрестяться, вінчаються, відвідують богослужіння з яких завгодно причин (потреба змусила, всі так роблять, бажання звершити красивий обряд, народна традиція, щоб дітки не хворіли тощо), а найрідше тому, що вони сповідують власне християнську православну віру.

Але ми, із завидною завзятістю, продовжуємо, нічтоже сумняшеся, роздавати «святині псам» (Мф. 7:6) в надії на те, що це послужить для більшості приводом до подальшого воцерковлення. Проте практика показує, що насправді нічого цього не відбувається.

Насправді замість мільйонів нових прихожан ми отримуємо, з одного боку, мільйони захожан (які заходять в храм лише на Великдень або інші великі свята) та мільйони хрещених націоналістів, більшість з яких хрестилися саме в канонічній Православній Церкві, а тепер скандують: «Геть моськовських попів!». Вони і знати нічого не хочуть ні про Христа, ні про Євангеліє, ні, тим більше, про життя за євангельськими заповідями. В результаті ми отримали «християнську-православну» країну, яка посідає перші місця в світі за рівнем корупції, абортів, розлучень, злочинності і т. д. Країну, де йде громадянська війна, а ненависть між людьми (більшість з яких на повному серйозі вважають себе православними), що називається, зашкалює.

Не мир, але меч!

Саме тому я вважаю: істинне християнське служіння (в тому числі і священицьке служіння) має полягати в тому, щоб охороняти християнські святині від профанації розцерковленим суспільством. І в першу чергу ми повинні ясно й чітко проповідувати про згубність розкольницького «Київського патріархату», про несумісність націоналістичної ідеології з християнством. Ми повинні оберігати наші православні громади від того, щоб в них проникали люди з анти- або псевдо-християнським світоглядом. В тому числі ми повинні чітко заявити про те, що християнські священнодійства можуть звершуватись лише для людей церковних, для тих, хто намагається будувати своє життя за заповідями Євангелія.

У цьому, власне, і полягає вся суть істинної православної віри, суть нашого священичого і взагалі християнського служіння світу та один одному. Не будівництво храмів, не богослужіння чи треби є головною відмітною ознакою православної віри, а життя в Церкві за святими заповідями Євангелія, в їх святоотецькому розумінні, а також проповідь Євангельських істин світові (і в першу чергу своїм життям) – ось та основа, на якій має зводитись будівля нашого спасіння.

Саме тому Христос заборонив Своїм учням «давати святині псам». Втім, і Сам Він ніколи не загравав з людьми (досить згадати, як він вигнав бичем торговців з храму і як жорстко викривав лицемірів). Він чітко проголосив, що прийшов розділити людей на віруючих у Нього і тих, хто Його не прийняв: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча. Я ж прийшов порізнити чоловіка з батьком його, і дочку з її матір'ю» (Мф. 10:34-37).

Св. Іоанн Златоуст так коментує це місце Св. Писання: «Тоді особливо й установлюється мир, коли уражене хворобою відсікається, коли вороже відділяється. Тільки таким чином можливо небу з'єднатися з землею. Адже і лікар тоді рятує інші частини тіла, коли відсікає від них невиліковний член... Так було і при стовпотворінні. Худий мир зруйнований доброю незгодою, – і встановлено мир. Так і Павел поселив розбрат між тими, що погодилися проти нього... Однодумність не завжди буває добре: і розбійники бувають згодні. Сам Христос хотів, щоб люди були однодумні в справі благочестя; але як люди розділилися між собою, то і сталася брань... Для того Я (тобто Христос) і прийшов, щоб здійснити брань; саме така Моя воля... Коли найгірше буде відсічене, тоді з кращим з'єднається небо. Так Христос говорить для того, щоб зміцнити учнів проти худої думки про них в народі».

Чому вчить історія

Очевидно, що сучасна практика звершення таїнств і треб над хай і хрещеними, але невоцерковленими людьми, багато з яких сповідують язичницький світогляд, викликана бажанням протистояти розкольникам з «Київського патріархату», які останнім часом посилили свою пропаганду по всій Україні.

Але, як показує досвід, така практика приносить прямо протилежні очікуваним результати. На жаль, гонитва за масовістю, викликана боязню поширення в Україні протестантизму, греко-католиків і розкольників, призвела до того, що за останні 27 років до Церкви увійшла величезна кількість людей, чиї релігійні переконання не мають нічого спільного з Православним християнством.

Ці висновки підтверджуються численними соціологічними опитуваннями, згідно з якими більшість тих, хто зараховує себе до Православної Церкви, звертаються до ворожок, екстрасенсів, вірять в астрологію та інопланетян, пристріт, порчу та інші окультні-магічні речі. Крім того, частина хрещеного нами населення сповідує релігійний синкретизм або відверте язичництво, яким, наприклад, є ідеологія українського націоналізму.

На жаль, але у більшості наших співгромадян порушена ієрархія духовних цінностей. Про те, що буває в таких випадках, добре пише ігумен Петро (Мещерінов): «Якщо ця ієрархія порушується, то ми одразу ризикуємо впасти у великі помилки, з яких коротко відзначу дві найголовніші. Перша помилка – коли Бог стає не метою, а засобом для життя. На жаль, більшості людей Христос не потрібен. Потрібно людям, щоб у них було все добре; а Бог має бути засобом для цього. Потрібно, щоб сім'я не розпалася, – піти в церкву повінчатися. Потрібно, щоб діти не хворіли, – хрестити, причастити, нехай навіть і проти волі. Потрібно, щоб не наврочили, не навели порчу, – пісочок з могилки популярної подвижниці принести, у куточках посипати. Син п'є – акафіст Невичерпній Чаші прочитати. Чоловік б'є – в паломництво з'їздити. Ми бачимо, що труд спрямовується не на те, щоб бути з Богом і жити життям Святого Духа, а на те, щоб отримати щось від Бога. Бог виступає як гарант нашого благополучного життя.

І подивіться, як відразу міняється підхід до того, що пропонує і містить Церква. Таїнства перетворюються на магічні дії. Священне Писання відходить на другий план. Священне Передання перекручується, перевирается, на перше місце в церковному житті виходять найбезглуздіші забобони, лжепередання, думки псевдоавторитетів, лжестарців і лжестариць. Наша спасительна віра перетворюється на язичництво християнського обряду. В кращому випадку у людей залишається смутне інтуїтивне відчуття, що в Христовій Церкві – істина; але невірно вибудовані поняття, перекручене розуміння, що головне, а що другорядне, призводять до того, що люди живуть в Церкві напів- або повністю язичницьким життям... З Христом людині не завжди легко і комфортно. Він заповідає: Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї, – це заповідь перша (Мк. 12, 30). Це вимагає, як я вже сказав, моральної напруги, прагнення серця до Господа. Людям це незручно, та й з амвонів не часто почуєш про це. Пастирям простіше виступати в ролі жерців – відслужити молебень або требу, і, отримавши плату, на цьому закінчити творення Церкви...».

В результаті ми прийшли до того, що велика частина нашого «православного» населення сповідує християнство без Христа і церковне життя без морального духовного труда.

Святі отці попереджають з глибини віків

Втім, подібні метаморфози траплялися і раніше, і завжди св. отці та вчителі Церкви викривали дану ситуацію, причому викриття їхні стосувалися як мирян, так і священнослужителів.


Прислухайтеся, наприклад, до слів свт. Іоанна Златоуста і скажіть, вам це нічого не нагадує? «Я бачу, що багато хто після хрещення живуть більш недбало за нехрещених, і навіть не мають ніякої ознаки християнського життя. Тому-то ні на торжищі, ні в Церкві, не скоро розгледиш, хто віруючий, і хто невіруючий... Між тим слід було б відрізнятися не за місцем, а за нравом. Достоїнства зовнішні зазвичай пізнаються за зовнішніми ознаками, а наші достоїнства потрібно розпізнавати по душі. Віруючий повинен бути видний не тільки по дару, але й по новому життю. Віруючий повинен бути світильником для світу та сіллю. А якщо ти сам собі не світиш, не запобігаєш власній гнилості, то чому нам впізнати тебе? Чи тому, що ти поринав у священні води? Але це може довести тебе до покарання. Велич почесті для небажаючих жити згідно цієї почесті посилює кару... Отже, скажи мені, чому можу дізнатися, що ти вірний, коли все обчислене мною запевняє у противному? І що кажу – вірний? Навіть чи людина ти, і того не можу дізнатися достеменно. Коли брикаєшся, як осел; скачеш як віл; іржеш на жінок, як кінь; об'їдаєшся, як ведмідь; відгодовуєш плоть, як лошак; злопам'ятний, як верблюд; хижий, як вовк; сердитий, як змія; їдкий, як скорпіон; підступний, як лисиця; зберігаєш в собі отруту злоби, як аспід і єхидна; ворогуєш на братів, як лукавий демон, – як можу визнати тебе людиною, не бачачи в тобі ознак єства людського? Шукаючи відмінності між оголошеним та вірним, піддаюсь небезпеці не знайти відмінності навіть між людиною і звіром. Як, справді, назву тебе звіром? Адже у кожного звіра якийсь один з цих пороків. А ти, совокупивши в собі всі пороки, далеко перевищуєш і їх своїм нерозумінням. Чи назву тебе бісом? Але біс не служить мучительству черева, не любить грошей. А коли в тобі більше пороків, ніж в звірів та бісів, скажи мені, як можна назвати тебе людиною? Якщо ж не можна назвати тебе людиною, то як назвемо тебе вірним?»

У середині XIX століття святитель Ігнатій (Брянчанінов) малює не менш сумну картину: «Судячи по духу часу і по бродінню умів, треба вважати, що будівля Церкви, яка хитається вже давно, похитнеться страшно і швидко. Немає кому зупинити та протистояти. Вживані заходи підтримки запозичуються зі стихії світу, ворожого Церкві, і швидше прискорять падіння її, ніж зупинять... Скудні вісті, що приходять у наш монастир про стан християнської віри в Росії, вкрай невтішні... У нас є гарна зовнішність: ми зберегли всі обряди і символи первісної Церкви; але все це мертве тіло, в ньому мало життя».

У тому числі багато св. отців викривали і недбайливих пастирів. Ось, наприклад, що пише про недбайливих кліриків свт. Дмитрій Ростовський: «Багато хто з нас тільки по імені християни, а живуть по-скотськи, по-свинськи. Хрестом Христовим огороджуємося, а Христа на хресті розпинаємо мерзенними справами. Подивимося на духовного сановника, і запитаємо його: з яким наміром і бажанням досяг ти свого сану? Заради слави і честі Божої або для своєї честі й слави? Чи заради придбання душ людських во спасіння, чи для придбання власних багатств? Воістину не один би знайшовся, який досяг цього сану не для користі людей, а для своєї користі. Не служити прийшов спасінню людських душ, а для того, щоб йому служили підначальні. Подивимося на нижчі духовні власті, на ієреїв та дияконів, і запитаємо кожного: що тебе привело у священний чин? Чи бажання спасти себе та інших? Ні, ти пішов сюди для того, щоб прогодувати себе, дружину і дітей. Пошукав Іісуса не для Іісуса, а, але для хліба куса. Інший, взявши ключі розуміння, і сам не входить, і тих, що входять, не пускає, а інший і ключа розуміння не брав. Сам нічого не розуміє: сліпий сліпців водить і купно в яму впадають».

Але ми знову і знову, з завидною впертістю, повторюємо помилки минулого: замість того, щоб проповідувати людям Євангеліє, ми стали відроджувати зовнішню церковну благоліпність і погналися за масовістю. Але ж саме це (тобто гонитва за зовнішнім на шкоду внутрішньому) і призвело нашу Церкву до катастрофи початку ХХ століття. Недарма свт. Ігнатій (Брянчанінов) писав про сучасні монастирі як про прекрасне дерево, що повністю згнило зсередини. За його словами, перша ж буря повинна була повалити його, а разом з ним і всю Церкву. Його слова виявилися пророчими.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram: https://t.me/cu_ua.